Рефераты. Совість Риму - соціо-культурна роль стоїцизму






аскет, пив лише воду і їв так мало, що, коли він помер, його тіло було дуже

виснаженим через недоїдання. “Изобилие пищи, - каже він, - притупляет ум,

ее избыток гнетет душу”. (Сенека. Письма, XV.) Сенека так і не визначився,

що для нього є важливим, філософія чи влада, мудрість чи насолода, і він

ніколи не думав, що вони несумісні.

Сенека добре управляв Імперією, але заплямував свою репутацію тим, що

дозволив Нерону здійснити матеревбивство. Після цього в творах Сенеки

з’являється нота розчарування та різкого песимізму. Сенека поступово

віддаляється від двору і його вплив постійно зменшується. Тепер у філософа

з’являється більше часу для того, щоб зайнятися творчою діяльністю. В цей

час він пише свій найбільший і найяскравіший твір – “Моральні листи до

Луцилія”. Ця книга є збіркою послань Сенеки до свого друга Луцилія. В

багатьох листах філософ доводить, що заняття філософією повинні бути на

першому місті, а в інших заявляє, що зараз він займається справами усього

наступного покоління, зберігаючи для нього ідеали моральної філософії; про

те, що людина повинна бути готова до різних витівок долі, повинна в усьому

притримуватися помірності та бідності. Як філософ, Сенека звичайно належить

до стоїчної школи, але м’якість його характеру і тривале вивчення філософії

епікурейців пом’якшили крайнощі цієї школи. Як стоїк, Сенека ганьбить

людські вади, закликає читача до стійкості, зневаги до життя. Але він не

може заперечити живого почуття дружби і любові. Сенека проповідує бідність,

але він не проти багатства, якщо воно не стає душевною хворобою і не руйнує

мораль. Зміст листів до Луцилія – це цілий курс моральної філософії.

Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими

у стоїків. Так, в листах багато говориться про бідність, свободу волі,

дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними,

вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше філософ говорить

про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може

її уникнути. Більше того, якщо людина втомилась від життя, вона може сама з

легкістю розпрощатися з ним. Тобто Сенека проповідує самогубство. Життя

спіймало Сенеку на слові. Його було звинувачено у змові Пізона проти

Нерона, і до Сенеки надійшов наказ зчинити самогубство. Сенека сприйняв цю

новину з дійсно стоїчною твердістю. Він вибрав ту смерть, якою помер

Сократ. Саме ця смерть прославила Сенеку і змусила забути про його

непослідовність. Як і всі стоїки, він недооцінював цінність почуттів,

перебільшував значення та надійність розуму і надто довіряв природі. Однак

він гуманізував стоїцизм, зробив його більш доступним для звичайних людей і

наблизив

його до майбутнього християнства, недарма Ф. Енгельс назвав Сенеку

“дядьком християнства”. Його песимізм, його зневага до розпусти, його

порада відповідати добром на зло, глибоке зацікавлення проблемою смерті

примусили Тертулліана зарахувати його до “наших” (Тертулліан. О душе,

XX),

а Августина вигукнути: “Что такого может сказать христианин, о чем не

говорил прежде этот язычник?”

Не зважаючи на всі свої вади, Сенека був найвизначнішим з римських

філософів. Своєю гідною смертю він довів, що прекрасно виконав покладену на

нього “роль стоїка”.

При дворі Нерона Сенеці приходилося входити у близькі стосунки з

владними вільновідпущениками імператора. Особливо часто він зустрічався з

секретарем та бібліотекарем Нерона – Епафродітом. Він часто бував у того

дома і, можливо, через своє добре серце звернув увагу на одного з рабів. Це

був маленький, кульгавий, зацькований фрігійський хлопчик. Звичайно,

Сенека, який займав високу посаду і був популярним у народі, дуже б

здивувався, якби дізнався, що цей маленький раб досягне вищих філософських

істин, аніж він сам, що жалюгідний зовні фрігієць прославиться подібно

йому, що маленького кульгавого Епіктета визнають найкращим представником

стоїцизму і будуть вшановувати його з більшим почуттям, ніж усіма визнаного

і популярного римського автора.

Цей кульгавий хлопчик і був Епіктет, пам’ятна епітафія якого звучала

так: “Я був Епіктетом, рабом, калікою, злиднем і улюбленцем безсмертних”.

Епафродіт, очевидно, досить жорстоко поводився з Епіктетом. Одного

разу він почав крутити ногу своєму рабу. “Якщо ти будеш продовжувати, ти

зламаєш її”, - сказав Епіктет. Нога врешті-решт зламалася. “Я казав, що

вона не витримає”, - спокійно мовив Епіктет, не виявляючи ніяких ознак

страшного болю. Однак, немає сумніву, що ця історія є вигадкою, тому що за

іншими джерелами Епіктет почав кульгати після хвороби. Епафродіт дозволив

Епіктету відвідувати лекції Музонія Руфа, а пізніше відпустив на волю.

