створення такої дзеркальної “копії” внаслідок діяння різного роду зовнішніх
причин. Бекон називає їх ідолами або “привидами” (примарами). Таких ідолів
Бекон вирізняє чотири групи:
1. “Привиди роду”, пов’язані із недосконалістю самого людського
розуму; при змалюванні цього роду привидів Беконом прямо вказується на
механічний характер розуміння дійсності. “Розум людини, – читаємо у Бекона
, – уподібнюється нерівному дзеркалу, але, домінуючи до природи речей ,
свою природу відображає речі у спотворенному і викривленному вигляді.
“Привиди роду” виходять із недосконалості людського розуму, яка
проявляється в тому, що “пропонує великий порядок і рівновагу в речах, ніж
ті, які в них є”. Шлях до подолання “ідолів роду ” заключається в
зрозумінні цієї властивості людського розуму і послідовному проведенні
правил нової індукції в процесі пізнання (це необхідний, безумовний,
основний і самий надійний засіб для подолання і наступних ідолів)
2. “Привиди печери” – спотворення, що мають своїм джерелом
індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів. Ці печери заломлюють
і викривляють світ природи, з одного боку, тому, що кожному належить певна,
власна природа, з другого боку, тому, що кожний дістає різне виховання і
зустрічається з іншими людьми. Також тому, що кожний читав лиш певні книги,
а також по іншим причинам такогож роду.
Інші два типи входять своїм корінням в соціальне життя.
3.”Привиди площі” породжуються спілкуванням людей, процес якого
нав’язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними,
уявлення. В характеристиці цього типу ідолів Бекон приходить до визначеної
степені розуміння відношенням між словом і реальністю, яку воно означає.
Тим самим він торкається проблематики, яка дискутується і в сучусній
теоріїі методології науки. В свій час він неміг прийти до адекватного
рішення цієї проблеми.
4. “Привиди театру” породжуються сліпою вірою людей у авторитети,
старовинні традиції і гадки.
Після розгляду ідолів як основних перепон досягнення дійсного знання
Бекон приступає до позитивного викладу свого методу. Цьому присвячена друга
книга афоризмів “Нового органона”.
Вихідним пунктом дослідження для Бекона являється в “достатньому і
правильному описі природи і експериментів”. Однак це описаня являється на
його погляд таким різнобарвним, що розум не може сконденсуватись. Для цього
все потрібно впорядковувати. Бекон складає три основних види таблиць. Перша
із них – таблиця позитивних інстанцій. Бекон назвав її таблицею сутності і
наявності. Таблиця дає відносно повний огляд основних проявів
досліджувальних властивостей.
Друга таблиця в певному змісті протилежна першій. Це таблиця
негативних інстанцій, яку Бекон визначає як таблицю відхилення і
відсутності наявності. Таблиця сконструйована таким чином, що кожному
визначеному достовірному випадку відповідає (по крайній мірі один) випадок
негативний.
Третя із основних таблиць – таблиця степеней, або порівнянь.
Методична цінність цієї таблиці в найбільшій степені залежить від рівня
чуттєвого пізнання і експериментальних методів, тому тут міститься
найбільше число неточностей.
Порівняння даних в цих трьох таблицях, згідно Бекону, може привести
до певних знань, зокрема описаним випадком можуть підтверджуватись або не
підтверджуватись гіпотези, що стосуються цієї властивості. Бекон свій метод
ілюстрував на вивченні властивості тепла. Ця ілюстрація показала і недоліки
цього метода. Не дивлячись на це, заслуга Бекона в тому, що його “Новий
органон” представляє першу спробу в філософії Нового часу реалізувати
загальний методологічний підхід до отримання наукового знання, який мав
практичне примінення. Його заслуга в підкресленні значення емпірії,
чуттєвого пізнання і експеримента, що повністю відкидався в більшості
випадках схоластичною філософією.
2.2. Методологія Рене Декарта
“Очищення” філософії від гуманістичної орієннтації, прямування на
“чисту” (без специфічного людського моменту), об’єктивну (безсуб’єктивну)
природу, характерне для після ренесансівського етапу розвитку західно-
європейської філософії, було послідовно проведено французьким філософом
Рене Декартом (1596-1650), що привело його на дуалістичні позиції.
Найбільш видатні із його філософських праць – це роботи, присвячені
методологічній проблематиці. До них належать “Правила для керуванням
розумом”, написані в 1628-1629р., в яких Декарт описує методологію накового
пізнання. В 1640-1641р. Декарт пише “Роздуми про першу філософію”, в якій
повертається до аспектів своєї нової методології і придає їй більш глибокі
філософські обгрунтування. В 1643р. виходить його праця “Начала філософії”,
в якій повністю викладені його філософські погляди.
Філософія Декарта представляє собою новий, цільний і раціонально
обгрунтований образ світу, не лише відповідаючий актуальному стану
природознавства, але і повністю визначаючий напрямок його розвитку.
