ідею про людину як творця.Людська сутність проявляється лише в творчості.

Філософію вони піднімали до творчості. “Творча ф-ія” не може бути ф-ією

академічною, державною, буржуазною. Філософ – вільний, незалежний, людина,

яка ні до чого не пристосовується.

Вже на початку нашого століття була зроблена спроба створити окрему науку

про творчі процеси мислення – еврилогію.У її започаткування зробили значний

внесок Бердяев, Грузенберг, Лезін та ін. Після революції було створено

Інститут еврилогії, який ліквідовано в 30-ті роки.

Філософські концепції Арістотеля

Арістотель – старогрецький філософ, учень Платона (“Платон мені дгуг, але

істина дорожча”)

А. – засновник логіки (викладена в роботі “Органон”)

Ф-ія у А. Досить чітко виділяється з усієї сферизнання.Він розрізняє

“першу” і “другу” ф-ію.Предметом “першої” ф-ії є не природа, а те, що існує

поза нею,це наука “найбільш Божа”, бо володіє нею скоріше Бог, ніж

людина.Тому А. Свою ф-ію назив. Теологією, вченням про Бога., але ф-ія А.

Ширше теології, вона вивчає взагалі “ начала і причини всього існуючого,

оскільки воно береться як існуюче”.

У А. Закони мислення є одночасно і законами буття.Осн. закон буття:

одночасно існувати і не існувати не можна. А. Вважає, що суть буття речі –

її форма.Форма – це не якість, не кількість , не відношення, а те що

становить суть речі, без чого її немає, форму ніхто не творить і не

виробляє, вони існують самі по собі і, будучи весеними в матерію Богом,

начебто творять речі.Під матерією А. Розуміє:1) неозначену і безформну

речовину;2)це,те з чого складається, і те, з чого річ виникає

Матерія і форма – два співвічні начала.Форма робить матерію дійсністю,

тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення А. Про душу: душу може мати тільки природне, а не штучне тіло.3 вида

душі ; розумна душа притаманна людині і Богу, інші дві не існують без

матерії.

Ф-ія А вплинула на ф-ію Нового часу.

Категорія буття її смисл і сецифіка.Основні форми буття.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в

онтології(вчення про буття)Розглядаючи проблему буття, ф-ія виходить з того

, що світ існує.Ф-ія фіксує не просто існування світу, а більш складний

зв’язок всезагального хар-ру : предмети і явища світу.Вони разом з усіма

їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об’єднуються з усім

тим, що є, існує у світі.Природне і духовне, індивіди і суспільство існують

у різних формах;їх різне за формою існування – передумова єдності

світу.Всезагальні зв’язки буття проявляються через зв’язки між одиничними і

загальними відношеннями предметів та явищ світу.

Серед основних форм буття розрізняються :

1. буття речей, процесів (буття речей, процесів, стан природи, буття

природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною)

2. буття людини( у світі речей і сецифічне людське буття)

3. Буття духовного(ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і

об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4. буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої

людини в історичному процесі) і суспільне буття.

Психоаналіз соціальних процесів та сучасний неофрейдизм.

Психоаналіз застосовується у ф-ії для пояснення особистісних , культурних

та соціальних феноменів.

Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається

тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону.За

такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії

розвитку людського роду.Перехід дитини від одного віку до іншого повторює

ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство.

Психіка, за Фрейдом, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. А соціокультурні

стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами.При

цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між Еросом (інст.

Життя) і Танатосом (інст. Смерті).Фрейд заперечує соціокультурні

закономірності.Він вважає, що культура грунтується на відмові від

задоволення бажань несвідомого.,а релігію він вважав загальнолюдським

нав’язливим неврозом , формою масового божевілля .Вражений крахом

культурних цінностей та насильницькою смертю тисяч людей в роки 1 світ.

Війни, Фрейд підкреслює трагічність існування людини в суспільстві, він

вважає, що суспільство розвивається неправильно.

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст.Осн. увага – дослідження соціально-

філософських проблем

Н. Представлений багатьма течіями.

1)Індивідуальна психологія Адлера – психічна хвороба є результатом

неусвідомленного потягу до переваги, яке збільшується почуттям

неповновартості (тілесний недолік),Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо

перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він

акцентував увагу на ролі соц. чинників.

2)Сексуально-економічна теорія Райха – Р. Вважав фрейдизм і марксизм

взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати

взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм – осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням

психоаналізу, був переконаний , що критерієм соц. Розвитку є самопочуття

людини – психологічна вдоволенність чи невдоволенність загальною життєвою

ситуацією.Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства формує

потреби людини, а навпаки.Ф. виділив такі типи соц. хар-

рів:експлуаторський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

Філософія американського прагматизма.

