- обмеження протиборства рамками конструктивного включення до суспільних процесів.

Структура управління конфліктами містить такі елементи: прогнозування конфліктних ситуацій; попередження одних і разом з тим стимулювання інших конфліктів, що мають оновлюючий ефект; припинення і скасування; регулювання і розв'язання конфліктів. Кожна цих дій є актом свідомої активності однієї чи обох конфліктуючих горін, або ж третьої сторони, яка стоїть осторонь конфліктного проборства.

Фахівці у галузі конфліктного менеджменту сформулювали низ-принципових загальних положень, що створюють сприятливе тло вирішення проблем управління конфліктом. Ю. Запрудський відносить до них такі:

1) управління розвитком конфліктних ситуацій є за змістом управлінням людьми. Тут мають значення всі без винятку мотиви поведінки людей, що містять об'єктивні і суб'єктивні, ітеріальні і духовні, раціональні, ідеальні та інші моменти, які майже неможливо врахувати вичерпно. Отже, імовірніше говорити про певні тенденції розвитку конфлікту, ніж про загальні закони;

2) управління конфліктом — це управління рівними. Не слід ідалегідь підходити з упередженістю і недовірою до жодної із них, адже повне ігнорування особистих позицій окремих суб'єктів конфлікту практично безперспективна позиція;

3) з політико-правової точки зору управління конфлікте Най частіше за все управління великими групами, верствами людей . Отже, чималу роль тут відіграють організації, які представляють інтереси маси, ступінь свідомості людських спільнот, міру їх організованості тощо;

4) управління конфліктом — це управління на основі інтересів, що є, можливо, головним моментом конфліктного менеджменту. Вірно визначений інтерес учасників конфлікту являє собою ключ до успішного розв'язання конфліктної ситуації;

5) нарешті, попередження і регулювання соціальних конфліктів багато в чому залежать від зовнішніх об'єктивних чинників, тобто загального стану того економічного, соціального, культурного і політичного середовища, в якому це відбувається.

Процес управління конфліктами стає реалістичним і можливим за наявності деяких необхідних умов. До них належать:

- об'єктивне розуміння конфлікту як реальності;

- визнання можливості активного впливу на конфлікт і перетворення його на чинник самокоригування системи;

- наявність матеріальних, політичних, духовних, інформаційних та інших ресурсів;

- сформованість правової основи управління конфліктами;

- здатність соціальних суб'єктів (що ввійшли у конфлікт) до злагодження своїх позицій, інтересів та поглядів;

- розвинутість у системі соціального управління інститутів, форм і механізмів, спрямованих на конфліктний медіаторінг та функції арбітражу;

- зрілий стан у структурі суспільної свідомості таких якостей, як доброзичливість, толерантність, злагода і консенсуальність.

Якщо звернутися до практики управління конфліктами, то її можна спостерігати в будь-яких сферах суспільного життя, зокрема, на терені комунального управління: міські (муніципальні) адміністрації змушені мати справу з різноманітними видами соціально-економічних, соціально-побутових, політичних, юридичних, організаційно-управлінських та інших конфліктів. Тому серед відповідальних завдань муніципальної влади виокремлюються такі питання: налагодження і вдосконалення взаємовідносин між владою і населенням, державними органами управління і господарськими, в тому числі комерційними, структурами, між партіями, громадськими об'єднаннями тощо; утворення і підтримання клімату конкуренції серед суб'єктів економічної діяльності і разом з тим сприяння збереженню державної монополії там, де вона є соціально необхідною; забезпечення демократичними правовими засобами стану законності і громадського порядку.

Отже, структури муніципального управління (в Україні органи місцевого самоврядування) застосовують різноманітні стратегії та технології впливу на конфлікти: одні різновиди (наприклад, соціальні, етнічні) намагаються попередити, інші — заохотити і навіть стимулювати (зокрема, в галузі економічної конкуренції); одні конфлікти (передусім кримінальні) прагнуть подавити засобами «легітимного» насильства, інші — утримувати в межах норм демократичної комунікації (політичне суперництво і конкуренція); зрештою, багато різновидів конфліктів влада має розв'язувати паритетно, з урахуванням інтересів усіх конфліктуючих сторін шляхом компромісу чи консенсуальних процедур.

Крім того, управління конфліктами передбачає задіяння системи певних принципів цієї діяльності, які визначають її характер і ефективність.

Це перш за все принцип об'єктивності, який вимагає адекватного розуміння і реалістичної оцінки конфліктних подій; будь-яка форма суб'єктивизму веде за цих умов до волюнтаристських дій та однобічних рішень чи невиправданого застосування насильства.

По-друге, це принцип конкретно-історичного підходу, який не дозволяє зводити всі конфлікти до однієї універсальної схеми, адже ці феномени мають різноманітні образи і форми, є багаторівневими і якісно відмінними. Наприклад, воєнні конфлікти кардинально відрізняються від усіх форм мирної конфронтації; релігійним та ідеологічним конфліктам найбільш властиво набувати ірраціонального характеру; соціально-класові ж конфлікти і кризи мають свою специфічну генезу і витоки та потребують особливих засобів розв'язання тощо. Нарешті, характер впливу на будь-які конфлікти принципово залежить від конкретно-історичних обставин: країни, часу, місця, культури, цивілізації, природи протилежних суб'єктів тощо. По-третє, це принцип плюралізму, поліваріативності, який полягає у використанні найрізноманітніших засобів, методів і технологій впливу на конфліктні ситуації, зокрема організаційних, правових, політичних, інформаційних, комунікаційних, соціально-психологічних та ін.