Одночасно вона вносить і основоположні зміни в розвиток самого
філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, яку Гегель
характеризує словами: “Декарт направив філософію в сучасний новий напрямок,
який починає новий період філософії ... Він виходить із міркувань, що думка
повинна починатись із самої себе. Всі попередні філософствування, які
виходили із авторитета церкви, були починаючи з цього часу відкинуті”.
Першу і вихідну визначенність всякої філософії Декарт бачить у визначеності
свідомість-пізнання. Декартом був сформульований “метод сумніву”. Все те,
що викликає сумнів, тобто може бути, або може й не бути, міркує Декарт,
несе в собі момент суб’єктивності і тому має бути відкинуте. Строго
об’єктивним (безсуб’єктивним) в такому разі може бути лише щось
безпосередньо дане, очевидне. “Оскільки чуття нас інколи обманює – міркує
Декарт, – то я готовий був припустити, що не існує жодної речі, яка була б
такою, якою вони нам її змальовують. І оскільки зутрічаються люди, які
помиляються у міркуваннях стосовно навіть простіших предметів геометрії,
припускаючись тут патологізмів, то, гадаючи, що і я здатний помилятися так
само, як і усякий інший, я відкинув як помилкові всі настановки, що
приймались мною раніше за доведення. І, зрештою, приймаючи до уваги, що ті
ж думки, які у нас є, коли ми не спимо, можуть з’являтися у нас уві сні,
причому жодна з них не є у той момент істинною, я вирішив уявити, що будь-
що, що коли-небудь спадало мені на думку, є небільш істинним, ніж химерні
совидіння. Але одразу потому я звернув увагу на те, що в той час як я
готовий мислити все помилковим, необхідно, щоб я, який ще мислить був
чимось, помітивши, що істина “я мислю, отже, я існую” настільки стійка і
вирогідна що найхимерніші припущення скептиків нездатні її похитнути, я
прийшлов до висновку, що можна без вагань прийняти її за шуканий мною
перший принцип філософії”.
Скептицизм Декарта, по своїй суті, являється скептицизмом
методологічним. Він виступає як скептик, який рушить всякі (уявні)
достовірності для того, щоб найти єдину первинну дійсність. “Первинна”
дійсність може бути краєкутовим каменем, що покладений в основу всієї
конструкції нашого пізнання. До цих висновків Декарт приходить на основі
доліджень і власного досвіду. Декарт ставить питання про досягнення
дійсності самою собою, дійсності, яка повинна бути вихідним початком і тому
сама не може спиратися на інші початки. Тому реальність він находить в
мисля чому Я – в свідомості, в його внутрішній свідомій очевидності.
Факт, що Декарт находить первинну достовірність в “ego cogito”
(мислячому Я) і що, із цьої достовірності, він видвигає свою першу
філософію, пов’язаний з розвитком природознавства, або точніше сказати, з
розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, в якій
основою являється ідеальна конструкція, рахується наукою, що досягає своїх
істин з високим степенем точності. Декарт вказував, що достовірність
арифметики, геометрії і їм подібним наукам заключається в тому, що в
порівнянні з іншими науками вони більше всього залежать від мислячого Я і
менше всього від “зовнішніх реальностей”. Декартово мисляче Я являється, як
ми бачимо, чимось що для свого існування непотрубує нічого, крім самого
себе. Тому він визначає його як “res cogitas” – як мислячу річ, духовну
субстанцію. “Таким чином Я, тобто душа, завдяки якій я є те, що я є, цілком
відмінна від тіла і набагато набагато легше пізнання, ніж тіло, і навіть
якби тіла зовсім не було, душа не переставала бути тим, чим вона є”. Такий
висновок прямо суперечить тезі про людину як “машину із кісток і м’яса” і
водночас є послідовним розвитком засновників “методу сумніву”,так само як і
“машинна модель людини” є цілком послідовним висновком з механічних
установок на людину як “частину природи”.
Обидва висновки є результатом “об’єктивістського” тлуначення
реальності, яке неминуче “розриає” реальний світ на дві замкнені
(принципово несполучні між собою) “зони” – духовну і матеріальну. І єдиний
спосіб до якого вдається Декарт, щоб повернути світові втрачену цінність, –
звертання до божественної могутності. В концепції Декарта функція бога
заключається в гарантії істинності пізнання. Пізнання, яке людина рахує
дійсним, можливо лиш здається дійсним, но не являється таким. І лише бог
являється гарантом істинності дійсних фактів.
В області теорії пізнання Декарт (на відміну від Ф.Бекона) однозначно
відстоює раціоналістичну позицію. Декарт не відкидає чуттєве пізнання як
таке. Але це пізнання слід піддати детальній (скептетичній) критиці. Також
необхідно піддати критиці і міркування розуму, який як, показує досвід,
багато раз приводив до помилок. Істинність пізнання, по Декарту,
складається з дотовірності сумніваючоїся свідомості – сумніваючогося Я. Тим
самим він приходить до “суб’єктивізації” в понятті істинного пізнання, але
і в цей же час створює нове розуміння, яке відповідало розвитку тодішньої
науки, природознавства. Основним видом пізнання, по Декарту, являється
раціональне пізнання, інструментом якого служить розум.
