Вона виступає від імені компаній-членів не тільки перед українським Урядом, а також перед урядами країн-партнерів України стосовно питань торгівлі та економічних реформ в цілому.
Велика кількість компанії-членів - це стратегічні інвестори, які працюють в Україні, та які є найбільшими інвесторами на цьому ринку. Серед членів Американської Торгівельної Палати є компанії з Північної Америки, Європи, Азії, Російської Федерації, України тощо, які також є лідерами у відповідних сферах діяльності [1].
Представництво Американської Торгівельної Палати в Україні започаткувало свою діяльність у червні 1992 року під час зборів ділової громади за ініціативою першого посла Сполучених Штатів Америки в Україні пана Романа Попадюка. На цих зборах було погоджено, що настала потреба в організації такої структури, під егідою якої компанії могли б збиратися разом для вирішення спільних завдань в Україні. Американська Торгівельна Палата в Україні плідно співпрацює з Торгівельною Палатою США в місті Вашингтоні, а також з Європейською Асоціацією Американських Торгівельних Палат. Палата не є частиною Посольства Сполучених Штатів чи Державного Департаменту США.
Американська Торгівельна Палата має дві основні мети: по-перше, підтримувати Членів, які працюють на ринку України. По-друге, сприяти залученню нових іноземних інвесторів до України.
Американська Торгівельна Палата сприяє залученню на ринок України іноземних інвесторів, які користуються консультаціями Американської Торгівельної Палаті з метою отримання необхідної інформації та знаходять у діловому світі контакти, які є необхідними для втілення стратегічних бізнес-планів. Американська Торгівельна Палата в Україні представляє інтереси малих, середніх та крупних міжнародних інвесторів. Враховуючи те, що Членство в Американській Торгівельній Палаті є відкритим, Палата представляє інтереси всього іноземного інвестиційного суспільства, яке діє в Україні [8].
Відповідно до існуючих комітетів Палати її основна діяльність спрямована на підтримку:
• агропромислового комплексу
• банківського сектору
• освіти в галузі управління бізнесу
• фінансової та інвестиційної політики
• кадрових питань
• захисту прав інтелектуальної власності
• інформаційних технологій
• юридичного сектору
• медичного сектору
• будівництва та продажу нерухомості
• оподаткування
• телекомунікацій
• розвитку мовних навичок
• туризму
• молодих фахівців
Корпоративне управління у вузькому розумінні визначили Шляйфер і Вішні як спосіб, у який ті, хто вкладає у фірми гроші, забезпечують собі окупність своїх інвестицій. У ширшому сенсі корпоративне управління також пов’язане зі способом, у який управляють приватними корпораціями, та принципами їх функціонування [4, c. 31].
На перший погляд, об’єднання корпоративного управління і державного сектора може здаватись суперечливим, або принаймні парадоксальним. Корпоративне управління передусім стосується корпорацій, головної форми організації бізнесу в приватному секторі, тоді як державний сектор – це сфера діяльності уряду. Але ці два явища мають деякі важливі спільні риси:
існують надзвичайно важливі питання, пов’язані з регулюванням урядом корпоративного управління;
те, як управляють державним сектором, має важливе значення як для поведінки корпоративного сектора, так і для того, як державний сектор регулює корпоративний і його поведінку;
цікаво обговорити міру, якою державний сектор має функціонувати на засадах приватного, тобто якою мірою принципи корпоративного управління мають бути основою управління в державному секторі?
Розгляньмо спочатку перший тип відносин.
Управління корпораціями насамперед стосується юридичної корпорації, як головної форми організації приватної власності в бізнесі. Створення юридичної корпорації пов’язане із закладенням правових підвалин існування корпорації як юридичної особи, що означає надання корпорації прав власності, з одного боку, і вигід від обмеженої відповідальності – з іншого. Це передбачає існування системи прав власності й виконання її вимог, тобто забезпечення прав власності та наявність інших юридичних вимог до приватної господарчої діяльності, таких як контрактне право і закон про банкрутство, які також виконуються прозоро й чітко.
Окрім цих загальних юридичних підвалин господарчої діяльності, корпоративне управління у вужчому сенсі можна визначити як “організації та правила, які впливають на очікування щодо контролю за ресурсами фірм” (Світовий банк, 2002, 55). Це надзвичайно важлива вимога до функціонально ефективної ринкової системи. Бо саме це дає змогу підприємцям отримувати гроші від інвесторів і в такий спосіб забезпечує нову господарчу діяльність, що додає вартості. Це головна умова зростання фірм, а отже, й зростання всієї економіки. Сюди належать механізми корпоративного управління, такі як рада директорів, збори акціонерів, правила публічних торгів акціями, вимоги щодо розголошення інформації тощо. Все це можна назвати “інститутами підтримки ринку”, котрі спрямовані на забезпечення ефективнішої роботи ринків і без яких багато ринків взагалі не можуть функціонувати. Усе це має забезпечувати, виконувати й контролювати уряд. Це не означає, що ринки не можуть існувати без урядового втручання, але ці ринки будуть серйозно обмежені, якщо не буде правового підходу до управління і верховенства права. Зокрема, правове управління великою мірою посилює відповідальність підприємців перед інвесторами [6, c. 111-1117].
