Отже, у даному пункті щодо майбутнього націй сходяться як марксизм, так і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це підмітив ще Е. Гідденс, вважаючи одним з "пережитків минулого" в соціології панування у ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитись від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитись на культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, але й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.
Більш помірковану позицію у поглядах на націю та її розвиток займав М. Шаповал. Не заперечуючи інтеграційним процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення "громади національних громад, в якій би органічно поєднувались інтегральні та національні чинники у рівній мірі утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніші кумулятивних зв'язків.
Однак, слід визнати, що погляди представників суб'єктивістського напрямку щодо розвитку і майбутнього націй були найбільш послідовними. Якщо нація - це повноправний суб'єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, основною тенденцією якого е переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, Старосольський вважав, що "культурна" нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоби стати "повною" нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм націії. Тут Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера, який на з'їзді німецьких соціологів твердив: ''Оскільки за цим очевидно многозначним словом “нація” криється якась спільна річь, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівновартним виразом якої була б власна держава, яка отже має нормальну тенденцію видати її(державу) з себе".
Таким чином, для Старосольського природнім є національний розвиток через ряд фаз до пункту удержавлення нації. Вживаючи термінологію Ф. Тьонніса, органічним розв'язанням національного питання на його першій стадії має виступати шлях злиття організму нації і механізму держави-національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка "основувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів ті цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів сеї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість".
Водночас В. Старосольський не погоджується із загальним уявленням історичного процесу в концепції Ф. Тьонніса .Якщо в Тьонніса друга форма суспільної організації - спілка (суспільство) історично витіскає першу - спільноту, і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, - це не лише і не стільки раціональна техніка. Два чинники - стихійна воля з одного боку, і "чистий розум", з іншого - доповнюють один одного, представляючи два різних обличчя життя суспільства. В історичній практиці, підкреслює Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до спілок і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народженню нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становить "величаву ритміку" історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односкерований процес. Тому-то суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Тьонніса, а національна спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства, що вичерпала всі свої внутрішні ресурси.
Підкреслюю, що у цьому плані характерними є міркуванню одного видатних соціологів сучасності Н. Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть, він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Але дія етнонаціональних чинників торкається не лише колишніх соціалістичних країн. "Нині ці одвічні сили... сили Гемайншафт, -пише він, - очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній свідомості, в соціальних рухах і у політичній боротьбі в цілому світі".
Звертаю увагу курсантів на те, що продовжуючи і розвиваючи думки Старосольського. О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на "нації-держави" та "нації-культури", на історичні та "неісторичні" нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу. Бочковський підкреслював "неісторичних народів в дійсності немає", що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв'язок, бо будувались "згори додолу". Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів "неісторичних", має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об'єднана держава. В майбутньому він передбачав появу нової політичної системи - націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей.
Підкреслюю, що говорячи про сучасні тенденції, Бочковський вказував, що в дійсності людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію - два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не виключають, а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об'єднання і вільний розвиток нації. Тому все, що істотно національним в культурі того чи іншого народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживлює її. Світова культура виступає у Бочковського творчою сумою національних культур.
Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної західної та вітчизняної соціологічної думки можна назвати символічним чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів. Національний розвиток супроводжується використанням як традиційних символів і злакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може виступати грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність. На думку С.Мотиля, він, а особливо Акт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їх положення, походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства. Фактично тут йдеться про інтерпретацію поняття "нація" як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває зростаючої підтримки в колах вітчизняних вчених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально-політичної спільноти, пов'язаної єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, усвідомлюючої себе як особливу соціальна спільноту - Український народ. Це положення закріплено у новій Конституції України.
За логікою представників символічного напрямку подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах приведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. В них поєднуватимуться і традиційні, і новоутворені символічні знаки і цінності. Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загальнолюдської культурно-семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.
Звертає увагу курсантів на те, що підсумовуючи це питання, можна сказати, що основні положення соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію на загал. Соціологія займається аналізом суспільства як органічної соціальної системи, утвореної з спільнот-суб'єктів, до яких належить і нація. Нація, в свою чергу, виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси - це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходить в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягнення національної незалежності і здобуття держави. Таким чином, в національній ідеї об'єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей і устремлінь суб'єкта. В даному випадку соціальнім суб'єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.
Підкреслює, що уявлення про націю як окремий суб'єкт і герой історії, "особовість" з власним життям, волездатністю та власною долею - свого роду "макроантропос" - стає загальноприйнятим в сучасній соціологічній думці. Згідно цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.
Звертаю увагу курсантів на те, що проблема національного відродження виступає однією з центральних в соціології нації. Це зумовлюється тим, що для соціолога необхідно з'ясувати не лише сутність нації, її характерні ознаки і специфічні особливості, але й поглянути на це етносоціальне явище в конкретно-історичному ракурсі. Виходячи з цього слід визнати, що зміст і вкерованість процесів національного відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній окремій історичній епосі. Відповідно на кожному етапі історичного розвитку тієї чи іншої нації висуваються нові, специфічні завдання.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
