5) створюється можливість раціоналізувати стихійний процес конфлікту в організований, що запобігає проявам агресивності та руйнівним наслідкам.

Усунення конфлікту слід відрізняти від розв'язання. Під першим розуміють такий зовнішній вплив на боротьбу, в результаті якого ліквідуються головні структурні елементи конфлікту. Така технологія впливу на конфлікт є доцільною за умов окремих ситуацій, що потребують швидких і рішучих дій щодо силового розведення сторін. Йдеться про загрозу агресії чи фізичного насильства, загибелі людей, знищення цінних об'єктів, ситуацію дефіциту часу або матеріальних можливостей.

Усунення конфлікту здійснюється за допомогою таких засобів:

- примусове вилучення із конфлікту одного із опонентів (переведення в іншій відділ, філіал, відрядження, звільнення з роботи);

- обмеження чи абсолютне виключення можливої взаємодії опонентів протягом тривалого часу (відправлення в довгострокове відрядження тощо);

- усунення об'єкта конфлікту (тієї матеріальної речі, цінності, через яку виник спір);

- скасування дефіциту, що відрізняв об'єкт конфлікту (тобто кожен з опонентів одержує можливість задовольнити свою потребу в бажаному об'єкті).

Ефективне застосування управлінського регулювання конфлікту, особливо на стадії раціоналізації відносин, здатне підштовхнути сторони (чи одну з них) навіть до сприйняття не дуже вигідних пропозицій, але таких, що ведуть до припинення протиборства.

Слід відзначити, що в ході регулювання конфлікту певний ефект може дати поступове його послаблення шляхом переведення в інше річище взаємодії або на інший рівень стосунків. Широко використовується також метод послаблення гострих конфліктних стосунків через переорієнтацію обох сторін на зовнішню загрозу чи ворога (тактика пошуку «спільного супротивника»).

Цікавий аспект у регулюванні конфліктів, який стосується певних заходів щодо структурування конфліктуючих груп, виокремив А. Чуміков. Це дозволяє змінити «силовий потенціал» елементів конфлікту, і визначити ієрархію в структурі суспільних зв'язків1. Крім того, шляхом структурування конфліктуючих груп виявляються реальний стан і взаємовідношення інтересів, зокрема спільних чи пріоритетних, що надає можливість на цих засадах знайти платформу для згоди і співробітництва.

Розв'язання конфлікту як цілеспрямована дія з управління ним може бути оцінена через ступінь вирішеності конфліктної проблеми. Американський конфліктолог М. Дойч головним критерієм успішного розв'язання конфлікту вважає задоволення сторін його результатами. Деякі вітчизняні конфліктологи називають показниками конструктивного розв'язання конфлікту ступінь вирішеності (усунення) суперечності, яка лежала у підґрунті конфлікту, та перемогу в боротьбі того із опонентів, що був правий. З цим слід погодитись, адже чим повніше знята конфліктна суперечність, тим більше шансів для нормалізації відносин між учасниками і менше ймовірність переростання конфлікту в нове протиборство. Перемога ж правої сторони у конфлікті — це утвердження істини, справедливості, сприяння оптимізації соціально-психологічного клімату в колективі (групі, організації). Водночас слід пам'ятати, що у неправої сторони теж є свої інтереси, які не слід ігнорувати взагалі; доцільно спробувати у ході розв'язання конфлікту хоча б частково переорієнтувати мотивацію неправого опонента, це може запобігти у подальшому конфліктним зіткненням.

Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів мають психологічну природу, оскільки вони відображують специфіку поведінки та взаємодії опонентів. Серед них:

1) припинення конфліктної взаємодії: доки сторони вживатимуть будь-яких заходів (в тому числі насильницьких) одна проти одної, про розв'язання конфлікту не може бути й мови;

2) пошук близьких за змістом або спільних точок стикання в системі цілей та інтересів опонентів: якщо сторони бажають розв'язати конфлікт, їм слід зосередитися на інтересах, а не на особі опонента;

3) зниження рівня негативних емоцій та інтенсивність гострих реакцій, які переживаються стосовно опонента;

4) припинення вбачати в особі опонента «ворога», «супротивника»; адже проблему, через яку виник конфлікт, краще вирішувати разом, поєднавши зусилля;

5) об'єктивне обговорення проблеми, виявлення сутності конфлікту та виокремлення головних суперечностей: підвищує шанси конструктивного розв'язання конфліктної проблеми;

6) ураховання статусів (посадового становища) сторін конфлікту. Сторона, що посідає нижче становище, повинна усвідомлювати межі поступок, на які піде більш високостатусний опонент: адже занадто радикальні вимоги спровокують сильну сторону до відновлення конфліктного протиборства;

7) правильний вибір оптимальної стратегії розв'язання конфлікту (детальніше про це йдеться далі).

Нарешті, успіх конструктивного розв'язання конфліктів залежить від множини інших чинників, які здебільшого носять об'єктивний характер. Це організаційні, історичні, юридичні, економічні чинники, наявність часу та фактор своєчасності, участь у розв'язанні конфлікту третьої сторони, рівновага сил (ресурсів) конфліктантів, культурний чинник, єдність базових цінностей опонентів, наявність досвіду та добрих стосунків, що мали місце напередодні конфлікту.