По-четверте, це гласність, яка передбачає наявність інформації про конфліктну ситуацію, доведення її до зацікавлених груп (осіб) та формування відповідної громадської думки і об'єктивного ставлення до цих подій. Будь-яка спроба замаскувати чи приховати наявність конфлікту в суспільстві, колективі, родині неминуче веде лише до поглиблення конфронтації.

По-п'яте, це демократичність як принцип управлінського впливу на суб'єктів конфлікту. Всі механізми демократії за своєю сутністю і характером мають слугувати надійним засобом захисту інтересів не тільки більшості, а й меншості у соціальних структурах, а відтак, вони спрямовані на зняття суперечностей та антагонізмів, які розпалюють конфлікти.

Нарешті, слід ураховувати те, що управління конфліктами здійснюється не тільки установами і органами держави, а й на рівні громадянського суспільства, його інститутами і структурами. Тому, з огляду на функції суб'єктів, що реалізують конфліктний менеджмент, можна виокремити в ньому такі самостійні технологічні підход и (форми):

-легалізація конфліктів — визнання їх органами влади та інтегрування (зокрема через право) в систему державного управління та стимулювання;

-легітимація конфліктів — громадське виправдання, визнання конфліктів як соціального стимулятора і включення їх до механізмів суспільної регуляції;

- інституціоналізація конфліктів — створення системи організацій, установ, професійних груп з управління конфліктами, які б виконували чітко визначені та специфічно спрямовані функції;

-раціоналізація конфліктів — сприяння їх розгортанню та виявленню в межах соціального і правового порядку, що склалися з метою перетворення стихійних форм та ідеальних аспектів конфлікту на раціональні, усвідомлені як особою, так і суспільством.

Отже, інститути громадянського суспільства справляють скоріше неформалізований і часто нетрадиційний вплив на перебіг конфліктів, тоді як система державної влади і управління забезпечує офіційне і публічне регулювання конфліктних ситуацій.

Розв'язання і регулювання конфлікту. В системі управлінських підходів та впливів стосовно конфлікту центральне місце посідає його розв'язання, адже далеко не всі конфлікти можна попередити, тому дуже важливо володіти методологією і технікою виходу із конфліктних станів.

Кінцевий етап у динаміці конфлікту традиційно визначають як розв'язання, хоча серед інших форм закінчення конфлікту ще вказують на врегулювання, загасання, усунення, скасування і переростання в інше протиборство (що було вже розглянуто раніше).

Але перш за все розв'язання конфлікту нас цікавить як спільна діяльність його учасників, спрямована на припинення протидії та вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Розв'язання конфлікту передбачає зацікавленість та активність обох сторін щодо поліпшення умов, у яких вони взаємодіють, та усунення причин конфлікту. Нерідко розв'язання конфлікту ґрунтується на зміні відносин опонентів між собою чи щодо об'єкта конфлікту. Отже, розв'язання конфлікту вимагає певних змін від самих протидіючих сторін (або ж однієї із них), корелювання їх позицій і вимог, що відстоювались у конфлікті.

Регулювання є окремою формою розв'язання конфліктів, яку вирізнює те, що в усуненні суперечностей між опонентами бере участь третя сторона. її задіяння можливо як за згодою конфліктантів, так і без неї. Регулювання конфлікту можна визначити як усвідомлені дії керуючого суб'єкта з метою пом'якшення, послаблення боротьби чи переведення гострих стосунків в інше річище, або на інший рівень відносин. Отже, проблема регулювання конфлікту — це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини та перетворення на суспільно припустимі форми розвитку і розв'язання. Конфлікт, що регулюється, є контрольованим конфліктом, а відтак, передбачуваним. Потенційні елементи регулювання присутні в будь-якому конфліктному процесі, якщо він певним чином вбудований у механізми соціального управління. Управління конфліктом шляхом регулювання об'єктивно надає цьому процесу форми, здатні забезпечити мінімізацію неминучих економічних, соціальних, політичних і моральних втрат.

Процес регулювання має такі необхідні етапи:

1) початкова дія — це виявлення і визнання конфлікту як реальності. Зафіксувати конфлікт як дійсний факт — не просте завдання, адже часто його прагнуть приховати як небажане явище;

2) об'єктивна аналітика конфлікту, яка є важливішою теоретичною передумовою для практичних дій;

3) інституціоналізація, під час якої визначаються правила і норми функціонування. Завдяки їй забезпечується розвиток конфлікту в формах і межах, сприятливих для даної суспільної системи, та гарантується передбачуваність конфліктного процесу;

4) легітимізація конфлікту передбачає визнання опонентами встановлених норм і правил взаємодії та додержання їх. Крім того, суспільство починає розцінювати даний конфлікт як допустимий, отже, здійснюється його інтеграція в усталену систему громадського порядку;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9