правильность выводов и доказательства, основное содержание теории:

положения теории, ее выводы и система аргументации.

Требования, предъявляемые к научной теории:

1) адекватность своему объекту, 2) максимально возможная полнота

описания данной предметной области, 3) внутренняя непротиворечивость -

согласованность с известными и проверенными фактами, для описания и

объяснения которых она выдвинута, согласованность фактов с известными

законами науки, 4) связь всех ее положений и выводов, их логическое

обоснование, 5) принципиальная проверяемость, 6) простота теории, т.е.

способность объяснить все известные факты из од-ного исходного положения.

48.Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині. Критерії

істини.

Істина є правильне відображення суб 'єктом об’єктивної дійсності,

підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка

– це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як

істинне (цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини – як

можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які

постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути

основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність,

конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається

суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом.

Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до

суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова

філософія виробила поняття об'єктивної істини.

Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої

людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її

незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і

залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.

Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій

формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання

про щось. В принципі таке знання можливе, Але оскільки розвивається не

тільки пізнання, а й його об'єкт – навколишній світ, то людство може тільки

наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно

встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не

становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами.

Абсолютна істина – в широкому розумінні – це всеосяжна істина про

реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати,

що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається

із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного

знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при

температурі 100°, тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент

абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до

догматизму, «омертвіння» знань, а абсолютизація відносного – до релятивізму

(лат. – відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна

ті фундаментальна характеристика – конкретність.

Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого

твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній

визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка

питання про істинність того чи іншого твердження призводить до

невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий

дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної

істини немає, істина завжди конкретна.

49.Поняття практики, її форми та роль в пізнанні

Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована

діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних

об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється працею і

мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано –

через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових

матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання.

Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина

філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо,

питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного

питання філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до

матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким,

яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би

рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або

піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається

агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином

посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є

насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й

об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а

матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в

коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства

об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання

має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і

насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на

основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити

разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

50. Наукове та буденне пізнання їх особливості. Специфіка і структура

наукового пізнання.

Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті

якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для

суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності

вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного

знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на

суспільну практику.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з

досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній

обробці, тобто сформульованого певною мовою. Емпіричні знання спираються на

емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів,

записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Теоретичне пізнання – це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання

має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні

закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не

тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання

включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії.

Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті

загального закону і може передбачити майбутнє.

Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання

виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них.

Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне.

Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою,

яка є основою пізнання і критерієм істини.

51. Діалектика як найзагальніша теорія розвитку та пізнання. Об`єктивна та

субєктивна діалектика. Структура субєктивної діалектики.

Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних

значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом

зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва – від

грец. діалего – веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика – це

своєрідний і єдино правильний метод пізнання.

Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула

високого інтелекту-ального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу,

переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки.

Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно

рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.У

філософів різних часів і епох – від античних до класиків німецької

філософії – було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її

концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої

теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в

об'єктивно-ідеалістичній формі.Саме як система діалектика являє собою

єдність принципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два

види діалектики – об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну,

яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики.

Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції – світоглядну та

методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу:

розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків – на відміну від метафізики,

яка розглядає все сталим, незмінним.Принципи діалектики – вихідні,

об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності

предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові.

До основних принципів діалектики належать:

— принцип розвитку,

— принцип об'єктивності;

— принцип детермінації;

— принцип тотожності об'єктивної і суб'єктивної діалектики;

— принцип взаємозв'язку.

52.Взаємозв’язок та розвиток як визначальні принципи діалектики.

Основные принципы диалектики:

1) Принцип универсальной взаимосвязи и взаимодействия. Связь - это такое

отношение

между двумя процессами, при котором изменение в первом сопровождается

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32