3.2 Соціально-правові технології попередження конфліктів

Досить поширеною є думка, що конфлікти легше попереджати, ніж розв'язувати. Ця теза не викликає сумнівів ні у пересічних громадян, ні у фахівців з різних галузей знань, що згідно зі своїми професійними інтересами і потребами мають справу з різними проявами конфліктності. Але ескалація конфліктів, яка характеризує сучасний світ, примушує дещо інакше тлумачити цю проблему. Очевидно, попередження конфліктів — не менш складне завдання, ніж їх розв'язання, а в чомусь навіть складніше.

Сучасна конфліктологія як узагальнююча і тому методологічно орієнтована наука намагається системно осмислити практичний досвід і теоретичні узагальнення, накопичені в спеціальних науках, що займаються проблемами попередження конфліктів, і на цій основі створити загальну модель превентивної (попереджувальної) діяльності. Слід відзначити, що в «практично орієнтованих» науках ця проблематика має виключно важливе значення, що іноді дає підстави говорити про існування в їх структурі навіть спеціальних дисциплін (субдисциплін), що займаються профілактикою. Тут перш за все слід згадати про профілактику протиправної поведінки як науковий напрям у системі юридичних наук, теорію і практику психологічної корекції поведінки в психології, профілактику конфліктів у педагогіці, теорію конфліктів у політичних науках тощо. Тому говорячи про попередження конфліктів, загальні принципи і моделі такої діяльності слід розглядати на матеріалах конкретних сфер людської діяльності, адже головне в конфліктології — не знання абстрактних моделей і процедур, а вміння їх застосовувати до конкретних ситуацій.

Тут доречно зауважити, що існує певна неузгодженість позицій між теоретиками і практиками. Це досить чітко можна помітити у сфері профілактики юридичних конфліктів зокрема і профілактики злочинності в цілому. Практики вважають, що ця діяльність — більшою мірою мистецтво, ніж наука, тому немає підстав для орієнтації на наукові узагальнення, оскільки ситуація завжди багатша на реальні обставини, ніж будь-яка теоретична модель. На це звернув увагу Верховний Суд США у справі Danbort & Merrel Dom, коли розглядав можливість використання даних науки як доказу: «немає підстав вважати надійною будь-яку теорію попередження злочинів, але аналіз конкретної ситуації має спиратися на наявні дані, серед них може бути і будь-яка наукова теорія». Тобто теоретичне знання не можна ігнорувати.

Не існує загального визначення превентивної діяльності, яке було б всеосяжним. Тому ми можемо прийняти визначення, яке фіксує загальну сутність цього явища і може бути використане для початку розгляду превентивної (попереджувальної) діяльності: під пре-венцією (профілактикою, попередженнями) конфліктів слід розуміти такі види соціальної практики (діяльності), які, по-перше, мають цільовий характер (відвернення конфлікту — мета), а по-друге, справляють безпосередній або ж опосередкований вплив на чинники, що визначають перебіг конфлікту.

Найважливішими моментами аналізу будь-якої діяльності є визначення її мети та форм (процедур). Якщо в загальному вигляді визначення мети превентивної діяльності розкрито в самій семантиці цього терміна, то при його використанні в конкретних сферах людської діяльності виникають певні труднощі. Мета має бути one-раціоналізованою, тобто вираженою в термінах, що відтворюють атрибути, характеристики цієї ситуації або сфери діяльності. Наприклад, у сфері попередження міжнародних конфліктів ця мета матиме розгорнутий вигляд.

Згідно з висновками аналітиків фонду Карнегі існують три мети превентивних дій у сфері міждержавних і внутрішньополітичних відносин:

а) попередження насильницьких конфліктів. Ця мета має певні аналоги у сфері соціальних відносин, де застосовується так зване початкове попередження конфліктів у сім'ї, школі тощо шляхом впливу на зовнішні умови існування цих інститутів. У політичній сфері це забезпечується підтриманням таких базових принципів організації життя держави, як верховенство права, поділ влади, демократія, захист прав людини та ін.;

б) попередження поширення конфлікту на його початковій стадії. Йдеться про використання непрямих засобів впливу. Наприклад, застосування «економічної блокади» з забороною постачання певних видів товарів, сировини може перешкодити переходу політичного протистояння в державі чи між державами у воєнну фазу (громадянську війну чи воєнний конфлікт держав);

в) попередження нових спалахів насильства після «погашення конфлікту». Політична історія кінця XX ст. свідчить про те, що найчастіше воєнно-політичні конфлікти спалахують з «вуглинок» минулих конфліктів. У такій ситуації можуть бути застосовані різні методи: використання миротворчих сил, реалізація планів роззброєння конфліктуючих сил, забезпечення «стабілізуючої присутності». В останньому випадку йдеться про різні форми присутності в конфліктних зонах: від діяльності благодійних та релігійних організацій до економічних інвестицій тощо.

Очевидно, таку ж мету має превентивна діяльність у будь-якій іншій сфері людського життя, оскільки в основі їх аналізу лежить єдина модель розгортання конфлікту. Наприклад, у сфері попередження злочинності цілі превенції досить умовно також можуть бути виділені в три групи: а) загальна превенція, тобто широке завдання соціальної профілактики відхилень у поведінці, інших соціальних деформацій; б) локалізація конфлікту — його безпосереднє гальмування або подолання на основі безпосереднього втручання правоохоронних органів, владних структур, громадськості, щоб незбалансованість інтересів не ініціювала порушення законодавства; в) боротьба зі злочинністю, тобто з рецидивами, організованою, професійною злочинністю.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9