являє собою постійний розвиток, і жити у відповідності до законів цього

розвитку. Життя є боротьба, а не епікурейське смакування усіляких радощів.

Найлютіший ворог для людини - відсутність вищої цілі. Для щасливого

життя необхідна внутрішня сміливість, піднесеність душі, героїзм. Вплив

співчуття не повинен відволікати від цього. Сенека говорить: "Слід

допомагати людям, що страждають, проте не відчувати жалості до їх

долі"[17].

Епіктет погоджується з тим, що ми маємо співчувати стражданням інших,

але лише на словах: "Якщо ти бачиш засмучену людину, котра оплакує свого

сина або втрату майна, то не піддавайся омані власної уяви і не приписуй

нещастя цієї людини зовнішнім подіям. Поквапся сказати собі: "Його засмучує

не сам факт, тому що іншою він не засмутив би, а його думка про цей факт".

Однак не бійся пристосовувати свої промови до його горя, і, навіть, у разі

необхідності, стогнати разом з ним; але нехай твоя печаль виявляється

тільки на словах, не хвилюючи душі"[18]. Якщо співчуття у такому разі не

зовсім заперечується, то воно перетворюється на нещиру поблажливість. З

двох елементів, що, як ми зазначили вище, складають співчуття, стоїки

виключають перший, не помічаючи, що тим самим вони знищують і другий.

Співчуття стає справжнім лише завдяки тому душевному переживанню, з яким

воно нерозривно пов'язане. Без нього воно втрачає свій сенс і моральну

значимість.

Наведені міркування Сенеки та Іпіктета, з нашого погляду, потребують

доповнення з огляду на необхідність звернути увагу ще на один істотний

момент. А саме на те, що філософію стоїцизму неможливо зрозуміти,

розглядаючи її відокремлено від античної культури загалом. Це стосується і

проблеми співчуття.

В античній культурі феномен співчуття не вважався однією з

найголовніших доброчесностей. Безперечно, у стосунках між людьми співчуття

мало місце. Але йдеться про відсутність культу цього почуття в Стародавній

Греції і Римі. Ідеалами античності були військові і громадські подвиги

героїв та спокійне життя грецького мудреця. Отже, цілком зрозуміло, що

специфіка цієї культури висувала на передній план інші моральні чесноти, а

саме – справедливість, мудрість, гідність, мужність тощо.

Посилаючись. на роботу І.Д.Рожанського "Антична людина"[19], треба

зазначтит, що антична культура класичним прикладом так званої "культури

сорому" на відміну від культури вини", до якої належить наприклад,

християнська культура. Різниця між ними полягає, насамперед, у

протилежності критеріїв оцінки поведінки індивіда.

У "культурі сорому" оцінки мають зовнішній характер, схвалення чи

засудження вчинків людини здійснюється спільнотою, до якої вона належить.

Для біблейської ж культури, навпаки, характерна внутрішня система

цінностей, "суд совісті". Коли людина відчуває сумніви з приводу своєї

поведінки, усвідомлює особисту провину, саме докори сумління викликають у

неї найбільші страждання. Страждаючи сама, вона у той же час вчиться

співчувати іншим. Адже, якщо вона не буде виявляти співчуття, то це

призведе до нових докорів сумління. Проте, людина може сповідатися у своїх

злих вчинках. Сповідь знімає тягар з серця, приносить моральне полегшення.

Людина ж античності - це передусім громадянин полісу. Її вчинки повинні

бути спрямованими на благо громади; саме громада визначає, наскільки гідною

є ця людина. Найбільше грек або римлянин боявся стати предметом висміювання

або громадського осуду. Ось чому не співчуття, а чесність і мужність

гідність і сміливість оспівувалися в античній літературі і шанувалися в

античному суспільстві.

І.Кант заперечував співчуття як морально цінне, виходячи зі створеної

ним системи раціоналістичної етики. Мораль, за Кантом, є сферою належного.

Основу морального обов'язку слід шукати "не в природі людини або тих

обставинах у світі, в котрі вона потрапила, а в апріорі виключно в поняттях

чистого розуму"[20]. У якості основного закону етики Кант запропонував

безумовне внутрішнє воління - категоричний імператив, який не залежить від

будь-якого потягу людини. Кант намагався чітко відокремити

усвідомлення моральнісного обов'язку від чуттєвої, емпіричної схильності до

виконання морального закону (при цьому саме почуття поваги до морального

закону є таким, що виникає на інтелектуальній основі). У випадку конфлікту

між чуттєвою схильністю і моральним законом, вважає Кант, необхідне

безумовне підкорення моральнісному обов'язку. А відтак стає зрозумілим, що

розглядаючи проблему моралі у такий спосіб, співчуття для Канта, як і інші

почуття загалом, ие відіграють вирішальної ролі у становленні моральності

людини, оскільки вони є лише сліпим потягом, що не мас ніякого зв'язку з

моральним законом.

