– сумарний обсяг портфельних інвестицій у момент часу t – St;
– пайовим ціновим розподілом бізнесів в портфелі {xi}, причому для початкового портфеля виконується таке:
для початкового періоду:
, (3.9)
; (3.10)
для поточного періоду:
, (3.11)
;(3.12)
– кореляційною матрицею {ij}, коефіцієнти якої характеризують зв'язок між прибутковістю i-го та j-го бізнес-напрямів.
Значення коефіцієнта ij визначається за формулою коефіцієнта парної кореляції:
(3.13)
Якщо ij = – 1, це означає повну від’ємну кореляцію, якщо ij = + 1 – має місце повна додатна кореляція (функціональна залежність). Завжди виконується ij =+1, оскільки бізнес завжди позитивно корелює сам із собою.
Таким чином, портфель визначений системою статистично пов’язаних випадкових величин з нормальними законами розподілу. Тоді, спираючись на теорію випадкових величин, можемо зробити висновок про те, що очікувана прибутковість портфеля в певний момент часу rt розраховується за формулою:
, (3.14)
а стандартне відхилення портфеля (розкид прибутковостей від середньокорпоративного значення) S, що характеризує ступінь ризику портфеля, визначається за формулою [34, c. 54]:
. (3.15)
Завдання управління цим портфелем має такий опис: визначити вектор {xit}, що максимізує цільову функцію rt вигляду (3.14) при заданому обмеженні на рівень ризику S, який оцінюється за формулою:
{хорt} = {x} | r max, S = const. (3.16)
На думку автора, необхідно відзначити, що в підході Марковіца до портфельного вибору під ризиком розуміється не ризик здійснення інвестицій, а ступінь коливання очікуваного доходу за портфелем власності, причому як у бік зменшення, так і в бік збільшення. Можна без зайвих зусиль перейти від задачі вигляду (3.16) до задачі, обмеженням замість фіксованого стандартного відхилення є вірогідність того, що портфельна прибутковість виявиться нижче наперед обумовленого рівня.
Підхід Марковіца, що набув найбільшого поширення в практиці управління портфелями, проте, на нашу думку, має ряд модельних допущень, погано з’єднувальних з реальністю описуваного об’єкта – світового або національного ринку. Мається на увазі слабкість гіпотези про статистичності випадкових процесів. Класична теорія вірогідності констатує статистичність випадкових подій в тих умовах, де має місце статистична однорідність вибірки подій. Організація, яка спостерігалася десять років тому, і та ж організація сьогодні – це, взагалі, два різні об’єкти дослідження. Змінилося ринкове оточення організації і, відповідно, її ринкова позиція: вона могла розширити ринок за видами своєї продукції або, навпаки, знизити рівень продажів. Відповідно ризик збитків за конкретним бізнес-напрямом падає або зростає, але причина цих коливань – зовнішня. Вона не має прямого відношення до організації, не властива їй. Тому не можна при дослідженні бізнес-напряму говорити про статистичну однорідність, не про статистичність випадкового процесу прибутковості бізнесу. І, таким чином, не можна говорити про статистичну вірогідність тієї або іншої події, пов’язаної з випадковою величиною доходу з конкретного виду бізнесу при в класичному розумінні вірогідності.
Якщо ж йдеться про суб'єктивну вірогідність, то введення цієї вірогідності повинно передувати спеціальним обґрунтовуванням (дослідженням інформативності контексту свідоцтв про об’єкт, що вивчається, експертним опитуванням тощо). Коли суб’єктивна оцінка вірогідності проводиться одиничним експертом, ризик суб’єктивності і помилкового прогнозу істотно зростає. Фактично, застосовуючи суб’єктивну вірогідність, експерт відмовляється від власного розуміння вірогідності і вкладає в це поняття власні суб’єктивні очікування, які можуть бути істотно перекручені застереженням щодо історії коливань доходу по даному виду бізнесу. У разі зміни ринкових орієнтирів ця попередня історія перестає бути показовою, об’єкт нагляду як би “псується”.
Якщо немає статистичності випадкових процесів доходу з бізнес-напряму, то немає і статистичного зв'язку між цими випадковими процесами. Коли коефіцієнти кореляції ij задаються константами, передбачається, що раз і назавжди відомий характер причинно-наслідкового зв'язку між доходами двох бізнес-напрямів.
У ринкових умовах все не так просто, і характер даного причинно-наслідкового зв'язку не може бути описаний одним експертом ринку з достатнім рівнем точності, а лише з тим або іншим ступенем приблизності.
