Підкреслюю, що в цій лекції йдеться лише про модерний етап історичного поступу, а саме про події ХУШ-ХХ ст. Крім того, акцент робиться на національному відродженні так званих "малих", "неісторичних", "селянських" або "соціологічно неповних" націй, до яких протягом довгого часу відносили й Україну. Нагадую, що націогенез західноєвропейських країн суттєво відрізнявся від націотворчих і державотворчих процесів у центрально- і східноєвропейських країнах.
Суть національного відродження і його внутрішній сенс (у випадку цих останніх країн ) вимагає переходу від "етносу-в-собі" до "етносу-в-собі-й-для-себе", тобто перетворенні національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево; процесор Празького університету М.Грох вважає, що він загалом складається у тричленну модель, основні фази якої - академічна, культурницька і політична. Декілька центрально- і східноєвропейських країн пройшли цим шляхом; ці фази можна прикласти і до сучасної України, не забуваючи при цьому, що на українських землях національне відродження має відчутні специфічні нетипові риси.
На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, говірки, досліджують звичаї і вірування, укладають словники, аналізують історичні події, - і усе це робиться мовою іншого, панівного в даній державі народу.
На другій, культурницькій фазі, мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною національною мовою у науці, мистецтві, літературі, у політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувались здавна).
Завершенням національного відродження і рівночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення чи реалізації цієї мети.
Підкреслюю, що завданням соціології нації у цьому плані є дослідження процесів національного відродження в їх специфічній прояві, ступеню реалізації і втілення у життя змісту його основних фаз, виявлення труднощів, які стоїть на перешкоді національному самовизначенню та самоствердженню.
Звертаю увагу курсантів на те, що своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення де-юре мети національного відродження - проголошення української самостійної незалежної держави - аж ніяк не означає остаточного розв'язання завдань всіх трьох фаз національного відродження. В Україні не можна вважати вповні завершеною академічну фазу, бо накопичення знань українського народу про себе нині лише розпочалося і триває. Мова йде не лише про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків старої української історіографічної, історіографічної, етнографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси, які відбувається в Україні нині. На часі сьогодні й вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя від Верховної Ради до школи та дошкілля, витворення й досягнення структурної повноти сучасної української культури. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реально змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб спільноти, так і українського народу в цілому .Варто прислухатись до думки зарубіжних вчених українського походження, які вважають, що в сучасній Україні ще немає і теоретичної політології українського питання, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, економічної і особливо національної дійсності. Натомість в західній науковій думці високо цінується соціологія, її аналітичні і прогностичні функції та зростаюча роль у політиці, в діяльності з великими людськими масами.
Таким чином, утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основноі мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію у галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів. Ця специфіка докладно розглядається у працях таких відомих істориків і соціологів, як Р. Шпорлюк, Дж. Грабович, О.Мотиль, (США), Б.Кравченко, Ф. Сисин, І.-П. Химка, Д. Марплз, ,Д.Орел (Канада), М.Чех (Польща); доцільно використати також праці вітчизняних дослідників Я.Дашкевича, Я.Грицака, В. Євтуха, О.Забужко, О.Погорілого, В. Хмелька, М.Шульги та багатьох інших. Для соціологів їх наукові пошуки є цікавими насамперед тим, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести протікання націо- та державотворчих процесів у власній домівці і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перспективу в цілому.
Звертає увагу курсантів на те, що говорячи про основні завдання соціології нації під час розгортання і наповнення новим змістом процесів національного відродженню, перш за все необхідний соціологічний аналіз проблем державо- і націотворення, консолідації української нації.
Етнонаціональний розвиток сучасної України характеризується наступними тенденціями:
скороченням питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х рр. ХХст. українці складали 80,6% населення, то в кінці 80-на поч. 90-х рр. - лише 72, ТУ;
зростанням числа росіян, які проживали і проживають в Україні, з 3 млн.. у 20-х рр. до 11 млн. наприкінці 80-х;
-звуженням сфери вживання української мови (якщо у 1959 р. 93,5% українців вважали рідною мовою українську, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 р. назвало рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%;
поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини - російськомовні;
існуванням різного ставлення до проблем державного суверенітету прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Союзу Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше в східних, південних і почасти центральних регіонах, натомість в західних регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави;
наявністю різних політичних симпатій населення у цих регіонах, коли на Сході традиційно підтримують комуні стичну, соціалістичну партії та аграріїв, а на Заході - радикальних і поміркованих націоналістів та демократів.
Звертаю увагу курсантів, на те, що зазначені процеси і явища, безперечно ускладнюють національне відродження України в цілому, загострює проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичного забарвлення. Це дало змогу деяким київським соціологам вжити навіть новий термін - "політична географія України". Відбувалася і триває, поляризація політичних уподобань населення Заходу і Сходу і надала політичній диференціації форми територіального поділу країни. Саме тому соціологам слід докладно вивчати ситуацію в Україні, а політикам, спираючись на одержану соціологічну інформацію, створити умови для формування в Україні найбільш надійної основи непохитності самостійної державності - єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями незалежно від своєї етнонаціональної чи лінгвоетнічної приналежності.
Література:
Арбенина В.Л. Методологические проблемы этносоциологического исследования //Харьковские социологические чтения-95. Доклады и сообщения участников. - Харьков: 1995.
Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. - М., 1969.
Арутюнян Ю.В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание //Социологические исследования. - 1990, №7.
Арутюнян Ю.В. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследования. - М., 1984.
Астахов Д.И., Калугин В.М. Межнациональные отношения: некоторые социально-политические и экономические аспекты. - Л., 1989.
Бочковський О.І. Наука про націю та її життя. - Нью-Йорк: 1958.
Брамлей Ю.В. Очерки истории этноса. - М., 1983.
Баграмов Э.А. Национальный вопрос в борьбе идей. - М., 1982.
Брук С.Н. Население мира: Справочник. - М., 1990.
Геккман Ф. Народ, нация, этническая группа и этнические меньшинства: к некоторым основным категориям личности //3арубежный мир: социально-политические и экологические проблемы. - К., 1990.
Геллнер З. Нации и национализм. - М., 1991.
Гидденс А. Девять тезисов о будущем социологии //Тезис. - 1993. - Ч.1.
Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - Л-д., 1990.
Дашкевич Я. Націогенез - національне відродження - національна свідомість українців на зламі ХVІ-ХVП ст. //Україна. Наука і культура. Вип. 26-27. - К., 1993.
Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. - К., 1993.
Кон И.С. Этнопсихология. - М., 1988.
Краткий словарь по социологии. - М., 1989.
Національні відносини на Україні. - К., 1991.
Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. - К., 1996.
Смелзер Н. Социология. - М., 1994.
Сміт Е. Національна ідентичність. - К., 1995.
Социология: наука об обществе. - Харьков: 1996.
Соціологія. - Київ-Харків: 1998.
Соціологія: короткий енциклопедичний словник. - К., 1998.
Тощенко Ж.Т. Социология. - М., 1994.
Тадевосян З.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. - М., 1996.
Черниш Н. Соціологія: курс лекцій. - Львів: 1996.
Шаповал Ю. Загальна соціологія. - Прага: 1929.
Якуба Е.А. Социология. - Харьков: 1996.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
