Зовнішня політика ЧСР, спрямована на зміцнення Версальської системи, ґрунтувалася на принципах, сформульованих у 1918 році Т.Г.Масариком. Перспективною метою його програми було об'єднання нових держав регіону в рамках широкої федерації за принципом американської. Однак ідею президента так і не удалося реалізувати, хоча вона продовжувала служити орієнтиром для чехословацької дипломатії. Найбільш тісні зв'язки підтримувалися з Францією як опорою Версальської системи. Розвивалися відносини з усіма ведучими державами Європи. У 1921 році був укладений договір з Австрією. Ще влітку 1920 року були підписані угоди між ЧСР, Королівством Сербів, Хорватів і Словенців і Румунією, спрямовані проти угорського ревізіонізму. Вони стали фундаментом для створення військово-політичного союзу цих країн, що одержав назву Мала Антанта. У своїй діяльності члени блоку виходили з програмних принципів Ліги Націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в Європі. У 1922 р. Чехословаччина визнала Радянський уряд де-факто, юридичне визнання пішло лише в 1934 р.
ЧСР прагнула підтримувати нормальні взаємини з усіма сусідами, активно брала участь у роботі Ліги Націй.
Початок дестабілізації міжнародного становища Чехословаччини відноситься до часу приходу до влади в Німеччині Гітлера. Як свою першочергову задачу він поставив ліквідацію Версальської системи і підтримуваного нею територіального статус-кво. Для цього нацисти активно використовували німецьке населення суміжних держав, що мало там статус національних меншостей.
Внутрішній екстремізм наростав паралельно з загостренням міжнародних відносин. Криза 30-х років прискорила розкладання Версальської системи, від стабільності якої залежало становище республіки. Головною небезпекою ставала агресивна політика Німеччини. Дипломатія ЧСР продовжувала вважати найважливішою гарантією республіки союз із Францією. При цьому Бенеш все чіткіше усвідомлював невідкладну необхідність підвищення безпеки країни. Спроби усталити Малу Антанту виявилися не занадто успішними внаслідок розбіжності інтересів Югославії і Румунії. У цих умовах Бенеш схопився за концепцію колективної безпеки, що у Лізі Націй активно пропагував СРСР. У рамках зближення Франції і СРСР у травні 1935 р. був укладений союзницький договір, відповідно до якого СРСР зобов'язався надати військову допомогу ЧСР слідом за Францією.
Але зусилля керівників Чехословаччини не змогли уберегти її від усе зростаючої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, що підтримували раніше стабільність у Центральній Європі, усе більш потурали експансіоністській політиці Німеччини, що прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це наочно проявилося в ході аншлюсу Австрії в березні 1938 р. на черзі була ЧСР.
Керівники ЧСР потішали себе надією, що союзники не кинуть її на сваволю долі перед Німеччиною ні в політичному, ні у військовому відношенні. Діяв чехословацько-французький договір, що уселяв впевненість у тому, що Франція заради збереження своїх позицій у Центральній Європі не принесе Чехословаччину в жертву нацистам. Розраховували також на Великобританію, реальний розуміння нею значення ЧСР для долі європейського миру і демократії в цілому. Республіка була єдиною з усіх держав Центральної Європи, що мала договірні союзницькі відносини із СРСР. Правда, угода 1935 р. зі СРСР розглядалося Прагою, насамперед як інструмент політичного впливу на потенційного агресора, а не як реальний військово-політичний союз. На характері зовнішньої політики ЧСР напередодні мюнхенської змови і її прогнозів багато в чому позначився необґрунтований політичний оптимізм президента Бенеша.
З травня 1938 р. почалася посилена кампанія Німеччини по дестабілізації ЧСР як ззовні, таки зсередини. Нацистська пропаганда розгорнула галас про переслідування нацменшин у Чехословаччині і небезпеки більшовизму. Це знаходило певний резонанс за рубежем, особливо серед прихильників умиротворення агресора, що виражали готовність удатися до політичного тиску на уряд ЧСР. Чехословаччина готувалася до відкидання погрози, у тому числі й у військовому відношенні. Це сприяло зімкненню чеського населення готового в будь-який момент виступити на захист територіальної цілісності країни. Більшість же німецьких, польських і угорських жителів прикордоння, підбурюваних з-за кордону, прагнули до відриву від Чехословаччини.
Складною була й обстановка на сході країни, у Словаччині і Підкарпатскій Русі. Незважаючи на всі зусилля правлячих кіл, процес формування єдиного політичного “чехословацького народу” так і не просунувся вперед. Навпроти, йшла інтенсивна консолідація словацької нації. Словацьке суспільство належним образом оцінювало загально чехословацькі цінності, однак існуючу погрозу з боку Німеччини сприймали менш гостро. Потай навіть виношувалася ідея словацької унії з Польщею у випадку поразки ЧСР у війні з Німеччиною, щоб протистояти територіальним домаганням Угорщини.