Особливу увагу феномену співчуття, його місцю і ролі у житті

суспільства приділяв Ф.Ніцше. Відомо, що він не тільки не визнавав моральну

значимість співчуття, а й навіть вважав його шкідливим для людини. З нашою

погляду, таке ставлення Ніцше до співчуття зумовлюється його ставленням до

сучасної моралі, а також його уявленням про те, яка саме поведінка людини с

справді моральною. Пануючу у сучасній йому Європі мораль Ніцше рішуче

засуджував, оскільки вона перетворилася на універсальну, для всіх значиму

умову спільного існування і спільної діяльності. Основні цінності сучасної

моралі спрямовані тільки на збереження спокійного, без проблемного

існування більшості людей. Нормативні вимоги цієї моралі, в основі яких

лежить ідея всезагального блага, змушують людину мислити, діяти без

внутрішньої зацікавленості, внутрішньої необхідності, без глибокого

особистісного вибору. Ніцше досить чітко розмежовував моральну діяльність і

моральні судження про діяльність, відмовляючи претензіям останніх на істину

у традиційному розумінні цього терміну.

Ніцше визнавав мораль як явище, як вияв особистості, але заперечував

її як кодекс ти норму. Саме тому, що будь-яка нормо повинна бути поставлена

над особистістю, над нашим 'Я". Будь-яка норма - це завжди початок

розрахунку, розумності, цілеспрямованості, це боротьба людини з власною

природою.

У зв'язку я цим постає питання: якщо співчуття - це почуття, що

виникає безпосередньо, спонтанно, його неможливо викликати тільки вольовим

зусиллям, тобто воно є природним для людини, то чому ж у такому випадку

Ніцше не визнає його цінності? Тут слід нагадати, що Ніцше наполягав на

необхідності нового принципу формування цінностей. Таким він вважав волю до

влади як глибинну сутність буття. Воля до влади - це не лише бажання та

прагнення захоплення влади, її сутність полягає у самозростанні, у

подоланні самої себе, вона містить у собі свободу творця і є вічним

імпульсом до подолання обмежень на шляху до вищого. Воля до влади сама

встановлює цінності, ці цінності с умовами її власного збереження та

піднесення. Основні цінності сучасної йому моралі Ніцше також розглядав з

точки зору того, в якій мірі вони сприяють зростанню, піднесенню життя,

сутністю якою с поля до влади.

З позиції Ніцше, співчуття ен відповідає цьому критерію за цілою

низкою причин. Перша з них стосується того, що всезагальне розповсюдження

співчуття є очевидною отакою страху людини перед стражданнями. А це в свою

чергу, свідчить про те, що людина стяла слабкою і безсилою. Вона все більше

цінує свою безпеку та свій добробут і живе з почуттям постійного страху їх

втратити. Такі люди не тільки бояться страждань для самих себе, вони також

не можуть бачити і чужі страждання. Страждання - це те, що має бути

знищеним, - така установка вкорінилася у свідомості сучасної людини. В

такому прагненні до всезагального добробуту, стадному щасті Ніцше вбачає

прямий шлях до приниження людини. Окремі хвилини щастя не запобігають тим

глибоким стражданням, котрі становлять основу буття кожної людини, що ніякі

суспільні перетворення не позбавлять життя його трагедійності. Він вважав,

що настав чиє не заперечувати страждання, намагаючись позбутися його, а

визнати і прийняти його. Самостійне подолання страждання - це могутній

стимул до самовдосконалення, самоствердження людини. Водночас люди, що

співчувають, повинні зрозуміти: вияв співчуття іноді тільки заважає людині,

навіть пригнічує її: "Що інший страждає - цьому потрібно вчитися”[21].

Співчуття позбавляє страждання людини особистісного характеру, перешкоджає

з'ясуванню причин, що його викликають, і усвідомленню наслідків та

перспектив, що ним породжуються. Друга причина пов'язана з тим, що

співчуття, з позицій Ніцше, діє на життя принизливим чином. Переживання

цього почуття змушує людину страждати стражданнями іншого, відчувати його

біль, перейматися його проблемами, як ніби це власні страждання, проблеми,

біль. Тобто людина має страждати тепер одночасно від свого "Я" і від "Я"

іншого[22]. Отже, завдяки співчуттю лише зростає втрата сил, котру

спричиняє страждання. Ніцше. таким чином, чітко розмежовує страждання, що

випали на долю людини (тобто особисті страждання), які треба витримати,

гідно перенести, подолати, оскільки такі страждання "поглиблюють" людину,

приводять її до вірного світовідчуття і світовідношення, і страждання, які

людина "бере на себе" у процесі співчуття, тим самим подвоюючи страждання

свого "Я". Таке подвійне навантаження може виявитися занадто важким для

людини - "Хіба співчуття - не хрест, на якому розтинають того, хто любить

людей?"[23] - особливо якщо виявляти співчуття постійно як того вимагає

моралі». У такий спосіб співчуття призводить до пригнічення життєвої

енергії людини і, відповідно, протидіє її самозростанню. Оскільки ж Ніцше

оцінює значення моральної діяльності у відповідності до критерію максимуму

здійснення волі до влади, то зрозуміло, що в такій "системі координат"

співчуття, як одна з головних вимог сучасної моралі, визнається шкідливим

для життя.

І остання причина, з нашого погляду, найголовніша. Мораль Ніцше - це

мораль становлення і самоствердження людини, Її величі та могутності. Для

здійснення цього сама людина повинна докладати багато зусиль. Але у

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8