Рефераты. Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана






недетермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але

детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або

ж такому стану реальності, який ще не склався в дійсності й існує поки як

можливість. Тобто детермінуючі чинники тут належать не теперішньому, а

майбутньому, не дійсності, а можливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якісно нову сферу

реальності, є вибором напряму пошуків нових, нетрадиційних ідей; тому цей

вибір є свободним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками

наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучії свободним, цей вибір

не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які,

щоправда, мають специфічний характер — їхнє буття є майбутнім буттям,

буттям можливостей.

Вище вже йшлося про «механізми» контакту людської свідомості з

можливостями, з майбутнім. Тут хотілося б лише сказати про роботи

російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої

фізіології активності . Якщо проаналізувати, на чому базується формування

рухових дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значущий акт являє

собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання

дії, іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось

таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є

закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного

майбутнього. Вочевидь, життєво корисне або значуще діяння не може бути ні

запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої

передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього,

Поняття «моделі потрібного мпйбутнього»#, сформульоване Бериштейном, дає

змогу вказати на певні фізіологічні передумови, що беруть участь у

формуванні свободної дії людини. «Заглядування в майбутнє або... модель

майбутнього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності

протилежностей, дві категорії (або форми) моделювання сприйнятого світу:

модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього.

Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони необхідно

відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і

категорична, тоді як друга може спиратися тільки на екстраполювання з тією

чи іншою мірою ймовірності» . І далі: «Рушійне завдання, яке визначає для

себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б

не була його апріорна ймовірність у таблиці самій по собі (хоча б вона там

дорівнювала нулю)». Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється

надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, «в

таблиці самій по собі» (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.

ДОСВІДНО-ПРАКТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПІЗНАННЯ. ЛОПКО-ДИСКУРСИВНИЙ ТА ІНТУЇТИВНИЙ

РІВНІ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Досвідний рівень пізнання. Перехід від старої теорії до нової-це, по

суті, перехід до нових, несумірних з притаманними старій теорії вихідних

принципів. Такий перехід, зрозуміло, не може здійснюватися логічним шляхом,

оскільки суперечність між вихідними посиланнями нової і старої теорії є

насамперед логічною суперечністю. Тому вироблення нових вихідних принципів

теорії є вільним, таким, що виводить думку за межі старої теорії, вибором.

І джерело виникнення всіх вихідних принципів (аксіом, базисних положень

тощо) — практика.

Оскільки вихідні принципи теорії є за формою теоретичними положеннями,

#.Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии. активности

1966

вони не можуть бути безпосереднім продуктом практики (вона ж бо

матеріальна, а не теоретична діяльність). У той же час вихідні принципи не

можуть бути і продуктом теоретично-логічної діяльності, позаяк за своєю

суттю (як вихідні принципи) вони передують усякій теоретичній діяльності, є

її відправним пунктом. Однак річ у тому, що, крім теоретичного, існує ще

«дотеоретичний», досвідний рівень пізнання. Саме на цьому рівні й

відбувається становлення вихідних положень усякої теорії.

Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з

нею найтісніший зв'язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом

знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об'єкта. Звичайно, і

теоретичне знання, як уже зазначалось, є діяльним за своєю природою. Проте

діяльне (суб'єктивно-практичне) тут ніби увійшло у фундамент теоретичної

конструкції, воно сховане, недосяжне безпосередньому погляду. Недаремно

суб'єктивне так важко знайти в теоретичному знанні.

Інша справа — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна.

Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно

здійснити на шляху подолання опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким

знанням (назвемо його «досвідним», на відміну від теоретичного) є знання

селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і в той же час не має

уявлення про наукову агрономію.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад,

уявлення М. Планка про кванти або Е. ІІІрсдінгера «про «псі-функцію».

Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання

фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про

причини, що ці труднощі породжували. Звичайно, досвідне й теоретичне знання

ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як

функціональні моменти певної цілісності.

Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоретичне знання даного

історичного періоду виявляється нездатним проникнути в їх суть. Об'єкти

ніби опираються такому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій

раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення

неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів у більшості випадків

здається «ірраціональним стрибком». Насправді ж ця «ірраціональність» є

лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на

іншому, якісно відмінному від логіко-дискурсивного рівні пізнання — на

рівні досвіду.

У досвіді як формі початкового пізнавального проникнення в новий об'єкт

відбувається своєрідна «інтеграція» об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і

створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як

«олюднення» природи, так і «натуралізація» людини являють собою зміну

структури кожного з названих компонентів. Проте йдеться не про зміну

фізичної (хімічної, біологічної тощо) структури. Атмосферна електрика

(блискавка) залишається у фізичному відношенні тією ж електрикою, незалежно

від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від

того, пізнала вона електрику чи ні, залишається не тільки біологічно, але й

соціальне людиною.

Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу

взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним

явищем, отримує ніби новий—людський—«вимір» (набуває соціальної

властивості). Вона (електрика) включається в практичну діяльність людини як

одне з головних джерел енергії для машин, механізмів і приладів, що

складають «неорганічне тіло» людини. Те ж саме можна сказати про фізичні,

хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини і механізми.

«Натуралізація» ж людини виявляється в тому, що її об'єктивні потреби

стають щораз універсальнішими, поступово охоплюють усе багатство

навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта і

постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу “олюднеііня”

природи, і для процесу «натуралізації» людини.

У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єктом добре знайома

кожному, хто оволодіває тими або іншими навичками, скажімо, водінням

автомобіля чи їздою на велосипеді. При перших спробах оволодіти навичками

водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття «опору». Автомобіль

«поводить» себе як норовиста жива істота, що не підкоряється зусиллям

водія. Проте через деякий час новачок стає досвідченим водієм, що так само

реально відчуває своє «злиття» з автомобілем, як раніше відчував його

«опір». Зникає межа між автомобілем і водієм (зрозуміло, не в буквальному

розумінні), водій відчуває наитонші нюанси «поведінки» автомобіля, з

легкістю керує складними маневрами, ніби автомобіль є одним з органів тіла

самої людини.

Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися

тотожним, вихідним принципам теорії. На користь такої думки, здавалося б,

свідчить та обставина, що і дані досвіду, і вихідні принципи теорії являють

собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і

вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання

виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні

ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не містять у собі слідів

суб'єктивно-практичного походження. Такими постають аксіоми евклідової

геометрії, принципи відносності Ейнштейна, поняття «хвилі-частки» Л. де

Бройля і т. п. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне

знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт.

Відмінність між вихідними принципами теорії і досвідним знанням виникає

внаслідок того, що пізнавальне проникнення в структуру нового об'єкта, хоч

і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення

знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового

об'єкта потрібний певний період «зживання» дослідника з новим предметом чи

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.