опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його

усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну

субстанцію, що дозволяє лише визначити системи координат, в яких є

справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але

натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір

може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня

з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від

заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про

існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону

Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення

проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в

нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при

конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним)

показником нежиттєвості даної «моделі», показником неможливості отримати

істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно

орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної

предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове

(нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче

настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за

її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником

такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах «включити» ці

об'єкти в традиційну систему пояснення. Настає криза традиційної системи

пояснення і тлумачення реальності. Нові факти вимагають для свого осягнення

нових, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але

й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул,

традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю,

невизначеністю, нетрадиційністю. В період однієї з останніх подібних криз

(кризи природознавства і філософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Б.

Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний елемент —

торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних

хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у

вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого

дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П.

Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки

переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди

виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її

виникнення тісно було пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е.

Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором

вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі

жалкую, що мав справу з атомною теорією» .

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що

прихильники традиційних уявлень просто відкидають нове з порога. Так,

відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його

видатне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на

книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не

уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у

прямолінійному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений

інтеграл рівним то — , то ? Дуже, дуже можна, хоча для розуму все це і

незрозуміле... Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати,

наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь

подібне?» .

«Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевського і видатний російський

математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький

математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової

геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть,— писав Гаусе в

одному з приватних листів,— що я не наважусь на це за все своє життя, тому

що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки

цілком “.#

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання,

«підтверджуване» (чи «заперечуване») фактами, виявляється здатним

відобразити лише окремі сторони істини (її абсолютність або відносність).

Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як

здатність оперувати фактами, як вміння «прив'язувати» ті або інші факти, що

суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знання, якщо йдеться про

нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина

надає емпіричному підходу навіть ореолу «творчого» методу осягнення

реальності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і

вперто прагнучи освоїти ці сфери, спираючись на традиційну (специфічну для

цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється

перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» навколишнього

світу.

Роль «божевільних» ідей в науковому пізнанні. Для подолання опору

консервативного, традиційного мислення, яке не приймає «незвичайну

дійсність», оскільки у світлі традиційних підходів вона видається

безглуздою, ірраціональною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на

невідоме, підхід, який філософ Б. Г. Кузнецов назвав «жорстким

експериментом» (тут зближуються творчі методи науки і мистецтва).#1

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського і А.

Ейнштейна, Кузнецов пише: «Коли ми відтворюємо логічний і психологічний

шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну

здатність вченого глянути на світ ніби в перший раз, очима, що відкрилися

вперше, без тягара укорінених асоціацій... Старі, звичні асоціації

розірвані. Дійсність, позбавлена звичних асоціацій, засяяла свіжими

барвами, які здаються парадоксальними. Достоєвський досягає цього

результату «жорстким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у

найтяжчі, неймовірно важкі становища, і тоді виявляються такі сторони думки

і характеру, які у звичайних умовах неможливо виявити.

Але ж подібному «жорсткому експериментуванню» вчений піддає природу, коли

приходить до парадоксальних, таких, що у звичайних умовах

приховані,експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке

рухається в умовах «жорсткого експерименту», що надає йому швидкості,

близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним

способом» .

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові

#.Цит.за: Каган В.Ф.Лобачевский .С.378.

#1.Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М.,1961

дослідження у глухий кут, ставив його перед стіною, об яку розбивалися

найвинахідливіпіі раціональні рішення, вихід знаходився в

найнеймовірнішому

напрямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися

«божевільною», «абсурдною», настільки вона суперечила традиціям здорового

глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз що сталася на межі

XIX—XX ст., був потрібен цілий спектр найсміливіших

припущень—«прирівнювання енергії частки і частоти хвилі,—зазначав цей

момент німецький фізик М. Борн,— вже само по собі абсурдне». Так само і

твердження А. Ейнштейна про відносність простору і часу спочатку

розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме такі — «абсурдні» на перший

погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку століття.

Один з провідних сучасних американських фізиків-теоретиків Ф. Дайсон

наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї

швейцарського фізика В. Паулі:«Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна.

Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона

божевільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, вона недосить

божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме

заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх

інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали

місце до цього часу.Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які

основи.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевільних» ідей свідчить про

те, що наука, нарешті, подолала сліпе довір'я до емпіричної очевидності й

пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глузду —

цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її розвитку. Не можна,

звичайно, вважати, що в попередні століття розвиток науки відбувався

виключно в рамках «здорового людського розуму». Нові ідеї завжди були

парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх

фундаментальних закономірностях сфери реальності, тут немає нічого

незвичайного. Це-творче пізнання, оскільки пізнається щось нове, але

детермінується воно вже відображеними в людській свідомості

закономірностями реальності. Коли ж йдеться про так звані божевільні ідеї,

то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість.

Творчість в останньому випадку долає наявні (дійсні, вже пізнані й

опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення «божевільних» ідей здається якимось зовсім

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8