людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного,

гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про

протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто

трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною

фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно

пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто

її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди,

воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є

#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829

справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істини — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної

єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так

само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного

грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою

протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на

простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й

феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна

поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр

(і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може

навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає

при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою,

але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна

обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове)

уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б,

неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й

неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання

(істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною

її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні

віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко

не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і

тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже

практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали

одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри

Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких

часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної

поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо

співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться

надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної

кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З

геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її

поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є

площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж

ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми

навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної

поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо,

що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не

вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної

поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику

територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію),

а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках

нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його

чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного

положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо

тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою)

величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина

залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є

відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках

своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту

існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві

різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору.

Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її

перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за

межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки

відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд,

стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну

(істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про

Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5

тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях

3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття

німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--

ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався

виключно текстом «Іліади» (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою)

і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького

війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана

використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна

її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна

постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до

неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так,

на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну

відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі?

Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки

відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І

у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ

Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей

тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал,

дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали,

офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху

останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у

реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І,

оскільки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським

урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського

історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для

політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування па

Україні справжня й щира»# .

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому

риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично

багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики

істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас

цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у

постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно

відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та

реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей.

Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього

існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і

інтересів» людини.

Істина ніколи яе постає «істиною-результатом», вона— і в цьому її чи не

найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

Наукове передбачення. Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в

новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою

була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен

існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (чи

ысто «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального

експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі

«верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії

фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя,

оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий

факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».

Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж

ідеї «вирішального експерименту», тільки замість «позитивної» ролі факту

(його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль

(здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу

вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами —

«позитивно» чи «негативно») знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій

методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток)

наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які

об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8