Вранці 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що англо-німецька морська угода й Мюнхенська угода становлять найкращий доказ їхнього взаємного прагнення жити в мирі: “Ми рішуче прагнемо того, щоб консультації стали засобом розв’язання будь-якого іншого питання, яке може стосуватися обох наших країн, і далі докладатимемо зусиль, щоб усунути можливі джерела розбіжностей і сприяти в такий спосіб забезпеченню миру в Європі”. Ця угода була укладена без консультацій з французьким урядом. На Чемберлена чекала тріумфальна зустріч у Лондоні, де він виголосив такі пророчі слова: “Я гадаю, що це мир на всю нашу епоху”. І у Франції Даладьє не поділяв оптимізму Чемберлена. Він відчував, що Франція втратила багато з свого авторитету, покинувши напризволяще країну, з якою її зв’язував союзний договір. Сильна “анти мюнхенська” течія охопила всі французькі партії. І все ж таки Жорж Бонне виступав за підписання з Німеччиною договору про ненапад на зразок англо-німецького. 18 жовтня призначений послом у римі Франсуа-Понсе мав останню аудієнцію у Гітлера в Берхтесгадені. Він скористався з цієї нагоди, щоб розпочати переговори про укладення такого договору. Його наступник Кулондр продовжив їх, і 22 жовтня Бонне оголосив. Що угоду укладено. 6 грудня Ріббентроп приїхав до Парижу, щоб підписати її. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між двома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться методом консультацій.
Розділ ІІІ. Результати Мюнхенської конференції.
3.1. Анексія прикордонних територій країнами сусідами.
Підписуючи пакт про ненапад, французький уряд запевнив Польщу й СРСР, що це не зачепить інших угод Франції. Після Мюнхена ставлення СРСР до Франції різко погіршало: 1 жовтня, їдучи через Париж, Литвинов зустрівся з Бонне й висловлювався негативно щодо франко-радянської співпраці. Раніше пройшла чутка, що СРСР уповноважив Даладьє представляти його в Мюнхені. “Правда” за 2 жовтня різко спростувала ці інсинуації. Радянський уряд намагався створити враження, що він один ще вірить у колективну безпеку. Чехословацький уряд 21 жовтня повідомив СРСР, що його більше не цікавить пакт 1935 року.
Головний натиск на Чехословаччину робила Німеччина. Її армія вторглась у Чехословаччину, не маючи заздалегідь установленої лінії, на якій вона повинна була б зупиниться. Так називану п'яту зону повинна була визначити міжнародна комісія в Берліні, складена з посланників чотирьох держав. Уже 2 жовтня Гітлер прийняв членів цієї комісії й авторитетно заявив, що лінія п'ятої зони повинна збігтися з лінією кордону, зазначеної в його меморандумі. Було очевидно, що Німеччина просто диктує кордони, демонстративно ігноруючи існуючі національні відносини. Зрештою Німеччина за допомогою міжнародної комісії одержала набагато більше, ніж вимагав Гітлер у Годесберзі. До 10 жовтня була окупована територія площею 28679 кв. км., де проживало 3,59 млн. чоловік, з них 727 тис. чехів.
Точно так само як під час вересневої кризи, Н.Гендерсон і нині, у міжнародній комісії, був найкращим захисником вимог нацистів. Мюнхенська угода з першого дня свого існування систематично порушувалося, і такого роду порушеннями були ультиматум Ю.Бека від 30 вересня, диктат Гітлера по питанню п'ятої зони окупації і наступний віденський арбітраж, відмовлення Гітлера від гарантій і, нарешті, нацистська окупація залишків Чехословаччини в березні 1939 р. Жодна із держав, що підписали цю угоду, не протестувало проти його порушень. Навпаки, поводження А.Франсуа-Понсе і Н.Гендерсона в міжнародній комісії було настільки приголомшуючим, що створювалося враження, начебто для Франції й Англії, власне кажучи, мюнхенської угоди ніколи не існувало. Я. Масарик звернувся в британський Форін-Офіс із запитом, як варто витлумачувати положення мюнхенської угоди, що покладає на Чехословаччину обов'язок звільнити нацистів, що відбувають висновок. Чи означало це, що також будуть звільнені сотні чехів, що були повезені в Німеччину як заручників?
