Інститут омбудсмана, як зазначає О.В. Марцеляк, поєднує в собі риси державного інституту і інституту громадянського суспільства, до того ж має неформальний підхід до своєї діяльності. Це, насамперед, проявляється при вирішення скарг громадян на порушення їх прав і свобод чим вигідно відрізняє цей інститут від інших правових, в тому числі судових способів захисту прав людини. Основним в його діяльності є простий і зрозумілий для громадян метод роботи, який на відміну від інших правозахисних інститутів є більш демократичним. Це полягає в тому, що законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами скарг, як правило, такі вимоги стосуються тільки терміну подачі скарги, інколи її форми. Хоча більшість омбудсманів світу широко, вільно і гнучко трактують перераховані умови і можуть на свій розсуд приймати скарги до розгляду й при недотриманні зазначених вимог. В США, наприклад, близько 90% скарг громадян взагалі подаються омбудсманові і розглядаються ним завдяки телефонному зв’язку.
Ефективна діяльність омбудсмана не тільки захищає права і свобод громадян, а й сприяє зменшенню надходження скарг щодо інших органів державної влади і місцевого самоврядування до судів загальної і конституційної юрисдикції. Інститут Уповноваженого з прав громадян став останньою ланкою в існуючій системі органів, покликаних охороняти і захищати права громадян. Він влився до правової системи без порушення компетенції інших органів і без зміни процедур їх діяльності, які мали місце до цього часу, став громадським доповненням до існуючих форм нагляду за забезпеченням прав, а також додержанням соціальної справедливості в країнах.
Сферою взаємодії омбудсмана і органу конституційної юрисдикції є права і свободи людини і громадянина, здійснення контролю та нагляду за відповідністю Конституції законів, інших нормативно-правових актів, їх окремих положень щодо прав і свобод. Саме норми і принципи матеріального і процесуального права, розвинуті у чинному законодавстві і судовій практиці, — важлива передумова і водночас елемент механізму захисту прав людини в системі гарантій останніх у демократичній державі.
При розгляді скарг, перевірці діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, проведенні розслідування омбудсман з'ясовує, чи мали місце порушення прав і свобод громадян, причини надходження скарг щодо порушення одних і тих самих прав і свобод і за наслідками перевірки вживає заходів щодо усунення виявлених порушень.
Основною формою реагування омбудсмана є подання, що містять пропозиції (приписи) про зміну або доповнення рішень, якими порушені права і свободи людини, чинної правозастосовчої практики. Омбудсман також може в усній формі вимагати від керівників, службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності відновлення порушеного права громадянина і відшкодування йому заподіяної шкоди.
Особливе значення мають щорічні подання омбудсмана та спеціальні доповіді, в яких розкривається стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності і даються рекомендації щодо їх усунення та поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Як правило, порушення прав і свобод усуваються одразу після їх виявлення омбудсманом. Однак трапляються і випадки невиконання вимог омбудсмана.
З метою підвищення ефективності захисту прав і свобод омбудсманом в окремих країнах йому надано право звертатися до органів конституційної юрисдикції.
Так, звертатися до Конституційного Суду мають право омбудсмани Іспанії, Польщі, Російської Федерації, Угорщини, України тощо. Коло питань, з якими вони можуть звергатися до органів конституційної юрисдикції, широке. Зокрема, як вказує М. Савенко, Уповноважений з прав людини Російської Федерації може звертатися до Конституційного Суду зі скаргою на порушення конституційних прав і свобод громадян законом, який було застосовано або який підлягає застосуванню в конкретній справі. Захисник народу в Іспанії може звертатися до Конституційного Суду з питань неконституційності законів і нормативних актів, що мають силу законів, та порушення конституційних прав і свобод.
Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже існуючій системі органів державної влади і тому необхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсмен, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман.
Однією з головних функцій омбудсмена, як виділяє Н.І. Корпачова, у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.
Характерною особливістю є незалежність інституції, як зазначає А.Б. Зеленцов, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмена, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмена парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмена передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсмен виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.
В.В. Бойцова наголошує на внутрішньому аспекті незалежності омбудсмена, який передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.
У зв’язку з відсутністю у омбудсмена імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.
Наведені характеристики, вважаю, у своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмена. Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмена в світі.
З вищезазначеного можна зробити висновок про те, що все ж таки навіть етимологічно омбудсман виконує посередницьку функцію в представлені та захисті прав та основних свобод свого народу. А наявність різноманітних типів (моделей) які існують в різних країнах світу вказує лише на те, яким чином омбудсман здійснює свої повноваження, та які саме додаткові повноваження має омбудсман для того, що виконувати своє найголовніше призначення – відстоювати права людини.
2. Історія виникнення інституту омбудсмана в світі та Уповноваженого з прав людини в України
Для того щоб як найширше освітити проблему, пов’язану із сучасним положенням яке склалося в сфері формування інституту омбудсмана, як основного захисника прав людини, потрібно звернутися до джерел, які передували виникненню та з яких бере початок дане явище. Зокрема розглянути історичні передумови виникнення інституту омбудсмана в різних країнах світу.
Такі науковці як Ю. Шемшученко, Г. Мурашин та М. Савенко стверджують у своїх дослідженнях, що необхідність встановлення нагляду за додержанням законів і статутів, чітким виконанням своїх обов'язків державними службовцями спонукало короля Швеції Карла XII, який певний час перебував за межами держави (жив у Туреччині), видати у 1713 році закон про введення в Швеції Королівського омбудсмана. Ця посада надалі отримала назву Канцлера юстиції. Офіційно ж вважається, що інститут омбудсмана у Швеції засновано в 1809 році. Документом про правління (конституційний акт) Спеціальний парламентський комісар (омбудсман) для нагляду за додержанням законодавчих актів парламенту судами та інтими органами влади обирався парламентом, щоб якось урівноважити широкі повноваження короля з повноваженнями парламенту.
До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови призвели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з іншого - гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті, королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).
В деяких джерелах, зокрема на сайті «центру з прав людини Республіки Молдова», міститься довідка про те, що середньовічному шведському законодавстві існував поряд з посадою омбудсмана юстиції (justitieombudsman) агент, уповноважений діяти замість іншої особи (Frostathing).
Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює не тільки контроль за:
1) судами та місцевими органами адміністрації;
2) центральними органами державної влади та управління;
3) збройними силами;
4) посадовими особами державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні функції.
А й в тому числі має право:
5) законодавчої ініціативи;
6) ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог;
Страницы: 1, 2, 3, 4
