Европейська система освіти відстає від американської не менше як на п'ятнадцять років, а жоден ВНЗ України не входить і до двохсот найкращих ВНЗ у світі. Загальні завдання для створення єдиного узгодженого загальноєвропейського простору вищої освіти мають бути зреалізовані до 2010 року (тобто залишається один рік). Як виглядає ця ситуація для сучасного освітнього простору в Україні, спробуємо тезово проаналізувати, враховуючи, що Болонський процес, на відміну від американської глобалізації, має, в широкому контексті, відбуватися інакше, ніж процес глибокої інтеграції центральноєвропейських країн в освіті і за її рахунок [4, 14].
Перше і основне питання: статус освіти в Україні, її соціальне визнання. Тут освіта за умов і потреб економічних, соціальних трансформацій повинна стати справді провідною сферою суспільного буття, але не галуззю наукового господарства, яка функціонує за тим самим «залишковим принципом». Тут ситуація значно погіршилася навіть порівняно з радянськими часами. Вільний доступ до освіти в Україні, лише формально декларується Конституцією, але реально ситуація виглядає майже до навпаки. Існує велика соціальна диференціація громадян щодо можливості отримати освіту, і вона, на жаль, поглиблюється. Понад те, створення з початку проголошення незалежності України так званого недержавного сектору освіти мало б розширити доступ до освіти громадян України, проте відкрита війна, що точиться останні три роки, МОН України проти ВНЗ недержавної форми власності спричинила тисячі соціальних конфліктів. Яскравим прикладом є доля найбільшого недержавного ВНЗ України -- МАУП, яку чиновники МОН фактично намагаються будь-що знищити. Тут про якусь об'єктивно-змагальну конкуренцію між ВНЗ, що потребує демократизації освіти, взагалі не йдеться. Друге, і надто принципове, питання: якість освіти. Яку освіту (результат навчання, наукової та іншої діяльності) можна вважати найдосконалішою, такою, яка б максимально задовольняла особистість, державу і громадськість. Це коли людина вміє: навчатися, працювати, жити. Класична, неспростовна тріада. При цьому виокремлюється поняття кількісної освіти (обсяг знань) і якісної освіти (наявність у особистості відповідних соціальних, особистісних якостей). Обидва складники діють спільно, доповнюючи один одного.
Особливо слід наголосити, що якість освіти вимірюється не обсягом інформації (знань), які отримала людина. Обсяг знань колишні ВНЗ у СРСР давали величезний, який не зрівняти ні з якими іншими європейськими та американськими університетами. Якість освіти -- це зміст її етичних і педагогічних принципів. Тим часом у більшості ВНЗ, на жаль, немає цілісного навчально-педагогічного, виховного процесу, під час якого формується гармонійна особистість громадянина [14, 132].
Ще раз зазначимо, що болонська освітня система великою мірою протистоїть класичній -- тій, яка існувала у колишньому СРСР -- університетській системі освіти. Така система не є комплексною: вона мозаїчна, а відтак не може сформувати у людини загальносвітоглядний підхід до оцінки явищ і подій суспільного життя, а найперше до суспільно-перетворюючої діяльності. Чи враховує це держава, орієнтуючись на болонський процес?
Якість навчання насамперед залежить від умов навчання: наближення ВНЗ до студента; організаційно-методичне забезпечення навчального процесу; нові технології навчання, що у комплексі створює умови для принципово інших менеджменту і підготовки фахівців з менеджменту. Достатньо проаналізувати у багатьох ВНЗ вкрай занедбану державну навчальну базу, стан студентських гуртожитків, використання дистанційних, аудіовізуальних, кореспондентських та інших систем навчання, щоб глибоко перейнятися реальною якістю навчання в українських ВНЗ. До цього додамо, що в Україні відсутні спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій акредитовані агентства, які об'єктивно оцінювували б рівень знань, якість підготовки спеціалістів. У світі це роблять різні авторитетні громадські організації, фонди, об'єднання, активно використовується з цією метою соціологічний інструментарій, оскільки найоб'єктивнішу оцінку фахівцю дає саме виробництво, споживач професійних послуг, громадськість. І з цього питання МОН України як вищий державний виконавчий орган в освіті до цього часу не визначилося.
Якість знань, навчання потребує загальноприйнятної та порівняльної системи вчених ступенів і звань, аби сприяти працевлаштуванню європейських громадян та міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. З огляду не просто менеджменту, а соціальних пріоритетів в Україні зазначимо, що болонські домовленості кардинально порушують питання працевлаштування випускників ВНЗ. Для цього потрібні глибокі і постійні моніторингові дослідження ринку праці, забезпечення адресного державного замовлення на підготовку фахівців конкретного профілю. Звичайно, ринок диктує і регулює підготовку (кількісно і якісно) тих чи інших спеціалістів, однак цей процес має регулювати держава, а головним чином стимулювати розвиток освітніх послуг відповідно до суспільних потреб [25, 25].
Що ж до питання якості навчання, то болонські домовленості мають для України, інших сусідніх держав і ще одну приховану і надто загрозливу пастку: створюючи так звану зону європейської вищої освіти, її автори, аби, мовляв, вирівняти якість освіти в окремих країнах, пропонують організувати спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій, акредитаційні агенції. Проблема не лише в тому, що не зрозумілий їхній статус, рівень повноважень, а те, що якість підготовки фахівців вирішальним чином залежить від умов навчання, рівня професорсько-викладацького колективу, матеріальної бази ВНЗ. Отже, чи зможе Україна у підготовці фахівця конкурувати з країнами, які вкладають у розвиток освіти, професійної підготовки на кілька порядків більше коштів і можливостей (США, Японія, Німеччина, Англія та ін.)? Питання риторичне, але відповідь неспростовна.
Тож підсумуємо викладене. Болонський процес не є обов'язковою моделлю інтеграції української системи освіти у європейську, оскільки втрата специфіки, особливостей національної для освіти України матиме надто не прогнозовані, а то й негативні наслідки. Це зовсім не гіперболізація ситуації, а об'єктивна реальність.
Потрібно подбати про справді інноваційний розвиток національної системи освіти, виходячи найперше з власного історичного досвіду, власних потреб людини і суспільства. Для справді перспективної, відповідно до Болонського процесу, модернізації системи освіти в Україні необхідно було б вжити такі невідкладні, конкретних заходи:
-- прийняти принципово нові редакції Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукові ступені і вчені звання», аби виключити будь-які можливості авторитарного втручання однієї особи або групи осіб у справу функціонування освіти і науки. Ліквідувати монополізм, корупцію та забезпечити демократичний розвиток національних освіти і науки. Прискорити прийняття законів України про інтелектуальну власність та кредитування молоді у сфері освіти;
-- розробити досконалу систему підготовки і підвищення кваліфікації вчителів, викладачів ВНЗ, спеціалістів з вченими ступенями, розширити форми заохочення, симулювання їхньої праці;
-- реорганізувати НАН України, ліквідуючи галузеві АН, докорінно перебудувати систему присудження наукових ступенів і звань, вирішуючи ці завдання безпосередньо у провідних ВНЗ і наукових установах України;
-- докорінно змінити систему ліцензування й акредитації освітньої діяльності, зробити її прозорою, доступною, демократичною за збереження високого рівня фахових вимог;
-- запровадити систему освіти на основі двох ключових навчальних циклів: дипломного та післядипломного. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як і в багатьох країнах Європи;
-- подбати про розвиток освіти і науки за рахунок різних джерел фінансування, про збільшення державних видатків на ці сфери та зміцнення матеріальної бази ВНЗ [4, 14].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5