Нездатність держави провести ефективну програму структурної перебудови, істотно підвищити ефективність націоналізованих підприємств, погіршення макроекономічних показників призвела до поразки соціалістів на парламентських виборах у березні 1986 р. і формуванню кабінету правої коаліції на чолі з новим прем'єр-міністром Жаком Шираком.
У серпні 1986, після подолання вето президента-соціаліста Франсуа Міттерана був прийнятий Закон "Про методи приватизації", а в жовтні - пакет урядових приватизаційних декретів. Протягом 1986-1988 років було приватизовано 1100 підприємств. За два роки була приватизована така ж кількість підприємств, на роздержавлення яких уряд М. Тетчер затратило п'ять років.
Після переобрання в 1988 р. Міттерана на другий термін, процеси приватизації були згорнуті. Соціалістами був проголошений принцип збереження розмірів і структури державного сектора, що передбачає відмовлення як від політики приватизації, так і від поновлення процесу націоналізації. У результаті зміни економічного курсу, прийнята в 1986 і розпланована до 1991, програма приватизації виявилася виконана лише на 40%.
Разом з тим, повного замороження процесів приватизації і націоналізації домогтися не вдалося. У 1988-1991 роках, коли державним підприємствам була надана велика фінансова воля як по скупці активів, так і по залученню додаткового акціонерного капіталу, у приватний сектор перейшло близько 600 підприємств. Паралельно близько 1 тисячі підприємств перейшло під контроль держави, хоча ніякого спеціального закону про націоналізацію не приймалося.
Одночасно урядом соціалістів проводилися операції по частковій приватизації окремих компаній (зменшенню частки в акціонерному капіталі, при збереженні контрольного пакета в руках держави). Крім того, державні компанії почали продавати свої філії і дочірні фірми приватним компаніям. Усього в 1988 - 1993 роках було здійснено більш 400 подібних угод .
Після чергової зміни кабінету, зв'язаною з перемогою правих сил на парламентських виборах у липні 1993 р., був прийнятий новий закон "Про приватизацію", що передбачає приватизацію 12 фінансових і промислових груп, намічених до приватизації ще законом 1986 р. і 9 нових, але без указівки термінів реалізації програми.
Особливістю проведеної приватизації була передача державою від 15 до 30 відсотків акцій приватизованого підприємства обмеженій групі акціонерів, звичайно фінансово або стратегічно зв'язаних із приватизованою компанією. Ці "тверді ядра", у законі 1993 р. названі "групами стабільних акціонерів", що створювалися урядом, минулого покликані забезпечити стабільність фінансового становища компаній і зберегти їх від агресивної політики окремих власників акцій або спекулятивного поводження ринку.
Вибір публічної пропозиції продажу в сполученні з одночасним продажем великих пакетів акцій групам стабільних акціонерів як метод приватизації свідчить про прагнення держави забезпечити стабільність контролю над приватизованими підприємствами обраними фінансово-промисловими групами, зв'язаними перехресною участю. Полюсами трьох найбільш великих з них , ще з кінця 60-х років стали банки "Суец", "Париба" і "Креди Лионне".
Разом з тим, криза ринку нерухомості в 1995 р., виявивши неефективність використання засобів учасниками основних фінансово- промислових груп, змусив уряд допустити різке посилення участі іноземного капіталу в приватизації. В даний час система твердих ядер виявляється під тиском нових іноземних акціонерів, у ряді випадків потребуючого відмовлення компаній від участі в низькоефективній системі перехресного володіння капіталом фінансових і промислових груп.
У червні 1997 р після перемоги на парламентських виборах, новий уряд соціалістів на чолі з Л. Жоспеном продовжив стратегічний курс на приватизацію, ввівши в програму денаціоналізації три найбільших компанії "Франс Телекому ", "Ер Франс" і "Томсон". Разом з цим змінилася концепція приватизації:
1) відбулося відмовлення від універсальних для всіх компаній моделей роздержавлення, 2) держава бере на себе реструктуризацію приватизованого підприємства, його підготовку до виходу на ринок акціонерного капіталу, 3) зберігається високий ступінь контролю держави над приватизованими об'єктами.
2.1. Регулювання конкуренції
Принцип вільного визначення цін за правилами конкуренції офіційно закріплений у законі від 1 грудня 1986 р. Передбачається два випадки можливого регламентування: для видів діяльності в які цінова конкуренція обмежена законодавством або для монополій, а також як тимчасову міру у випадку розрегулювання ринку.
Контроль і санкції у відношенні практики картелів, демпінгу, дискримінації відносяться до області карної і цивільної юрисдикції незалежного адміністративного органа, якому з 1987 р. були надані повні права в рішенні і санкціонуванні - Раді конкуренції.
Контроль над операціями по концентрації підприємств належить міністерським органам. Крім того, значчну роль грають наднаціональні органи захисту конкуренції, сформовані в рамках Європейського співтовариства.
Так, у рамках вступившого в силу у вересні 1990 р. Регламенту ЄС про контроль над концентрацією (злиттям або поглинанням) компаній передбачається обов'язкове попереднє повідомлення про об'єднання компаній із сукупним світовим оборотом у 5 млрд. ЕКЮ Комісії Європейського співтовариства (КЕС).