Очевидно, він і сам став проповідувати стоїчну філософію у Римі, оскільки

він опинився серед тих, кого Доміціан вигнав з міста. Він оселився в

Нікополі і на його лекції з’їжджалися слухачі звідусіль. Одним з учнів був

Флавій Арріан, який і записав промови Епіктета, видавши їх під назвою

Diatubal – “Замальовки”, або “Копії”; тепер вони називаються “Бесідами”.

Насамперед у Епіктета ми бачимо повне безсилля та мізерність людської

особистості, про що свідчить велика кількість текстів. І хоча іноді філософ

і намагається протиставити цим думкам традиційний стоїчний ідеал мудреця,

йому це ніколи не вдається. Духом відчаю та занепаду пройнята уся книга

Епіктета: “Когда вы насыщаетесь сегодня, вы сидите и плачете о завтрашнем

дне, где вам взять поесть. Рабское ты существо, если получишь, то будет,

если не получишь, то уйдешь: дверь открыта. Что ты сокрушаешься? Где тут

еще место слезам? Какое тут основание для лести? Почему завидовать

другому?” (I, 9, 19 – 21, Sonline, Таронян). Для Епіктета будь-яка людина,

і навіть бог, навіть сам Зевс, слабкий, одинокий і нещасний. Звідси він

визначає і завдання філософії. За Епіктетом, “начало философии… есть

осознание своего бессилия и несостоятельности в необходимых вопросах” (ІІ,

11, 1).Епіктет бачить в філософії не вільну діяльність гордого, спокійного

та безпристрасного мудреця, як це було у давніх стоїків, а надію жалюгідної

та безнадійної людини. Звідси його відоме порівняння філософії з лікарнею:

“Школа философа, люди, - это лечебница. Выходить оттуда должны, испытав не

удовольствие, а боль…” (ІІІ, 23,30 - 32). Епіктет не надає великого

значення наукам та теоретичній філософії, єдиною його пристрастю було

доброчесне життя. “Зачем мне заботиться, - запитує він, - о том, состоят ли

все существующие вещи из атомов… или из огня и земли? Разве не достаточно

знать истинную природу добра и зла?” (Лукиан, Демонант, 55; Епиктет.

Беседы; фрагмент 1). Епіктет ніде відкрито не рве зв’язків з вченням старих

стоїків, іноді він навіть захищає стоїчну ортодоксію, але ніякого

внутрішнього значення ці стоїчні вчення для нього не мають. Уся філософія,

яку проповідує Епіктет має яскраворелігійний характер. Роздавленій,

безпомічній людині залишається лише одне – надіятися на милість божу.

Самим моральним благом є дар божества, а відсутність моралі – це

безбожність. Епіктет, як і старі стоїки, захищає віру у пророцтва і схвалює

поклоніння народним богам, хоча його особиста релігійність має більш

напружений, інтенсивний та інтимний характер. Усе життя людини, на думку

філософа, повинно бути хвалою божеству, яке постійно піклується про людей.

Людина – це божественна істота, “сын Зевса” (І, 3, 21), частина божества,

звідси у ній закладене усвідомлення морального обов’язку, світового

громадянства, братської любові до всіх і т.д. “Ты - склок бога, ты

содержишь в себе какую-то частицу его. Так почему же не ведаешь ты об этом

своем родстве?” (ІІ, 8, 11). Загалом, усіма своїми поглядами Епіктет дуже

близько підходить до християнського вчення. Він зневажає рабство, засуджує

смертну кару і хоче, щоб зі злочинцем чинили так, як з хворим. Він формулює

одну з версій Золотого Правила: “Чего ты хотел бы избежать, то не должно

причинять другим” (фрагмент 42). Епіктет радить на зло відповідати добром.

Ми знаходимо у нього слова, які дихають благочестям Августина та

красномовством Н’юмана. І тому не дивно, що християни – Святий Іоан

Златоуст та Августин щиро захоплювалися Епіктетом, а його синоптичний

“Довідник” став основним “порадником” з монашеського життя.

Великим шанувальником та прихильником Епіктета-раба був імператор Марк

Аврелій, останній значний стоїк, філософію якого можна розглядати як

завершення античного стоїцизму і одночасно його повний занепад. На це

існували певні об’єктивні причини. Новий режим з приходом Антонінів

перестає бути проблемою. Економічна стабілізація та політична лібералізація

сприяють тому, що суспільна думка правлячого класу остаточно примиряється з

цезаризмом. Якщо ж час від часу який-небудь мандрівний філософ стоїко-

кінічного типу ще надихається прикладами Музонія та Епіктета і грає в

готовність до політичного мучеництва, то це залишається лише безневинною

позою. Епіктетівський пафос суворого суду над життям вже ні для кого не був

цікавим. Звичайно, знаходились люди типу Марка Аврелія, але їм стоїчний

моралізм допомагав відійти від зовнішнього світу, з яким було повністю

втрачене взаєморозуміння. Філософія зовні опиняється у сприятливих умовах,

але стрімко втрачає свою популярність та життєвість: її поважають, але нею

не живуть.

Отже, Марк Анній Вер народився у Римі в 121 році. Його рід своєю

чесністю завоював собі когномен Verus – “правдивий”. Рідко якому хлопчику

доводилось мати настільки благотворне дитинство. “Богам, - писав він

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.