7) необмеженого доступу до документів та протоколів (навіть секретних) тощо.
Багатьма науковцями визнано, що шведський інститут омбудсмана є першим створеним інститутом, уповноважений стежити за дотриманням законів органами влади, але, проаналізувавши джерельну базу, на мою думку, це є науково необґрунтованим твердження, згідно якому були відомі попередні моделі, що вплинули, у свою чергу, на шведську модель.
Все-таки, історії відомі приклади існування аналогічних інститутів.
Так, у Давньому Єгипті існувала влада, що призначається фараонами в цілях розгляду скарг, а в Древній Греції існувала процедура, згідно якої громадяни мали право звинувачувати чиновника в зловживаннях.
У Римській Республіці призначалися два цензори, які реєстрували скарги громадян про зловживання імперських чиновників. Як «plebes tribunus» цензори затверджувалися на посаду Преторіанськім Префектом строком на два роки. Будучи дійсними захисниками тих, що мають потребу, вони захищали громадян в судових процесах від претензій військових, а також фінансових установ.
Також відомо, що у Давньому Китаї династія Хан встановила контроль – «Yuan», уповноважений вирішувати проблеми пов'язані із зловживаннями чиновників.
Щодо мусульманської цивілізації найвідоміші інститути, аналоги інституту омбудсмана, існували і в Туреччині і Саудівській Аравії. Обличчя, зване «mohtachib», було наділене правом анулювання виконавчих розпоряджень, які протирічать релігійної моралі.
На африканському континенті в Середньовіччі існував Колегіальний омбудсман, який представлений радою старійшин.
У Саудівській Аравії омбудсман здійснював свою діяльність у вигляді колегіальної ради і називався Комітетом з скарг. У Арагоне функції омбудсмана призначалися довічно судді, уповноваженому захищати громадян від можливих зловживань з боку державних службовців.
У Країні Басків з 1503 існувала посада адвоката бідняків (Abogado de los Pobres), яка вважається вірогідним попередником сучасного баскського омбудсмана.
У XV столітті перший інститут, аналогічний сучасному Шведському Парламентському омбудсману, називався «senechal», який володів основними судейськими повноваженнями, діяв під авторитетом Імператора і здійснював нагляд над здійсненням правосуддя в королівстві, але не входило в його компетенцію підтримувати звинувачення чиновників в трибуналі. Це повноваження було привласнене тільки в 1605 державному обвинувачеві, який називався Riksfiskalen.
З урахуванням вищевикладеного, треба відзначити, що хоча існує певна схожість між перерахованими органами і нинішнім інститутом омбудсмана, але саме шведська система вважається прародителем Парламентського омбудсмана.
Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції. До того ж, як стверджує Н. Наулік, модель омбудсмана Фінляндії багато в чому схожа на шведську, і це, на думку науковців, пов’язано із близькими правовими системами та традицією, спільної діяльності Швеції і Фінляндії.
Після Другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.
У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.
Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, на мою думку, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але водночас це був перший успішний експеримент щодо впровадження нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.
Наступною країною, де було запроваджено інститут омбудсмана стала Німеччина. Так, К.Б. Трумпель, дослідник права ФРН, згадує що У 1957 р. було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу для оборони Західної Німеччини, а згодом, у 1974 р. – інститут омбудсмана із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц; у 1979 р. – омбудсман із захисту особистих даних у Західній Німеччині; у 1988 р. – омбудсман із соціальних питань землі Шлезвіч-Гольдштейн. Досить актуальними серед німецьких політиків є три питання: чи повинна Конституція передбачати положення про омбудсмана; чи потрібне створення омбудсмана із соціальних питань; чи можливе запровадження омбудсмана у формі секретаря-прем’єра (який існує в Макленбурзі-Ворпомерні з 1991 р.).
На мій погляд, саме з започаткуванням інституту омбудсмана в країнах Скандинавії розпочинається активне поширення цієї ідеї до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.
Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана ухвалюється у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв'язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, через що було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена лише через парламентаріїв.
Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у ряді провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.
У цей же час спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. - на Гаваях, у 1971 р. - у Небрасці, у 1972 р. - в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.
У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.
Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.
Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана. На мій погляд, Французька модель омбудсмана цікава тим, що вперше про омбудсмана почали згадувати у якості медіатора, тобто посередника між громадянами та виконавчою владою країни. Хоча суттєвим недоліком є те, що громадяни не мають прямого доступу до омбудсмана.
Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов'язана з падінням «залізної завіси» і появою на карті Європи нових держав.
У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в існуючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.
Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.
Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій.
У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.
Страницы: 1, 2, 3, 4