Одержавши повідомлення про майбутню угоду КЕС протягом місяця повинна винести одне з трьох рішень : а) операція не підпадає під дію регламенту ЄС і повинна регулюватися національними органами; б) операція відповідає принципам єдиного ринку і може бути зроблена без особливих формальностей; в) операція викликає серйозні сумніви щодо її відповідності принципам вільної конкуренції на Єдиному внутрішньому ринку ЄС і вимагає додаткового вивчення, на яке приділяється чотири місяці.
Щорічно КЕС розглядає близько 1000 справ про порушення конкуренції і не менш 150 справ про злиття і придбання на ринку ЄС.
Особлива увага приділяється рівному доступові фірм на ринок державних закупівель. Так, 3 січня 1991 р. була створена міжміністерська комісія з контролю за ринками державних замовлень і суспільних робіт.
29 січня 1993 р. був прийнятий закон Сапена про регулювання ринку суспільних робіт. Закон розширив арсенал законодавчих заходів, спрямованих проти порушення правил при проходженні і висновку контрактів. Зокрема, у ньому передбачалося створення при міністерстві юстиції Франції Центральної служби по боротьбі з корупцією, комісій, що діють на рівні департаменту.
Закон передбачає обов'язкову участь у розгляді контрактів на суспільні роботи представників опозиції і Генеральної дирекції з питань конкуренції і споживання - DGCCRF.
2.2. Державне регулювання НТП та інновацій
Стратегічними напрямками наукової політики Франції, закладеної генералом ДЕ Голлем після другої світової війни, були забезпечення національної незалежності країни у військових і енергетичних областях, а також в області транспорту і космосу. Ця стратегія була орієнтована, насамперед , на великі державні підприємства і добре підготовлений інженерний корпус, здатний вирішувати поставлені задачі. Результатами її реалізації стали надзвуковий пасажирський літак "Конкорд", літаки сімейства "Аэробус", високошвидкісний залізничний транспорт, могутня аерокосмічна промисловість і атомна енергетика. При цьому на розробку ракети-носія "Аріан" або літака "Аэробус" Франція витратила в п'ять разів менше засобів, чим американці при створенні аналогічної продукції, що свідчить про високий рівень французьких учених. В даний час державна підтримка наукових досліджень націлена на розвиток високих технологій. Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється через Національний комітет з науки. У 1999 році державні витрати на науку склали 2,3% ВВП. Одним з органів, що координують дії міністерств в області наукових досліджень і фінансування науки, є Міжміністерска рада. На ній розглядаються принципові питання науково-технічної політики, включаючи організаційну структуру проведення наукових досліджень. Слабким місцем Франції залишається низький рівень фінансування наукових досліджень приватним сектором. Одним із способів поліпшення даної ситуації французи бачать у припиненні дотацій досліджень на великих фірмах (до останнього часу 86% державної допомоги на наукові дослідження концентрувалися в руках шести промислових груп).
2.3. Регулювання перспектив розвитку економіки
Планування
Доцільність державного планування у Франції, як правило, обгрунтовується можливістю здійснення їм , з тим або іншим ступенем ефективності, трьох основних функцій:
- колективного процесу ідентифікації проблем, поставлених економічним і соціальним розвитком, пошуку і пропозиції конкретних рішень ;
- розробки системи правил, спрямованих на створення більш удосконаленого функціонування економіки і ринку;
- вироблення цілісної системи середньострокових задач і пріоритетів державної політики, що може бути записана в довгострокову перспективу.
Система державного планування за період свого існування перетерпіла досить істотну трансформацію. На першому етапі, головним чином у 1947- 1953рр., планування мало на меті післявоєнне відновлення економіки. Вироблялося кількісне планування відновлення потужностей шести галузей - виробництва вугілля, електроенергії, сталі, цементу, а також промислового і сільськогосподарського машинобудування і транспорту. Також мова йшла про розподіл фондів, що надходять відповідно до плану Маршалла.
Потім планування утрачає свій галузевий характер і стає в більшому ступені макроекономічним. До початку 70-х років зв'язок між планом і бюджетом країни складається головним чином у розподілі інвестиційних кредитів держави на розвиток промислової інфраструктури.
Після початку нафтової кризи темпи економічного росту в країні стають невизначеними, і держава втрачає можливість довгострокового прогнозування інвестиційних витрат держави. Починаючи з 1976р., головним у плануванні стає принцип вибірковості. Виділяються пріоритетні напрямки, по яких держава зобов'язується не проводити бюджетних коректувань, поза залежністю від економічної коньюнктури.
Система вибіркового планування виявилася досить неповороткою - до середини 80-х років вона складалася з 12 пріоритетних програм, що включали у свою чергу 51 підпрограму, 191 заходи, розбитих на 492 більш дрібні заходи. Ці програми характеризувалися своєю різнорідністю і після приходу в 1986 р. правого уряду на чолі з Ж. Шираком від них відмовилися.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