Чехословаччина програла в політичних баталіях 1938 р. Німеччина брякаючи зброєю, завдяки пропаганді і рядові міждержавних переговорів із країнами заходу, змогла нав'язати світовій громадськості своє бачення судетонімецької проблеми в ЧСР. Капітулянтська позиція країн заходу змушувала владу Чехословаччини йти на симптоматичні поступки судетонімецькому рухові. Президент Бенеш і уряд прийняли вимогу надати автономію судетським областям, хоча і побоювалися їхньої фашизації. За будь-яку ціну правлячі кола ЧСР прагнули зберегти свій союз із заходом, намагалися їм пояснити справжні причини німецько-чехословацької напруженості. ЧСР усіляко прагнула дати зрозуміти світові, що судетонімецьке питання для Німеччини – лише привід для ліквідації республіки.
Політика умиротворення агресора з боку Великобританії і Франції підвела їх до пошуків політичної угоди з Німеччиною, щоб запобігти війні. Вони вважали за можливе передати їй чехословацьке прикордоння, мотивуючи це інтересами загального миру в Європі. Однак, як показала історія, вони жорстоко помилялися. Чехословаччина в драматичні місяці 1938 р. продемонструвала завидну готовність протистояти нацистам і у військовому відношенні. Вона розраховувала на природну, здавалося б, допомогу дружньої Франції, а в перспективі і на більш широку антинацистську коаліцію при ініціативі Ліги Націй. Франція, однак, не виконала зобов'язань союзницького договору з ЧСР. У підсумку Чехословаччина була змушена 30 вересня 1938 р. прийняти тяжкі умови угоди, підписаної від імені Великобританії, Франції, Італії і Німеччині Н.Чемберленом, Е.Даладьє, Б.Муссоліні й А.Гітлером напередодні на міжнародній конференції в Мюнхені.
Покинута союзниками, ЧСР стала територіальним набутком Німеччини, а потім Польщі й Угорщини. Республіка втратила третину своєї території, близько 5 млн. населення, 40% промислового потенціалу. Наслідки мюнхенських домовленостей, однак, були більш глибокими для долі республіки, ніж утрата земель. Потерпіла крах демократична система, за якою існувало її внутрішнє становище. Уразливою стала вся система народного господарства, не могло бути і мови про самостійну зовнішню політику. Так що само заспокійлива фраза, що звучала після Мюнхена, про так звану другу республіку Чехо-Словаччину (“маленька, зате наша”) далеко не відповідала справжньому її положенню.
2. 3. Мюнхенська змова – вердикт для Чехословаччини.
Мюнхенська конференція відкрилася 29 вересня Муссоліні прибув з Італії залізницею, й Гітлер зустрічав його на вокзалі. Даладьє прилетів літаком разом з генеральним секретарем Міністерства Алексісом Леже. Їх зустрічали Ріббентроп і державний секретар фон Вайцзекер, потім під’їхав Геринг. Чемберлен також прилетів літаком. Франсуа-Понсе так змальовує зустріч: “Учасники конференції зібралися в салоні, де було сервіровано буфет. Вони обмінюються люб’язними/, але холодними рукостисканнями і вдивляються один в одного: Муссоліні – кремезний, стягнутий ременем військової форми, ступає, мов Цезар, з покровительським виглядом, почувається вільно і немов у себе вдома, а поруч з ним високий дужий молодик Чіано, готовий щомиті прислужитися своєму хазяїнові, більше схожий на ад’ютанта, ніж на міністра закордонних справ. Чемберлен – посивілий, згорблений, з густими бровами і випнутими вперед зубами, зі старечими червоними жилками на щоках і почервонілими від ревматизму руками – типовий британський законник, поруч з яким Вільсон і Стренг, одягнені, як і він, у чорне, так само стримані і непримітні. Гітлер – люб’язний, незважаючи на буркотливий хлопський голос, але збентежений, неспокійний, дуже блідий, до того ж нездатний розмовляти зі своїми гостями, бо не знає англійської, французької чи італійської, а вони не говорять німецькою, за винятком Муссоліні, який не залишає фюреру ні на крок”.
Засідання почалося о 12.45 без послів. Завдяки спритному маневру Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи? В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама. О 15-годині було зроблено перерву на обід. Після перерви до Даладьє приєднався Франсуа-Понсе. Угоду чотирьох було підписано 30-вересня о 1-й годині ночі. Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв’язані проблеми польських і угорських меншин.
На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники “політики примирення” називали “справою миру”. Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким – не дуже впевнено – пішов Даладьє. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту - тільки подобою, бо всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону – Чехословаччину. Ця подоба розв’язання проблеми ґрунтується на ілюзії, що Гітлер дотримається підписаних договорів і що його претензії обмежиться анексією земель, заселених німцями. Навіть якщо була така думка французького та англійського керівництва, її поділяли далеко не всі. В психологічному та стратегічному плані Мюнхен завершував повне руйнування системи французьких альянсів. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі “директорія” чотирьох великих держав, які нав’язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