На нашу думку, вказані зауваження до підходу Марковіца змушують враховуючи особливості корпорації, внести корективи якщо не в сам підхід, то в початкові допущення до моделі. Знявши припущення про статистичну природу випадкових процесів, ми пропонуємо перейти до альтернативного способу обліку інформаційної невизначеності стосовно майбутнього стану ринку з кожного бізнесу, що входить в портфель. В цьому випадку, на нашу думку, доцільно застосувати нечітко-множинний підхід.
Оскільки доход з бізнесу багато в чому випадковий, його точне значення в майбутньому не відоме, а опис вірогідності такої випадковості не цілком коректний, то як опис прибутковості бізнесу найбільш доречно використовувати трикутні нечіткі числа, моделюючи експертний висновок такого вигляду. Якщо прибутковість бізнесу дорівнює і знаходиться в розрахунковому діапазоні [r1, r2], у цьому випадку слід відмовитися від визначення вірогідності прибутковості та відсікти маломожливі випадкові результати з двох сторін від очікуваного значення (вірогідність таких результатів при нормальному розподілі не дорівнює нулю) і сформувати розрахунковий коридор, в якому очікується рівень прибутковості бізнесу. При цьому за треба прийняти або найбільш очікуване, або середнє значення прибутковості в розрахунковому коридорі.
Функція приналежності нечіткого числа має трикутний вигляд, якщо ступінь суб'єктивної впевненості стосовно прибутковості дорівнює нулю за межами розрахункового коридору значень прибутковості, а максимум цієї впевненості, що дорівнює одиниці, досягається в точці . Експерт переконаний, що явно потрапить в будь-який розрахунковий коридор прибутковості, яким би чином не змінювалися б межі цього коридору.
Спосіб опису очікуваної прибутковості у формі нечіткого числа автоматично знімає всі проблеми, пов’язані з урахуванням зв'язку ризику та розміру портфеля власності. Тому що якщо прибутковість конкретного бізнесу – трикутне нечітке число, а прибутковість портфеля – лінійна комбінація прибутковості компонент, то результуючий вид прибутковості портфеля можна виразити таким чином.
Хай = (r1i, , r2i) – прибутковість i-го бізнесу, трикутне нечітке число. Тоді прибутковість портфеля також є трикутним нечітким числом.:
. (3.17)
Висновок про те, що лінійна комбінація трикутних нечітких чисел є трикутне нечітке число – це добре відомий результат теорії нечітких множин [89].
Для оцінки портфельного ризику зробимо деякі припущення. Хай r* = const – критичне значення прибутковості портфеля. Якщо фактичне значення прибутковості r виявиться нижче за r*, то вважається, що стратегія управління портфелем власності була розроблена з помилками. При цьому ступінь ризику збитків конкретного бізнесу в припущенні про те, що показник економічного ефекту бізнесу – трикутне нечітке число, будемо визначати за формулами:
(3.18)
де (3.19)
(3.20)
Для цілей управління доцільно зафіксувати = const – необхідний рівень очікуваної прибутковості портфеля. Маніпулюючи вектором {xi}, можна добитися мінімуму ризику інвестицій. Запис цього завдання:
{хорt} = {x} | min, r = . (3.21)
Ця модель є подвійною завданьею нелінійного програмування до задачі в такому записі:
{хорt} = {x} | r max, = const. (3.22)
Ця модель подібна (3.16), тільки фактором ризику (лінійного обмеження у формі рівності) не стандартне відхилення портфеля, а ступінь ризику збитків бізнесу або неефективності вибору бізнесу.
На підставі сформульованих вище основних принципів управління портфельним ризиком на базі нечіткої моделі можна проаналізувати застосування даного підходу на конкретному прикладі.
Бізнес-портфель корпорації складається з двох напрямів (БН1 і БН2) з такими параметрами: прибутковість – 8% і 12% відповідно, розрахунковий коридор БН1 і БН2 – [7,2%, 8,8%] і [9,6%, 12,4%] відповідно. Частка БН1 в портфелі змінюється від 0% до 50%, частка БН2 – від 100% до 50% відповідно. Критичне значення прибутковості портфеля складає r* = 11%. Результати оцінки ризику збитків за бізнес-напрямами при перерозподілі їх часток в портфелі за формулами (2.74) – (2.77) наведено в табл. 3.1.
Залежність “ризик – очікувана прибутковість” для портфеля подана на рис. 3.7, а залежність ступеня ризику від частки низькоприбуткових бізнесів в портфелі – на рис.3.8.
