метод не є щось безсуб’єктне, що існує окремо без суб’єкта. Останній завжди
включається в метод, невідривний від нього. Інакше акжучи, “людина – центр
всієї методології”(Фейербах). По-друге, будь-який метод є так або інакше
органом, тобто носить інструментальний характер, є системою регуляторів.
Метод існує, розвивається лиш в складній діалектиці суб’єктивного і
об’єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому змісті кожний метод
насамперед об’єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно
суб’єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а
як продовження і завершення об’єктивності, із якої він виростає.
Багатообразність методів людської діяльності обумовлює багатообразний
спектр методів, які можуть бути класифіковані по самим різним критеріям.
Насамперед слід виділити методи духовної, ідеальної (в тому числі наукової)
і методи практичної, матеріальної діяльності. В теперішній час стало
очевидним, що методологія не може бути обмежена лише сферою наукового
пізнання, вона повинна виходити за її межі, і включати в свої орбіти і
сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісний зв’язок цих двох
сфер.
Що стосується методів науки, то основ їх поділу на групи може бути
декілька. Так, в залежності від ролі і місця в процесі наукового пізнання
можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, методи
дослідження і викладення і т. д.. Виділяють також якісні і кількісні
методи, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні і
довільні.
В сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція
методологічного знання. В цьому плані всі методи наукового пізнання по
степені загальності і сфері діяльності можуть бути розділені на п’ять
основних груп:
1. Філософські методи, серед яких найбільш старшими являються
діалектичний і метафізичний. До їх числа також відносяться аналітичний
(характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний,
феноменолофічний, герменевтичний та інші.
2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, що отримали широкий
розвиток і примінення в науці ХХ ст. Вони виступають в якості своєрідної
проміжкової методології між філософією і фундаментальним теоретико-
методологічним положенням спеціальних наук. До загальнонаукових частіше
всього вілносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм,
структура, функція, система, елемент, оптимальність і т. д.
Характерними рисами загальнонаукових понять являються по-перше,
злиття в їх змісті окремих властивостей, признаків, понять окремих наук і
філософських категорій; по-друге, можливість (на відміну від останніх)
формалізації, уточнені засобами математичної теорії.
На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні
методи і принципи пізнання, які забезпечують зв’язок і оптимальну взаємодію
філософської методології із спеціально-науковим злиттям і його методами. До
числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і
структурно–функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання і
формалізація та інші. Важлива роль названих підходів полягає в тому, що в
силу свого проміжкового характеру забезпечують взаємоперехід філософського
і спеціальнонаукового знання.
3. Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів
пізнання, досліджувальних прийомів і процедур, що застосовуються в тій або
іншій сфері науки, яка відповідає певній основній формі руху матерії. Це
методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних наук.
4. Дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, що приміняються в
тій або іншій дисципліні, що входить в яку-небуть галузь науки або виникає
на стиці наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс
дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої методи дослідження.
5. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду
синтетичних, інтегративних способів (що виникають як результат поєднання
елементів різних рівнів методології), що націленіголовним чином на стик
наукових дисциплін.
Таким чином, в наукому пізнанні функціонує складна, динамічна,
цілісна система багатообразних методів різних рівнів, сфер діяльності,
напрямленості, які завжди реалізуються із врахунком конкретних умов.
2. проблема методу філософії Нового часу
2.1. Методологія Френсіса Бекона
Френсіс Бекон (1561-1626) жив і творив в епоху яка являється періодом
не лише потужного економічного, але й виключно культурного підйому і
розвитку Англії.
Філософія Бекона виходить із об’єктивної потреби суспільства і
виражає інтереси прогресивних сил того часу. Бекон відкидає філософію як
споглядання і представляє її як науку про реальний світ, що застосовується
на дослідному пізнанні . Своєю позицією він виражає нову вихідну точку і
нову основу для всякого пізнання. Його творчість містить сліди компроміса.
Цей компроміс визначальний був і для всього суспільного розвитку Англії
того часу. Найбільше виражається цей компроміс у Бекона при його підтримці
концепції “подвійної істини”, тобто істини “віткровення”, істини про бога
(теологічної) і істини філософії, тобто істини пізнанної, споглядованної.
Основну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знанню і пізнанню.
