• визначення засад зовнішньої політики;
• надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів;
• денонсація міжнародних договорів;
• прийняття законів про зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність;
• оглошення за поданням Президента стану війни і укладання миру;
• схвалення рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших формувань у разі агресії проти України;
• схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам;
• про направлення підрозділів Збройних сил до інших держав;
• про допуск підрозділів інших держав на територію України;
Основа зовнішніх політико-правових відносин України закладена у Декларації про державний суверенітет України, якою проголошено рівноправність у зовнішніх зносинах і намір стати нейтральною позаблоковою державою, яка безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі і європейських структурах та визнає пріоритет загальноприйнятих норм міжнародного права.
Відповідно до Декларації про державний суверенітет Верховна Рада прийняла Постанову "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет у сфері зовнішніх зносин" і зобов'язала Кабінет міністрів передбачити в Державному бюджеті статтю видатків на зов- нішньополітичну діяльність, розробити й подати на розгляд Верховної Ради проекти законів, що мають регулювати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні відносини з іншими державами, а також створити систему підготовки кадрів для органів зовнішніх зносин.
З часу здобуття незалежності України Верховна Рада прийняла низку законів у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності:
• Про зовнішньоекономічну діяльність (16.04.1991р.);
• Про захист іноземних інвестицій в Україні (10.09.1991 р.);
• Про дію міжнародних договорів на території України (10.12.1991р.);
• Про внесення змін до закону України "Про іноземні інвестиції" (14.10
1992р.);
• Про міжнародні договори України (22.12.1993 р.);
• Про режим іноземного інвестування (10.03.1996 р.);
• Про вступ України до Міжнародного валютного фонду (03.06.1992р.);
• Про вступ України до Міжнародного банку реконструкції та розвитку
(03.06.1992 р.);
• Про вступ України до Міжнародної фінансової корпорації
(03.06.1992р.);
• Про вступ України до Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агенства по гарантіях інвестицій (03.06.1992р.);
• Про міжнародний комерційний арбітраж (24.02.1994 р.).
Укладені і ратифіковані Верховною Радою міжнародні договори становлять невід'ємну частину законодавства України.
Верховна Рада України приєдналася до 6 міжнародних конвенцій з питань боротьби зі злочинністю, до конвенцій і договорів з проблем екології. Верховна Рада України прийняла закони про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року, Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, Генеральної угоди про привілеї та імунітет Ради Європи 1949 року.
126
Верховна Рада України плідно співпрацює з міжнародними організаціями, такими як Організація Об'єднаних Націй, Рада Європи, Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Парламентською Асамблеєю Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), Міжпарламентською Асамблеєю країн Співдружності Незалежних Держав (МПА) тощо.
Виконуючи роботу у відповідних комітетах Верховної Ради України, народні депутати мають можливість брати участь у роботі міжнародних парламентських асоціацій. Ці асоціації організують конференції, семінари, провадять інші види діяльності, під час яких парламентарі країн-членів цієї оргнанізації отримують нагоду зустрічатися зі своїми колегами, знайомитися з проблемами одне одного й обговорювати питання, що становлять спільний інтерес. Такі зустрічі можуть впливати на рішення, що приймаються Верховною Радою.
2.3. ВІДНОСИНИ МІЖ ЗАКОНОДАВЧОЮ І ВИКОНАВЧОЮ ГІЛКАМИ ВЛАДИ
2.3.1. Парламенти у системі органів державної влади країн розвинутої демократії
Парламенти відіграють визначну роль у системі державного управління. Саме вони забезпечують і гарантують демократичний устрій.
Парламенти мають різний вплив на дії виконавчої і судової влад, а отже і на суспільно-політичне життя країни. Це обумовлено положеннями конституції держави, а саме, тими повноваженнями, які надані парламенту у системі державного управління. Як було зазначено вище, демократичні суспільства знають три форми державного правління: парламентська республіка, президентська республіка і парламентсько-президентська республіка.
В Канаді глава держави (Генерал-губернатор) призначається королевою Великобританії, у Великобританії главою держави є монарх. Ці держави мають парламентську форму правління. У них кабінети міністрів і парламент контролюються однією партією або коаліцією партій. Парламент обирає прем'єр- міністра, який одно-
ВИСНОВОК Підсумовуючи ггцмдіту, зазначимо, що хоча парламентський спосіб прийняття Конституції України певною мірою зберіг законодавчу гілку від того усіченого державно-правового статусу, який був змодельований президентським проектом Основного Закону і намічався для прийняття його непарламентським шляхом, через референдум, перспектива подолання Верховною Радою антидемократичної тенденції зниження її ролі в системі розподілу влад і на базі нової Конституції пов'язана з дуже великими труднощами. Як свідчить здійснений аналіз, конституційний аспект проблеми в недосконалості, прогалинах та обмеженості конституційних гарантій розвитку українського парламентаризму.