Таблиця 3.1
№ п/п
Частка БН1
Частка БН2
Очікувана прибутковість портфеля, %
Нижня межа доходності, %
Верхня межа доходності, %
Ступінь ризику
1
0,0
1,0
12,0
9,6
14,4
0,109
2
0,1
0,9
11,6
9,4
13,8
0,190
3
0,2
0,8
11,2
9,1
13,3
0,339
4
0,3
0,7
10,8
8,9
12,7
0,670
5
0,4
0,6
10,4
8,6
12,2
0,854
6
0,5
10,0
8,4
0,959
Цілком зрозуміло, що із зростанням частки низькоприбуткового бізнесу в портфелі, навіть незважаючи на те, що розрахунковий коридор БН1 більш вузький, ніж розрахунковий коридор БН2, падає очікувана прибутковість портфеля в цілому і, відповідно, зростає ризик збитків і неефективності портфельного вибору.
Рис. 3.7. Залежність “ризик – прибутковість”
Якщо в задачі управління ризиком зафіксувати обмеження з очікуваної прибутковості портфеля на рівні, наприклад, 11,2%, то, відповідно до (2.78) мінімум ризику такого портфеля складе 34%. Цей мінімум досягається, коли частка БН1, за даними табл. 2.6 складає 20%. В альтернативній постановці завдань (2.79), коли фіксується ризик, оптимізується очікувана прибутковість. Так, при фіксації ризику на рівні 19% максимум прибутковості досягається, коли частка БН1 в портфелі складає 10%.
Рис. 3.8. Залежність “Структура портфеля – ступінь ризику”
У розглянутому вище прикладі для спрощення ситуації навмисно виключені припущення про надійність бізнесу, тобто фактор ризику зриву обслуговування кредиторської і дебіторської заборгованостей.
Вживання нечітких множин для обліку початкової невизначеності щодо доходів з бізнесів – дуже перспективний напрям аналізу ефективності бізнесів при розробці стратегії диверсифікації. Керівництво корпорації при використанні цього підходу позбавлено необхідності складати прогнози вірогідності на мінливій інформаційній основі, коли поведінка бізнесів в умовах невизначеності ринку не характеризується статистичними випадковими процесами. Достатньо зробити припущення про розрахунковий коридор, в якому коливається очікуваний майбутній дохід за бізнес-напрямом. При цих простих допущеннях, як правило, вдається оцінити ступінь ризику неефективності вибору бізнесу і виконати заходи щодо мінімізації цього ризику.
1. Наукові концепції, які розглядають поняття “корпорація” та “корпоративне управління”, мають декілька напрямків їх трактування. Найбільш відомі поняття визначають що, корпорація – це: юридичне формування, акціонерне товариство, фінансово-виробничий інститут, інститут власників та найманих управлінців, об’єднання диверсіфікованих підприємств. Корпорації, в сучасному розумінні цього слова, виникли як відповідь на економічні вимоги суспільства і стали наслідком укрупнення існуючих підприємницьких об'єднань в результаті делегування функцій управління від власників найманим керівникам.
У рамках дослідження за основу береться таке трактування суті корпорації, відповідно до якого вона розуміється як поширена в сучасних умовах форма організації господарської діяльності, що базується на об’єднанні сукупності осіб (фізичних і юридичних) для досягнення загальної мети, що передбачає пайову власність, юридичний статус і зосередження функцій управління в руках професійних керівників (менеджерів), що працюють за наймом.
2. Доведено, що до основних економічних ознак корпорації, які вирізняють її серед інших форм господарських утворень та об’єднань слід відносити: централізований орган управління (Рада директорів); складну сегментовану організаційну структуру управління; наявність принципу обмеженої відповідальності; відокремлення інституту власників (акціонерів) від інституту управління (менеджерів); наявність інституту інсайдерів та аутсайдерів; інтегровану корпоративну структуру та форму діяльності.
3. Визначено, що у світовій практиці сформувалися три основні моделі управління діяльністю корпорацій: англо-американська, японська і німецька, що відрізняються за такими ознаками, як: ключові учасники і засновники корпорації; структура володіння акціями в конкретній моделі; склад Ради директорів (або рад – в німецькій моделі); законодавчі рамки; вимоги до розкриття інформації для корпорацій, включених в лістинг; корпоративні дії, що вимагають схвалення акціонерів; механізм взаємодії між ключовими учасниками. Англо–американська модель корпоративного управління характеризується наявністю великої кількості корпорацій, розпорошеністю капіталу більшості корпорацій, слабкою участю банків в корпоративних відносинах, при цьому найбільш важливими механізмами контролю за менеджерами, на нашу думку, є формування грошової винагороди менеджерів і контроль з боку фондового ринку. Німецька і японська моделі корпоративного управління характеризуються, навпаки, невеликою кількістю корпорацій, концентрованістю акціонерного капіталу, активною участю банків в корпоративних відносинах, при цьому значну роль у вирішенні агентських конфліктів відіграють механізми роботи Ради директорів.
