республіки. З цього часу для Посідонія почалася епоха слави. Його аудиторію

на Родосі відвідували не лише греки, але й римляни, серед яких був і

Цицерон. Коли Помпей приїхав на острів, Посідоній прийнав у себе іменитого

гостя, який в той час був хворий. Тому для лекції Посідоній обрав тему з

галузі стоїчного героїзму, що тілесний біль не є злом. Коли ж хвороба

Помпею дуже сильно допікала, то він з посмішкою говорив: ”Твої зусилля

марні, хворобо, я все одно не визнаю тебе злом.”

Посідоній написав багато праць з релігійної філософії, але, щоб

зрозуміти справжній обсяг його знань, необхідно згадати праці з теорії

пізнання, з етики, з космології, математики, географії, з історії, з

військової справи. Посідоній стоїть на межі між елліністичним та римським

періодами. Філософ вважає обов’язковим основний догмат стоїцизму: “Ефір –

розум – світова душа”. Посідоній, як і Панетій, відкидає богів народної

релігії, але на їхнє місце він ставить божественних світил та демонів.

Релігія предків вже не задовільняє маси, вона шукає підтримки у астрології

демонології та магії. Це і є сакралізація у дусі пізнього еллінізму. Світ,

яким управляє це божество, являє собою єдиний організм, усі частини якого

об’єднані тисячами зв’язків так, що жоден з них не може змінитись без того,

щоб ця зміна не відбилась на інших частинах. Це і є догмат всесвітньої

симпатії. Як бачимо, Посідоній знову до нього повертається після того, як

цей догмат був відкинутий Панетієм. Посідоній ставить цей догмат у центрі

своєї містичної космології. Також Посідоній повертається до вчення

першовчителів стоїцизму про те, що все у світі відбувається під знаком

долі. Але як з цим догматом примирити етично необхідний принцип волі? Це

завдання не було вирішено Посідонієм, оскільки його неможливо вирішити

взагалі. Еней Вергілія – ось стоїчний мудрець, який слухняно виконує

вказівку долі.

Отже, глибину думок Посідонія потрібно шукати у світовій симпатії, яка

дозволяла припускати:

1) вплив зірок на земний феномен припливів;

2) визнавати за пророцтвами виключний вплив.

За цими двома пунктами він повністю розійшовся з Панетієм.

Саме Панетій переніс стоїцизм до Риму, можливо, не усвідомлюючи, яку

важливу роль він буде відігравати для римського суспільства.

Загалом, еволюція, яку пройшла Середня Стоя – найкращий доказ

життездатності вчення, етика якого являла собою, очевидно, одне з

найпрекрасніших творінь людського розуму в античну епоху.

ІІ. Розвиток стоїцизму у Римі у І-ІІ ст.

1. Римський стоїцизм у контексті доби.

В І ст. н.е. римське суспільство охопили напружені моралістичні

пошуки. Вони охопили різні прошарки римлян – від сенатської аристократії,

для якої розробляв свої повчання Сенека і до низів, що складали аудиторію

вуличних проповідників стоїцизму чи кінізму. Ці дебати були народжені

кризовою суспільною ситуацією, що була пов”язана із становленням цезаризму.

В силу того, як зміцнювалась військова диктатура і республіка поступалась

місцем імперії, утверджувалась офіційна, доктрина про необмежену владу

правителя. За зразком Сходу намагались обожнювати римського володаря. Ще в

43 р. до н.е. було проголошено про божественність Юлія Цезаря. Поступово

особу володаря вже забороняється критикувати, і входить в традицію

переконання, що воля імператора є законом. Нові політичні відносини майже

всюди викликали пасивне незадоволення. В умовах великої кількості

кровопролитних політичних експериментів серйозний моралізм мусив прийняти

критичну позицію по відношенню до життєвої реальності.

Таким чином, в І ст.н.е. перед римлянами повстало питання про те, “як

слід вести себе перед обличчям тирана”. Насамперед це питання хвилювало

тих, хто займався розробкою питань моралі, а ними насамперед були римські

стоїки: Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Основним заняттям багатьох

філософських шкіл в цей період стає складання мужніх сентенцій на випадок

розмови з “тираном”. Саме цією суспільною ситуацією зумовлений тип

стоїчного філософствування І ст.н.е. Перед мислячими людьми греко-римського

світу в цю епоху безумовно найважливішим є одне: заново знайти правильну

лінію людської поведінки в умовах розвалу усіх етико-соціальних норм та

цінностей. Обов”язком філософів стає завдання допомогти людству, що

заплуталося у своїх помилках. В це однаково вірять і самі філософи і їх

аудиторія.

При всьому цьому філософія стає вузькоспеціалізованою і буденною; ні

спекулятивна діалектика, що досягла вершини в епоху полісної класики, ні

емпіричний енциклопедизм, що процвітав в умовах еллінізму, нікому не

імпонують. Інтерес до етики в епоху імперії стає домінуючим. Теологія, яка

була частиною фізики, набуває спіритуального забарвлення. Філософія сама

зводить себе до чистого моралізму, до того ж – до моралізму досить

жорсткого, доктринерського, імперативного. Ціною такої редукції філософії

вдається на певний час підвищити свою соціальну життєдіяльність. Для епохи

перших цезарів філософ-мораліст – це істинний “володар душ”. Моралістична

філософія стає у центрі духовного життя і підпорядковує своїм правилам і

літературу. У книгах читач тієї епохи шукає насамперед моральних істин.

