Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення полягають в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.

В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як групи підтримки — сили, що складаються з окремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфери конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку речь у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ескалацію конфліктів.

Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, його розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторони (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, забезпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це самостійна фігура в конфліктному процесі.

Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спирається на регламентовані процедури медіаторінгу Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним регулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу. Соціальна роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, третейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суддя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдання — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.

Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загостренням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому «помилковому» конфлікті майже всі учасники фактично імітують свої дії та ролі.

Суб'єктивна сторона конфлікту представлена множиною психологічних елементів, які виявляються в будь-якій діяльності людини. Це аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні механізми та ін. Але поведінка та дії у конфлікті — досить специфічний різновид індивідуальної, групової чи масової активності, що потребує особливої функціональної орієнтації суб'єктивних процесів. Більш того, поведінка конфліктуючих суб'єктів завжди спрямовується конфліктною свідомістю. Остання виникає як особливий стан суспільної чи особистісної свідомості, специфіка якого полягає в усвідомленні протидіючими суб'єктами несумісної протилежності своїх інтересів, цілей, ідеалів чи цінностей та перетворенні їх на мотивацію конфліктної боротьби.

Що ж являє собою конфліктна поведінка? Вона складається із протилежно спрямованих дій (протидій) учасників конфлікту, які наочно відображують емоційні, вольові, розумові процеси, приховані від зовнішньої сфери в думках опонентів. Це специфічний вид індивідуальної, групової чи масової активності, яку вирізняють особливі функціональні орієнтації. Отже, конфліктна поведінка — це передування взаємних реакцій, спрямованих на реалізацію інтересів кожної сторони та обмеження інтересів опонента.

Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.

Серед головних принципів конфліктного протиборства слід виділити: концентрацію сил (ресурсів); координацію зусиль і дій; економію сил і часу; непередбаченість і динамізм; вміння виявити найвразливіші місця супротивника; здатність «тримати удар», терпіння і стійкість тощо.

Стратегії поведінки у конфлікті розглядаються як орієнтації його суб'єктів на певні форми поведінки в конкретних ситуаціях протиборства. Перспективно стратегія поведінки може бути спрямована: а) тільки на власний інтерес — тоді вона набуває вигляду «орієнтації на себе»; б) на оптимізацію суспільних (групових) інтересів — тоді вона стає стратегією «кооперативності», тобто «орієнтації на інших людей».

Обираючи ті чи інші стратегії поведінки, конфліктанти мають такі альтернативи.

1. Суперництво (конкуренція) полягає у нав'язуванні іншій стороні переважно кращих щодо себе рішень. Конкурентне суперництво має своїм результатом перемогу одного конфліктанта за рахунок іншого. Конкуренти не мають спільних цілей, вони ведуть жорстоку боротьбу за реалізацію протилежних цілей та інтересів. В той же час суперництво дозволяє досягти необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу, особливо, коли йдеться про змагання — найбільш цивілізовану і толерантну форму суперництва.

2. Співробітництво (проблемно-вирішуюча стратегія) дозволяє здійснити пошук і вироблення такого рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Як і попередня, це активна стратегія; її характеризує прагнення досягнути максимально можливого у задоволенні як власних інтересів, так і прагнень опонентів. Дана стратегія часто вбачається бажаною, але не завжди є досяжною. Співробітництво вимагає переходу від непохитно-ортодоксальних позицій до нових рівнів спілкування, де виявляються сумісність і спільність інтересів між колишніми опонентами. Співробітництво приваблює партнерським характером відносин і міцністю розв'язання проблеми конфлікту. Але, на жаль, воно не завжди є можливим, адже тут для діалогу необхідні бажання і зусилля всіх сторін розв'язувати проблему спільно і неегоїстично. Саме співробітництво найбільшою мірою відповідає сучасним уявленням про конструктивну довгострокову взаємодію між людьми та радикально знижує ризик після конфліктних ускладнень.

3. Компроміс як поведінська стратегія передбачає взаємні поступки у чомусь важливому і принциповому для кожної із сторін. За характером це «м'яка», конформна стратегія. Ідеальним компромісом було б досягнення задоволення інтересів і потреб кожної із сторін рівно наполовину; частіше ж на практиці кожний опонент отримує щось суттєве і обговорене, що є частиною його зазіхань, замість того, щоб втратити все, продовжуючи бійку. Важливо, що іноді компроміс залишається єдиним можливим і найкращим мирним варіантом розв'язання проблеми. Однак він часто досягається не на паритетній (рівній) основі, і це зберігає глибинні засади конфлікту та можливості його рецидиву (поновлення).