Крім того, є також певні дії уряду, пов’язані з обмеженнями на ринкову діяльність, які не менш важливі для належного функціонування ринкової системи в інтересах суспільства. Важливо розуміти, що уряд повинен запровадити належну інституційну структуру для результативного функціонування ринків, але він же має запровадити й таку інституційну структуру, яка забезпечить ефективне і належне їх функціонування. З суспільного погляду, ринки можуть бути дуже неефективними і/або діяти всупереч суспільному інтересові. В такому разі уряд має відповідним чином регулювати ринок, наближуючи його до інтересів суспільства. Уряд тоді не посилює ринки, а доповнює їх або навіть заміщає. Отже, конкурентне право можна вважати додатковою до ринків інституцією, а пряме регулювання адміністративним органом постачання води й електроенергії – інституцією, що заміщає ринок.
Деякі інститути корпоративного управління, зокрема, регулятивні, створені для поліпшення потоку інформації, інші – для розв’язання суперечок у дешевший спосіб, деякі – для підтримки конкуренції, а ще інші – для захисту інтересів інвесторів, особливо дрібних акціонерів, та суспільства. Є достатньо свідчень про те, що ці запобіжники є важливими для розвитку та функціонування фондових ринків, а отже, для здатності мобілізувати капітал у ринковому суспільстві для сприяння інвестиціям і зростанню. Як демонструють деякі відомі випадки зловживань у корпораціях, наприклад, “Енрон”, навіть за умов правового захисту розвинутої ринкової економіки США менеджмент і акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій, можуть експропріювати прибутки дрібних акціонерів і в такому випадку фондовий ринок перестає функціонувати як механізм збільшення капіталу.
Важливо знати, що хоча конкуренція є потужною силою стримування корпорацій, сама по собі вона не є ефективним, або принаймні адекватним, інструментом захисту акціонерів від менеджменту та/або власників контрольного пакета. Важливо також зрозуміти, що аргумент про те, що конкуренції достатньо для контролювання ситуації, найчастіше наводять менеджери або власники контрольного пакета, які бояться обмеження своїх повноважень [23, c. 24].
Варто також наголосити на важливості правил, за якими уряд нав’язує свої рішення приватному корпоративному секторові. Іншими словами, управління в державному секторі впливає на корпоративне. Якщо держава втручається у волюнтаристський спосіб, ринок страждає від спричиненої цим невпевненості. Отож важливо не тільки те, щоб уряд визначав правила ринкової поведінки та забезпечував їх виконання, а й щоб він і для себе виробляв подібні правила й ретельно їх виконував (Світовий банк, 2000, 73). Отже, управління в державному секторі стає важливим елементом корпоративного управління.
Належне управління передбачає створення, захист і виконання прав власності, без яких масштаб ринкових операцій дуже обмежений; забезпечення регулятивного режиму, який спільно з ринком забезпечує конкуренцію. Воно передбачає також розумну макроекономічну політику, яка створює стабільне середовище для ринкової активності. Належне управління також передбачає, що не буде корупції, яка може спотворити цілі політики і підірвати законність державних установ, які підтримують ринок.
При розвитку сучасної держави спостерігається напруження між забезпеченням представників держави достатніми повноваженнями для належного управління та обмеженням можливостей зловживати цими повноваженнями в інтересах привілейованої купки”.
Щодо управління в державному секторі, варто зазначити, що зміст має не менше значення (а дехто вважає, що більше), ніж деякі процеси. Це важливо, бо занадто часто управління розглядається тільки як процес. Здорова економічна політика залишається переважальною статистичною детермінантою зростання перехідної економіки”.
Важливість цього неможливо перебільшити. Добре втілювана погана політика нічим не ліпша за добру політику, яку погано втілюють. Для максимального позитивного впливу на зростання й розвиток та максимізації вигоди від приватних ринків необхідна добре втілювана здорова політика [28].
Останнє питання стосовно зв’язку між корпоративним управлінням і державним сектором дещо відмінне від попередніх, тому що воно стосується не того, як державний сектор впливає на корпоративне управління, а принципів, на яких ґрунтується управління державним сектором.
Важливо згадати, що корпоративний сектор діє на основі власного інтересу. Корпорації прагнуть максимізувати прибутки і звести до мінімуму видатки. Вони повинні це робити, не порушуючи правил поведінки, нав’язаних їм урядом та ринком, які не дозволяють їм практикувати обмеження торгівлі чи зберігати небезпечні умови праці, займатись хижацьким ціноутворенням або брехливою рекламою, тощо. Вони мають щорічно оприлюднювати звіти перед акціонерами та проводити щорічні збори акціонерів. Але в межах цих обмежень егоїстичний інтерес є рушійним мотивом ринкової поведінки. Тоді перед урядом постає питання, чи він також має керуватись егоїстичними інтересами, і навіть якщо відповідь буде “так”, чи може егоїстичний інтерес уряду бути визначеним у термінах максимізації прибутку, як це спостерігається в корпоративному секторі [19].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