Прагматизм (от греч. – дело, действие), субъективно-идеалистическое

философ. учение.

Возникло в 70-х гг. 19 в. в США и получило наибольшее распространение в 20

в. В период до 2-й мировой войны 1939-45 Осн. идеи высказал Пирс, затем

Джемс, Дъюи, Мид.Обвинив всю прежнюю ф-ию в отрыве от жизни, в

созерцательности, П. выступил с программой “реконструкции философии” : ф-ия

должна быть не размышлением о первых началах бытия и познания, чем она

считалась со времен Аристотеля, а общим методом решения тех проблем, к-рые

встают перед людьми в различных жизненных

(проблематических) ситуациях, в процессе их деятельности, протекающей в

непрерывно меняющемся мире.Согласно П., опыт никогда не дан нам изначально

как нечто определённое, но все объекты познания формируются нашими

познават. усилиями в ходе решения возникающих жизненных задач.Функция мысли

- в преодолении сомнения, к-рое явл. помехой для действия(Пирс), в выборе

средств, необходимых для достижения цели(Джемс) или для решения

проблематической ситуации(Дъюи).Идеи, понятия и теории – это лишь

инструменты или планы действия.Их значение , по П., целиком сводится к

возможным практическим действиям .Соответственно “истина определяется как

полезность...” или работоспособность идеи, из этого определения вытекает

абсолютизация роли успеха, превращение его в содержание понятия истины. С

конца 1930-х гг. влияние П. в американ. ф-ии начинает ослабевать.С

иммиграцией ряда европ. ф-фов получают распространение др. фил. течения.

Однако П. продолжает оказывать влияние на решение мн. методологич. и логич.

проблем, в значит. мере определяя и стиль политич. мышления в США.

Проблема людини в філософії

Эпоха Возрождения проникнута пафосом автономии чел-ка, его безграничных

возможностей. Представление Декарта о мышлении как единственно достоверном

свидетельстве чел. существования (мыслю, следовательно существую) легло в

основу новоевроп. рационализма, к-рый именно в разуме, мышлении усматривает

специфич. особенность чел-ка, его сущность.

У Канта вопрос «Что такое чел-к?» формулирует как осн. вопрос ф-ии.

Ч-к принадлежит к 2 мирам – природной необходимости и нравств. свободы. Для

нем. классич. ф-ии определяющим явл. Представление о чел-ке как о субъекте

духовной деятельности, создающем мир культуры, как о носителе общезначимого

сознания, всеобщего идеального начала – духа, разума. Критикуя эти идеи

нем. идеализма, Фейербах осуществляет антропологич. переориентацию ф-ии,

ставя в центр её чел-ка, понимаемого прежде всего как чувственно-телесное

существо.

В 19-20 ст. доминирующими становятся внемыслит. способности и силы

(чувство, воля) Ницше - воля к власти, Шопенгауер – (волюнтаризм-все

подчиняется слепой воле, воля к жизни) Проблема личности – центральная для

концепции чел-ка в экзистенцианализме (одинокий чел-к с его крайним

индивидуализмом, с чувством обреченности, тревоги, безнадежности и страха.)

Екзист-м оторвал чувства от разума, чел-ка от общества.

Проблема истины в философии. Критерии истины.

Истина занимает центр. место среди проблем гносеологии. Все ученые, фил-фы

обращаются к проблеме истины. " Истина- дочь времени"-зависимость истины от

времени (историии, эпохи). Аристотель-создатель классической истины,

корреспондентской теории истины. Согласно Ар. истина- есть знание, мысль,

высказывание, соответствующее действительности или предмету.

ИСТИНА (мысль, знание,

представление) - образ

I

ПРЕДМЕТ - корреспондент.

Форма истины - субъективна. Истина- адекватное отражение в познании

объективной реальности познающим субъектом.

Но философы заметили, что сущ. противоположное для истины понятие-

заблуждение-содержание сознания, не соответствующее реальности, но

принимаемое за истиное, это момент, часть истины. Нарушение правил логики,

неумение использовать методы- причина заблуждений. Забл. имеет объективную

природу, источник. Оно играет важную гносеологическую роль в процессе

познания. Ведь наш разум не может сразу фотографировать истину, поэтому

через заблуждение мы приходим к истине.

Сущ. такое понятие, как ошибки. Их источником явл. субъект, человек,

поэтому ошибки имеют субъективную природу. Истина- это процесс, ведь объект

есть процесс, он развивается. А изменения мира приводят к изменению знаний

о нём.

Истина- дух. проекция на мир (моё представление проектируется на мир,

производит изменение на мир).

* ,,Не потому ты белый, что мы так считаем, а наоборот мы так считаем,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6