Смисл, призвання і задачі науки Бекон характеризує у вступі до праці
“Велике відродження науки” : ”накінець, я хотів би призвати всіх людей до
того, щоб вони помнили істинні цілі науки, щоб вони не займались нею не для
свого духа, не для деяких вчених спорів, не заради того, щоб досягти влади,
не для деяких інших низьких замислів, але заради того, щоб мало від неї
користь і успіх само життя”. Він відкидає спекулятивні схоластичні диспути
і орієнтується на пізнання дійсності, реально існуючого світу. Основними
засобами цього пізнання являються, згідно Бекону, почуття, дослід,
експеримент і те, що із них витікає. Він розсуждає, “що людский розум сам
собі заважає працювати і що він не використовує певним чином необхідні
допоміжні засоби (якими володіє людина), від чого і виходять більшість
незнань речей, а із цього незнання витікають “нескінченні втрати”. Виходячи
із цього, він заключив, що потрібно із всіх сил прямувати до того, щоб
обновився, або навіть хоч покращився зв’язок між думками і речами.
Основний метод, який повинен був забезпечити виконання цієї задачі
був описаний в “Новому Органоні”. Новий метод пізнання обумовлює і нову
концепцію реальності. Хоч Бекон явно ніде і не формулює цей метод, але вже
із того факта, що цей метод опирається на почуття, витікає, що предметом
філософії являється пізнаюча почуттями (тобто матеріальна) дійсність.
Чуттєве сприйняття явища втому вигляді, як зним зіткнулася освідченна
людина і про нього роздумовує, являється сутністю позиції Бекона. Творчість
Бекона характеризується певним підходом до методу людського пізнання і
мислення. Вихідним моментом любої пізнаючої діяльності являється для нього
почуття. Тому його часто називають засновником емпіризма – напрямок, який
будує свої гносеологічні позиції переважно на чуттєвому пізнанні і доліді.
Основний принцип цієї філософії виражений в тезі: “Нема нічого в розумі, що
раніше не пройшло через почуття”. Чуттєве пізнання в вузькому розумінні
слова Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досліда і
експеримента. Тому точніше філософію Бекона визначити, як емпіричну.
Емпірія – дослід що опирається на експеримент, – являється для нього
вихідним пунктом нового наукового методу, який він характеризує як “науку
про краще і більш сучасне використання розуму при дослідженні речей і про
істинний розум, який їх пізнає для того, щоб пізнаваючий розум возвисився.
Далі він говорить, що ця властивість являється різновидністю логіки. Саму
логіку він розуміє як збою пізнання – органон. Однак його “логіка” різко
відрізняється від дедуктивної (арістотелівської) логіки, що опирається на
теорію силлогізма.
Основним робочим методом своєї логіки Бекон рахує індукцію.
Характеризує він її так: “Під індукцією я розумію форму доведення, яка
придивляється до почуттів, хотіла б пізнати істинний характер речей, прямує
до дій і майже з ними зливається”. Він відкидає ту індукцію, яка як він
говорить, здійснюється простим переліченням. Бекон підкреслює про
необхідність переробити, а точніше розробити індуктивний метот “наукам
потрібні, такі форми індукції, які проведуть аналіз досліду і відрізнять
один від одного експеримент і лиш потім, коли відповідно виключать і
відкинуть, прийдуть до кінцевого висновку“. Бекон зрозумів, що недивлячись
на бистрий розвиток природничого знання, научний прогрес незадовільняє
потреби практики. Наука повинна заволодіти своїм предметом новим способом,
і для цього вона потребує нового поняттєвого апарату, що адекватно
відображає реальність.
Попри досить помітну у філософії Бекона гуманістичного-ренесансну
лінію, саме тут починається панівне для філософії Нового часу тлумачення
людини як частини природи, а її духу (який тлумачиться головним чином як
розум) як своєрідного механізму споглядання реальності (образом якої
виступає природа), призначенного відтворити природу, якою вона є,
дзеркально і тому зрештою нетворчо.
Згідно з Беконом, “бог створив розум подібним до дзеркала, здатного
відобразити увесь світ”. Звідси – механічне по суті уявлення про істину ,
як “точне” відзеркалювання предметів і процесів природи, а заблудження як
Страницы: 1, 2, 3