4. Реалізація стратегії «пристосування» (поступок) однією із сторін базується на свідомому заниженні своїх прагнень, згортанні інтересів і прийнятті позиції опонента. Пристосування веде від поступок до капітуляції в цілому перед вимогами супротивника. Вибір цієї стратегії є або визнанням правоти і слушності опонента, або розумінням безперспективності боротьби зі значно міцнішим супротивником. Стратегія поступок — короткострокова і тимчасова, вона надає шанс зберегти ресурси для більш сприятливого моменту, а може стати і переломною подією у напруженій ситуації. Іноді поступки сприймаються агресивним опонентом як прояви слабкості і штовхають йоі о до тиску і ескалації конфлікту. Отже, можна боляче помилитися, очікуючи у відповідь поступок з боку деяких опонентів.

5. Стратегія «уникання» (бездіяльність) означає, що конфліктант знаходиться в ситуації конфлікту, але не вчиняє ніяких активних дій щодо його розв'язання. Суб'єкт, що обрав таку позицію, робить вигляд, що конфліктна ситуація його не стосується, він може її просто не визнавати та свідомо ухилятися від будь-яких кроків у напрямку взаємодії. Ця стратегія є характерною для латентної фази конфлікту, або в разі, коли проблема (предмет) зіткнення не настільки важлива, щоб заради неї витрачати будь-які ресурси.

Як правило, в конфлікті використовуються комбінації декількох стратегій, іноді одна із них домінує над іншими. Слід визнати, що більш ніж у 90% конфліктів превалює стратегія суперництва, особливо на відкритих фазах боротьби.

3. Методи розв’язання конфліктів

3.1 Засоби і механізми розв’язання конфліктів

Управління конфліктною ситуацією. Як ми вже переконалися, можливість виникнення конфлікту існує в усіх сферах життя. Вони з'являються на тлі повсякденних розбіжностей у поглядах, спорів і протиборства різних думок, прагнень, бажань, намагань, способів життя, інтересів тих чи інших осіб, груп, соціальних спільнот. Конфлікти, являючи собою ескалацію постійного суперництва і протистояння в галузі принципових чи емоційно зумовлених зіткнень, порушують особистий спокій, соціальну гармонію між людьми.

Тому питання врегулювання соціальних конфліктів виходить із можливостей впливу на причини конфліктної ситуації, здатності в такий спосіб спрямовувати перебіг конфліктних подій, щоб передбачити їх результати і закінчення, а можливо, попередити негативні наслідки. Слід чітко розуміти, що проблема регулювання конфліктів становить собою окрему частину більш осяжної сфери управління гострими соціальними процесами взагалі. Тому фундаментальні положення, опрацьовані наукою соціального управління, мають велике значення щодо розроблення конкретних засобів і технологій врегулювання конфліктних ситуацій.

Визнання конфлікту закономірним соціальним явищем і навіть певною мірою рушійною силою розвитку, значно розширює проблему управління ним. Сутність поняття «управління конфліктом» досить багатопланова. В конфліктології прийнято вважати, що управління конфліктом у цілому складається із його попередження, регулювання та розв'язання — трьох самостійних динамічних підходів систем засобів і технологій, кожен з яких спрямований кінець кінцем на досягнення однієї злагоджуючої мети.

Управління конфліктом являє собою цілеспрямований вплив на процеси конфліктної взаємодії, який прагне забезпечити конструктивне вирішення соціально важливих завдань, що актуалізувалися в конфлікті. Слід погодитися з російським дослідником Д. Зеркіним, який вважає, що визначення сутності «управління конфліктом» вимагає врахування суперечливого впливу конфліктів на суспільство: конструктивного (як стимулу творчої діяльності) і руйнівного (що дезінтегрує систему, витрачає ресурси на протиборство). Управління конфліктом передбачає:

- переведення його в річище раціональної діяльності та взаємодії людей;

- продуманий вплив на конфліктну поведінку суб'єктів з метою досягнення бажаних результатів;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9