2. Совість Риму – соціо-культурна роль стоїцизму.

Чому стоїцизм, зародившись у Греції, настільки прижився в Римі і почав

відігравати роль національної філософії?

Як вже було раніше згадано, до Риму стоїцизм був перенесений Панетієм,

представником Середньої Стої. І саме в Римі стоїцизм воістину знайшов свою

другу батьківщину. Тут він помер і став безсмертним. Дійсно, коли ми чуємо

слово “стоїк” чи “стоїцизм”, в нашій свідомості виникає образ Риму, образ

того ж самого Сенеки, Епіктета чи Марка Аврелія… Мало хто згадає при цьому,

що першою батьківщиною стоїцизму була все ж таки Греція і майже усе з

філософської точки зору цінне та оригінальне у стоїцизмі розроблене

грецькими філософами, а не римлянами. У чому ж тоді справа?

А справа в тому, що історичне значення римських стоїків взагалі

знаходиться поза сферою питання про новизну та новаторство. Римські стоїки

передусім є “вчителями життя”, “вічними супутниками” людства, точніше, тієї

його частини, яка за своїм світосприйняттям близька до стоїків. Епікурейцю

стоїки видаються надто суворими, скептику – надто фаталістичними. Але

головне полягає в тому, що наші душі повинні бути налаштовані в унісон зі

стоїками, і тоді нам ніякі аргументи та докази не знадобляться. Ми просто

розкриваємо книгу “роздумів” Марка Аврелія і відразу розуміємо – це “наше”,

якщо ж ні, то ніякі аргументи нам не допоможуть.

Ці обставини частково пояснюють такий значний успіх стоїцизму на

римській основі. Римляни у своїй переважній більшості були народоом

стоїчним. Вони легко поступалися в різних сферах життєдіяльності іншим

народам, особливо грекам. Крім однієї. Класична цитата з Вергілія краще

пояснить, що це була за “сфера”:

“Смогут другие создать изваянья живые из бронзы

Или обличье мужей повторить во мраморе лучше;

Тяжбы лучше вести и движенья неба искусней.

Вычислять иль назовут восходящие звезды, - не спорю:

Римлянин! Ты научись народами править державно –

В этом искуство твое! – налагать условия мира,

Милость покорным являть и смирять войною Надменных!”

(Энеида, VI, 847 – 853; перевод С.Ошерова)

Римляни – воїни, “мужі”, “державники” і завойовники – були стоїками

ледве не від народження. Цю думку дозволить розширити розгляд основ

римського “морального кодексу”, який включав благочестя (pietas), вірність

(fides), серйозність (gravitas), твердість (constanta); всі вони

об’єднуються у поняття virtus (доброчесність). Цей кодекс сформувався у

Римському суспільстві в глибоку давнину і залишився майже незмінним до ІІ

ст. до н.е. У І ст. до н.е. Цицерон говорить в сенаті: “Каким бы высоким ни

было наше мнение о себе, отцы-сенаторы, мы не превзошли ни испанцев

численностью, ни галлов силой, ни греков искусствами, ни, наконец, даже

италийцев и латинов внутренним и врожденным чувством любви к родине,

свойственным нашему племени и стране; но благочестием, почитанием богов и

мудрой увереностью в том, что всем руководит и управляет воля богов, мы

превзошли все племена и народы”5

Отже, римлян не цікавило питання, “оригінальна чи неоригінальна” та чи

інша філософія. Їх хвилювало лише одне: наскільки ця філософія відповідає

їх переконанням, чи може вона допомогти в їхньому нелегкому житті, наскрізь

пройнятому ідеєю держави і права. Стоїцизм прекрасно підійшов на цю роль.

Філософія “героїчного песимізму” (саме так можна охарактеризувати

стоїцизм) була співзвучна світосприйняттю римського народу. Більше того,

стоїцизм потрапив в Рим саме в той час, коли за своїм історичним віком

відповідав Греції епохи Зенона: історичні сутінки згущувалися вже й над

ним. Як капітан повинен залишати поринаючий у стихію води корабель

останнім, так і на стоїка-римлянина чекала перспектива продемонструвати

“місту та світу” свою абсолютну витримку і довести свою непорушну вірність

імперії. Йому не було на кого жалітися, не було на що надіятися, йому

потрібно було тільки мовчки та з гідністю померти. Звичайно, усе це

стосується не усіх римлян, а лише свідомих носіїв “римської ідеї”. Стоїцизм

був специфічною філософією, яка була спрямована здебільшого на

аристократію, а не на маси, хоча стоїки водночас казали, що треба вірити в

те, в що вірить народ; але народ вірить сліпо, а вони обгрунтовують.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7