Зміцнення позицій Верховної Ради вимагає інтенсивних, конструктивних та всебічних зусиль, покликаних добудувати та вдосконалити правовий фундамент становлення і розвитку парламентських інститутів шляхом: 1) змін та доповнень Конституції; 2) розробки і прийняття конституційних законів та інших актів; 3) тлумачення Конституції, особливо системного. Цілісна система правового забезпечення діяльності Верховної Ради має вибудувати міцний заслін наступу і натиску на парламентаризм, закріпити всебічні, суворі і повні нормативні гарантії, які б, з одного боку, гарантували провідне місце законодавчої влади в державному механізмі, а з іншого — забезпечували повнокровне і ефективне зідйснення Верховною Радою загальновизнаних світом парламентських прерогатив, зокрема: прийняття законів, бюджетна та структуроутворююча сфери, парламентський контроль.
Інший напрямок зміцнення парламентських інститутів в існуючих умовах правового поля міститься в практичній площині. І все ж таки не звертаючи уваги на недоліки, недосконалість і прогалини нормативної бази, необхідно наполегливо і динамічно розгортати широку і ефективну діяльність Верховної Ради у всіх сферах, що класично притаманні парламентам. Конкретні позитивні результати практичної роботи загальнодержавного органу народного представництва неодмінно змінять співвщношення конституційної моделі Верховної Ради і фактичної на користь останньої.
Такий підхід до заповнення конституційних прогалин не тільки можливий, але й реальний. Прикладом в досліджуваному контексті може служити Французька Республіка. Адже в умовах авторитарної Конституції 1958 р. еволюція П'ятої республіки дещо пом'якшила авторитарні риси напівпрезидентського режиму. Про це свідчить те, що після де Голля помітно посилились де-факто політичні позиції парламенту15. Як стверджує французький дослідник державності П'ятої республіки, практика подолала навіть конституційну заборону на прийняття парламентом законів поза закритим переліком питань, окреслених — ст. 34 Конституції. "Сьогодні мало що залишилось від принципу, який визначав сферу, що резервувалась законом,— пише проф. Ф. Ардан.— Розробники Конституції 1958 р. намагались обмежити сферу, в рамках якої парламент міг би здійснювати свою законотворчість, але зрештою жодна із зацікавлених сторін не стала вимагати неухильного виконання їх волі"16. Т У більш широкому плані проблеми розвитку українського парламентаризму як важливого віддзеркалення і водночас підтримки свободи суспільства пов'язуються з парламентським правом.
Юридична теорія, державно-правова практика, а також правосвідомість суспільства сьогодні, здається, одностайно сприймають ідею щодо існування в Україні нової наукової і правової матерії. Але різні аспекти даної проблеми продовжують дискутуватись, відбувається пошук рішень, пов'язаних з місцем парламентського права в загальній системі українського права, співвідношенням конституційного (державного) і парламентського права. Найбільш можливим уявляється бачення парламентського права в якості під- галузі конституційного (державного) права.
Становлення і динамізація парламентського права, посилення його позитивного впливу на формування і еволюцію парламентських інститутів, підвищення ефективности їх діяльності на сучасному етапі і в прогностичному плані висувають нагальну потребу кодифікації парламентського законодавства. При цьому визначення парламентського права підгалуззю конституційного (державного) права аж ніяк не міняє висновок щодо потреби кодифікації парламентського законодавства. Адже правові системи зарубіжних держав мають кодекси у більш вузькіх сферах17.
Здійснення кодифікації парламентського права диктує гостру необхідність, по-перше, розробки концепції даної кодифікації. По-друге, радикального реформування діючих актів, що регламентують суспільні відносини у сфері парламентського права з метою приведення їх у відповідність з Основним Законом. По-третє, підготовки нових правових форм, спрямованих на регулювання організації та функціонування парламентських інститутів.
При цьому слід наголосити, що реалізація Конституції з точки зору побудови законодавчого забезпечення діяльності Верховної
42
Ради обумовлює проведення широкого фронту робіт по створенню нових законодавчих актів. Під таким кутом зору назвемо тільки низку правових форм, побудова яких безпосередньо зафіксована у розділі IV Конституції — "Верховна Рада України" (правда, конкретні найменування, на жаль, не закріплені), або витікає із змісту даного розділу: закон про несумісність депутатського мандату з іншими видами діяльності (ст. 78, 81); закон про запит народного депутата України (ст. 86); закон про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101), закон про регламент Верховної Ради та інші.
В теоретичному плані просування у вирішенні складної, багато-аспектної і актуальної проблеми динамізації українського парламенту викликає нагальну необхідність розгортання і поглиблення наукових досліджень у цій сфері, а також видання відповідних праць. В такому плані дивує, що підготовлена і рекомендована до друку вченою радою Інституту держави і права монографія "Законодавча влада України" ніякого просування до видання не одержала.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