4. Сформульовано термін “корпоративна власність” і систематизовано параметри її класифікації. Корпоративна власність – це відносини, які складаються між суб’єктами господарювання щодо об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт і послуг, інформації і технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства, право користування, володіння, розпорядження якими належить конкретній корпорації.
У рамках класифікації корпоративної власності, прийнятої на теперішній час, виділяють декілька видів власності: дочірні підприємства корпорації; пакети акцій, що знаходяться в корпоративній власності; корпоративне нерухоме майно; рухоме майно; нематеріальні активи корпорації.
Підсумовуючи вищесказане, необхідно відзначити, що обґрунтоване управління корпоративною власністю є невід'ємною умовою успішної і ефективної діяльності корпорації. У зв’язку з цим, в наступному розділі детально розглянемо методологію і показники ефективності управління об’єктами корпоративної власності.
5. Дослідження специфіки корпоративного управління в Україні дозволили нам виділити його основні риси і відмінності. По–перше, обраний спосіб приватизації українських підприємств призвів до розпилювання акціонерного капіталу і до того, що багато підприємств продали недооціненими. Контроль над більшістю корпорацій зосередився в руках менеджерів корпорацій та олігархічних груп. По-друге, слабка участь держави в управлінні державними пакетами акцій приватизованих підприємств. По-третє, низька ліквідність акцій більшості українських корпорацій в сукупності з великим числом АТ створює передумови для розвитку ринку корпоративного контролю. По-четверте, повсюдна експлуатація інституту банкрутств як засобу переділу власності або здійснення державою політичного впливу на самостійних суб’єктів ринкової економіки. По-п’яте, відсутність ефективного механізму формування інституту найманих директорів українських корпорацій і в цілому нестача професійних найманих керівників.
6. Аналіз методів управління об’єктами корпоративної власності дає можливість визначити, що суть управління дочірнім підприємством корпорації полягає в реалізації циклу управління для досягнення максимальної ефективності його функціонування. Найбільш прийнятним для дочірнього підприємства корпорації є розширений цикл управління, що містить сім етапів: аналіз можливостей, планування, організація, мотивація, реалізація, контроль і регулювання.
Пакети акцій, корпорації, що знаходяться у власності, як і будь–яке корпоративне майно, є інструментом отримання консолідованого доходу корпорації. Для оцінки ефективності використання корпоративних пакетів акцій використовуються такі показники: прибутковість до погашення, дивідендна ставка, ліквідність, динаміка курсової вартості.
З метою підвищення ефективності використання корпоративних акцій може бути використаний адаптований цикл управління пакетами акцій, що включає: інвентаризацію і облік пакетів; оцінку ефективності і ліквідності; планування підвищення ліквідності і варіантів використання пакета; організацію заходів і мотивацію керівників компаній; контроль дочірніх підприємств і трастових керівників.
Цикл управління нерухомістю визначається в основному специфікою використання корпоративної нерухомості і повинен включати: інвентаризацію і облік нерухомості; оцінку вартості і правового стану нерухомості; оцінку ефективності використання нерухомості; планування варіантів використання нерухомості; реалізацію запланованих заходів; контроль використання корпоративного нерухомого майна.
7. Встановлено, що критеріями, які дозволяють найбільш об’єктивно оцінити ефективність управління об’єктами власності певної корпорації, є: двофакторна модель; Z–коефіцієнт Альтмана; модель Тафлера; PAS–коефіцієнт; модель ризиків; балансова модель. При цьому тільки модель ризиків дає можливість комплексної оцінки ефективності управління корпоративною власністю, інші моделі дозволяють визначити тільки певні зміни ефективності управління.
1. Американська Торгівельна Палата в Україні #"#_ftnref1" name="_ftn1" title="">[1] Практика корпоративного управління в Україні / Кітела І., Кіняєв О. – К.: Міжнародна фінансова корпорація, 2005. – 87 с.
[2] Принципи корпоративного управління України, схвалені рішенням ДКЦПФР від 11.12.2003 №571
[3] About the OECD. // Official page of the Organization of Economic Co-operation and Devlopment. – #"#_ftnref4" name="_ftn4" title="">[4] Євтушевський В. А. Основи корпоративного управління : навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 317.
[5] Англо-саксонская правовая семья. Википедия – свободная энциклопедия. – #"#_ftnref6" name="_ftn6" title="">[6] Корпоративное управление. Википедия — свободная энциклопедия. – http://ru.wikipedia.org
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