Час, що минув від Мюнхенської конференції до 15 березня 1939 року, став періодом розпаду Чехословаччини. Ми бачили вже, як Німеччина анексувала Судетську область і добилася ухвали щодо проведення плебісцитів в окремих районах. Коли дійшло до діла, міжнародна комісія для визначення кордонів прийняла мало не всі німецькі вимоги. Врешті, жоден із плебісцитів так і не відбувся через відмову чехів. Польща і Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися такою ситуацією, щоб анексувати Тушинську Сілезію. Денонсувавши в 1938 році договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв’язала собі руки (за договором денонсація набувала чинності в шестимісячний період). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Тушина. Незважаючи на тиск з боку СРСР(загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до “відвертої й дружньої розмови”. Він погоджувався з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: “Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв’язана у тримісячний період шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх керівників урядів чотирьох великих держав”. Ображений тим, що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії прямими договорами. 30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські військо перетнули кордон 2 жовтня і увійшли в Тушин. Кордон остаточно вирішено визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.
Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм віденським арбітражем(2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.
А до того ж, Чехословаччина переживала справжній внутрішній розпад. Вже 7 жовтня, того ж дня, коли почалася демобілізація чехословацької армії, магістр Тісо утворив словацький автономний уряд. 11 жовтня дістала автономію підкарпатська Русь. Де прем’єр-міністром став Андрій Бродій. Якого 26 жовтня замінив підтримуваний німцями Волошин. 19 листопада чехословацька Палата депутатів законодавчо затвердила автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Після того як 5 жовтня Бенеш пішов у відставку, 30 листопада президентом республіки був обраний Еміль Гаха, а на чолі уряду замість генерала Сирового став Беран. Призначений ще 5 жовтня міністром закордонних справ германофіл Хвальковський зберіг свій портфель.
За наявності природно захищених та добре укріплених кордонів, технологічно розвиненої промисловості озброєнь, дисциплінованої та освіченої людності потенційна військова позиція Чехословаччини у вересні 1938 року очевидно не була такою безнадійною, як у Польщі або навіть Фінляндії рік по тому. Отже, капітуляція Бенеша в Мюнхені (за що він ніколи не ніс відповідальності, але постійно зазнавав ганьби виключно з боку великих держав) не була раціональним підрахунком військових та політичних шансів, а глибокою поразкою психологічної та політичної мужності. Справді, у світлі того, що він остаточно зробив у вересні 1938 року, було б холоднокровніше і раціональніше для Бенеша дістати логічний висновок щодо французьких інтересів у березні1936 року і відмовитися від цього ненадійного союзника на користі німців, які тоді запрошували його, перш ніж відмовити. Цей курс, як згадувалося, був представлений неможливим внаслідок похвальної відрази Бенеша та чеських людей до нацизму, так само як впертих ілюзій щодо міжнародної системи. Остаточно аналізуючи наведене скажемо: існують певні кінцеві історичні рішення, які визначають моральну(навіть більше за матеріальну) долю майбутніх генерацій; такі рішення політичних лідерів навіть невеликого народу не можуть “раціонально” або “логічно” відмовити їхнім патронам з великих держав без одночасної відмови своїй недоторканості.
Матеріальні втрати, що їх зазнала Чехословаччина внаслідок Мюнхена і різних епізодів до того ж були жахливі. Країна позбулася трьох десятих своєї території, одну третину своєї людності і чотири десятих національного доходу, зокрема 66 % вугільних і 80 % лігнітових покладів, 80 %текстильної продукції, 70 % заліза і сталі, так само як і потужності електростанцій. Насправді країна перестала бути економічно або стратегічно життєздатною. Левова частка цієї здобичі, звичайно, пішла в Німеччину, але Польща та Угорщина також скористалися з приниження Чехословаччини в Мюнхені аби висунути свої територіальні вимоги. Перша тоді відплатила за шантаж 1920 року захопивши Тєшин (Цешин) після двадцятичотирьохгодинного ультиматуму 30 вересня 1938 року тимчасом як остання отримала в нагороду південні долини Словаччини та Карпатську Русь з рук Німеччини та Італії, які виступили в ролі арбітрів 2 листопада. Хоча приводом для розчленування Чехословаччини була “етнічна справедливість виявилося, що з майже п’яти мільйонів людей переданих під німецьку польську та угорську юрисдикцію понад один з чвертю мільйон складали чехи, словаки та карпатороси, тимчасом як півмільйона німців та угорців лишилися у поділеній країні. Ці факти є красномовним свідченням неможливості спланувати етнічні кордони у міжвоєнній Східно-Центральній Європі.
Гіршими за матеріальні втрати були психологічні. Довіра до держави у міжнародній системі і до її власних лідерів була підірвана; мораль еліти зруйнована. Навіть нищівна поразка у Білогір’ї(1620 рік), коли битву програли чехи, була менш деморалізуючою, ніж ця принизлива покірність в Мюнхені 1938 року. Останній, але навряд чи найменший, з багатьох тяжких уроків цього епізоду – те, що жертвопринесення Чехословаччини не врятувало миру.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
