Політичний режим, будучи самообумовлений тими ж соціальними факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначає ті її мінливі риси, що зв'язані з історично конкретними політичними ситуаціями в державі.
Це пояснює, чому неможливий прямий перенос політичної форми, що історично виникла в одній країні, в інші країни, хоча цілком можливе використання світового і приватного досвіду окремих народів з його наступною адаптацією до конкретно - історичних умов тієї чи іншої держави.
Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми правління, виробила декілька їх класифікацій. Найбільш розповсюджена з них - це розподіл форм держави по числу правлячих осіб. Якщо влада належить одному - монархія, якщо багатьом - аристократія, якщо усім - демократія, або республіка. Існування такої класифікації відзначено ще Геродотом у його оповіданні про суперечку між Отаном, Мегабізом і Дарієм про те, яку форму правління варто установити в Персії після убивства Лже-Смердіса. Також і критика цього розподілу має досить давню історію, виходячи від Платона й Аристотеля. Перший з них розрізняв форми правління в залежності від переваги в державі трьох чеснот: мудрості, мужності і помірності, другий - у залежності від співвідношення правильних або перекручених видів правління, оголошуючи правильними ті, у яких особистий інтерес правителів, хто б вони не були, підлеглий загальному інтересу держави, і, навпаки, перекрученими - ті, у яких переважає особистий інтерес.
Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: монархії та республіки.
Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.
Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.
Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.
При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.
В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.[10]
Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.
Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.
Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.
Історія державності була власне кажучи історією монархій, і в ході її ця форма правління істотно видозмінювалася. Ось чому першою підставою класифікації монархій є їхній поділ по тим історичним епохам, у яких вони існували й існують. В історичному розрізі монархії підрозділяються на східно-деспотичні, засновані на азіатському способі виробництва; античні (рабовласницькі), у число яких входять рабовласницькі держави, що виросли на основі класичної стародавності (наприклад, монархія рабовласницького Рима); феодальні, до яких відносяться ранньофеодальні, що відрізнялися великим ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у яких влада монарха була обмежена тим чи іншим сословно-територіальним представництвом (у Франції - Генеральними штатами, в Англії - парламентом, в Іспанії - кортесами і т.п.), і абсолютні (абсолютизм, самодержавство), у яких влада цілком належить одній особі і складаються такі державні інститути, як наймана армія, чиновництво, королівська скарбниця із системою податей і т.д.; буржуазні, у яких влада короля обмежується конституцією і парламентом і які підрозділяються на дуалістичні, коли монарх зберігає всю повноту виконавчої влади (зокрема, призначає міністрів, відповідальних перед ним), і парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади обмежений у правах і, зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри парламенту (наприклад, Великобританія, Швеція).
Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).
Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.
Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.
Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.
Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.
Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.
Республіка як форма правління відрізняється наступними ознаками: > виборністю органів державної влади на певний строк і їхній колегіальний характер; > наявністю виборного на певний строк глави держави; > похідним характером державної влади, що користається владними повноваженнями не по власному праву, а з доручення суверенного народу; > юридичною відповідальністю глави держави.
По історичних періодах свого існування республіки класифікуються на античні (держави - поліси - Афіни, Рим і т.д.); середньовічні (феодальні), до числа яких відносяться торгово-промислові республіки в Італії (Венеція, Флоренція), Нідерландах, Росії (Новгородська, Псковська); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації цивільного суспільства.[11]
Республіканська форма правління з'являється там, де мова йде про політичне об'єднання вільних громадян, що є самостійними суб'єктами господарського і громадського життя.
Особливості устрою верховної влади тоталітарної держави не охоплюються ні поняттям монархії, ні поняттям республіки, ці ознаки дають підставу для виділення третього виду форми правління - форми правління тоталітарної держави.
Форма правління тоталітарної держави звичайно є перекрученою формою республіки і відрізняється наступними ознаками: > наявністю правлячої партії, що складає ядро політичної системи і грає керівну роль у управлінні всіма державними і суспільними справами країни; > збігом вождя партії і глави держави в одній особі, що прагнуть до довічного збереження своїх політичних посад (у деяких країнах з тоталітарною формою правління навіть намічалася тенденція спадкоємної передачі влади, наприклад, у КНДР); > наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями; > формальним характером партійних і державних виборів; > підвищеною роллю партійної і державної бюрократії, що вирішує всі конкретні справи суспільного і державного життя; > відсутністю юридичної відповідальності глави держави і партії.
Тоталітаризм припускає функціонування відповідного політичного режиму.
Узагальнення історичного досвіду функціонування тоталітарних держав свідчить, що вони виявляються досить ефективними тоді, коли країна розвивається екстенсивно. У цьому випадку тоталітарно-улаштована влада в стані забезпечувати постійне залучення все нових і нових людських, сировинних і інших ресурсів для вирішення економічних і політичних проблем переважно позаекономічними, тобто політичними засобами. Тоталітарно- улаштоване правління успішно досягає поставлених перед ним цілей, якщо діє за принципом «результат за будь-яку ціну». Коли ж суспільство змушене розвиватися інтенсивно, цей тип правління виявляється малоефективним, більш того, він перетворюється в перешкоду на шляху прогресу країни. Органічно властива йому централізація управління, при якій команди приймаються лише на самому «верху», виключає кваліфіковані планування і рішення, оскільки центр у принципі не може мати скільки-небудь повну інформацію про наявні на місцях можливості конкретних підходів до досягнення конкретних цілей. При відзначеному органічному пороці керівництва країною з єдиного центру дія таких істотних факторів, як централізований розподіл матеріальних благ, що виключає особисту зацікавленість виконавця, острах відповідальності, скутість ідеологічними догмами і т.д., відступали на другий план.[12]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