В “Роздумах про метод” Декарт говорить, що він не може вчити методу,
який повинен слідувати кожний, щоб правильно вести свій розум, а лише
показати, яким способом він сам спрямував свій розум.
Правила, яких він дотримувався, які вважає на основі свого досвіду
найважливішими, формулює слідуючи чином:
– не приймати ніколи любу річ за істинну, якщо ти її не пізнав як
істинну з наглядністю; не робити всякої поспішності і зацікавленості; не
включати в свої судження нічого, крім того, що стало як ясне і видиме перед
моїм духом, що не було ніякої можливості сумніватися в цьому.
– розділяти кожне із питань, які потрібно вивчити, на стільки частин,
скільки необхідно, щоб ці питання були краще розрішені.
– свої ідеї розкладати в належній послідовності, починаючи з
предметів найпростіших і що найлегше пізнаються, просуваючись помалі, як би
із ступеньки на ступеньку, до знання найбільш складних, дотримуючись
порядку навіть серед тих, що в дійсності не слідують одне за одним.
– здійснювати повсюди такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб
бути впевненим в тому, що ти нічого не проминув.
Перше із правил Декарта являється концентрованим виразом його
методологічного скептецизма. Воно має яскраво виражений гносеологічний
характер. Це правило можна рахувати головною передумовою для використання
слідуючих правил. Якщо умови першого правила не виконуються то інші правила
не можуть гарантувати розуму, що він прийде до істинного пізнання.
Наступне правило являється виразом потреби аналітичності. При цьому
воно як і інші два, має в меншій або більшій степені методологічний
характер.
Третє правило, відноситься до висновків із роздумів. Умови, які воно
містить, являються в ході розвитку нової філософії і науки невідємною і
ефективною складовою частиною основних методологічних принципів.
Заключне правило підкреслює необхідність певної систиматизації як
пізнанного, так і того, що пізнається.
Правила Декарта, як і всі його “Роздуми про метод”, мали виключне
значення для розвитку філософії і науки Нового часу. Умови “очевидності” і
“інтуїтивної наявності” вихідних положень наукової теорії являється одним
із основних характеристик наукового пізнання в наше століття.
На відміну від Ф. Бекона, який в “Новому Органоні” рахує індукцію
основним методом отримання істинних фактів, Декарт таким методом рахує
раціональну дедукцію. Формулює він цей метод в прямій протилежності по
відношенню до середньовічної схоластичної філософії.
Значення Декарта для розвитку сучасної науки і філософії величезне.
Крім того, він затвердив “нові принципи філософії”, він сприяв розвитку
ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється
засновником аналітичної геометрії. Його праці присвячені проблемам фізики,
в тому числі оптики. Його ідеї, що відносяться до області природничих наук,
вплинули на розвиток французського, філософського, і природничо- наукового
мислення.
Висновки
Дуже важко зробити висновок в правильності якої-небуть із описаних
концепцій пізнання – відкидання організуючого початка, в якості більш
складних систем (складовою частиною якого являється і наш трьохмірний світ)
однією школою, та повне відкидання значення досвіду іншою не дозволяє
зробити цього.
Скоріш за все, як це нераз доказувала історія, істина буде десь
посередині, але філософія завжди буде пробувати вияснити “що головне”, що є
першоосновою – ідея або матерія, пробуючи запустити колесо історії від
якоїсь однієї абсолютної точки – початку часово–просторових координат.
Заняття захоплююче і цікаве, але зовсім непідсильне людському розумові на
його теперішньому рівні розвитку, бо не можливо знайти початок в ідеального
кола.
Можна зробити такі висновки.
Заслуга Бекона в тому, що його “Новий органон” представляє першу
спробу в філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід
до отримання наукового знання, який мав практичне примінення. Його заслуга
в підкресленні значення емпірії, чуттєвого пізнання і експеримента, що
повністю відкидався в більшості випадках схоластичною філософією.
Він затвердив “нові принципи філософії”, він сприяв розвитку ряду
спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється
література
1. Бекон Ф. Новый органон // Соч.: В 2т. М., 1972.
2. Бичко І. В. та інші. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / К.:
Либідь, 1991.-456с.
3. Богут М. И. (первод с чеш.). История философии в кратком изложении М:
Мысль, 1991. -590с.
4. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій - К.: Вілбор, 1997. - 272с.
5. Кожановский В. Философия: Учебник для высших учебных заведений. - Ростов
н/Д: “Феникс”, 1995. - 576с.
6. Спиркин А. Г. Основы философии: Учебное пособие для вузов. -М.:
Политиздат. 1988. -592с.
Страницы: 1, 2, 3
