Взаємодія культури, особистості й природи
Проблема вивчення взаємин культури, особистості й природи складається із двох щодо самостійних частин. Перша являє собою аналіз формування теорій про взаємодію культур і їхнього природного оточення. Друга відбиває опосередкований вплив екологічного оточення на психологічні особливості особистості й характеристики процесу входження в культуру через культурні стереотипи поводження. Провідною теорією в закордонних дослідженнях взаємодії культури й природи є екологічна антропологія. Їй передували різна версія географічного детермінізму.
Загальнокультурологічний аспект взаємодії суспільства й природи
Відповідно до географічного детермінізму, що визначає значення в історичному розвитку культур грають природні умови. Теоретично таке розуміння історико-культурного процесу оформилося в Ш. Монтеск'є. На його думку, культурний розвиток і навіть форма державного керування залежать від клімату, родючості ґрунту й інших природно-природних факторів. В XIX - початку XX в. концепцію географічного детермінізму розробляли Г. Бокль, Ф. Ратцель, Л. Мечников, Г.В. Плеханов.
У першій половині XX в. у науках про культуру домінував посібілізм, що розглядає природне середовище як пасивний фундамент, на якому можуть виникати й розвиватися різні види людських суспільств. Природне середовище грає лише обмежуючу роль - вона зізнається істотним фактором у поясненні, чому деякі явища культури відсутні, але не пояснює, чому вони зустрічаються.
Після другої світової війни на зміну посібілізму прийшла екологічна антропологія, що пояснює взаємовплив природного середовища й культур. Термін «екологічна антропологія» в 1955 р. увів у науковий оборот американський антрополог М. Бейтс. Від класичних версій географічного детермінізму екологічна антропологія відрізнялася двома особливостями. По-перше, аналізувалося взаємодію природи й культури, тобто враховувався вплив культури, навіть на доіндустріальному рівні, на екологічне оточення. По-друге, навколишнє середовище розглядалося тільки з погляду використовуваних людиною ресурсів і умов, а не як сукупність всіх природних особливостей тієї або іншої території.
В екологічній антропології виділяється кілька підходів до вивчення взаємодії природи й культури. Найпоширеніший пов'язаний з дослідженнями Дж. Стьюарда (1902 - 1972). Його концепція називалася культурною екологією. Основна спрямованість концепції - вивчення адаптації суспільства до навколишнього середовища. Головною її метою є з'ясування того, чи починаються з адаптації внутрішні соціальні зміни еволюційного характеру. Культурна адаптація - процес безперервний, оскільки жодна культура настільки зовсім не пристосувалася до середовища, щоб перетворитися в статичну. Істотну роль у теорії Дж. Стьюарда грає поняття «культурний тип», обумовлене як сукупність рис, що утворять ядро культури. Ці риси виникають як наслідок адаптації культури до середовища й характеризують однаковий рівень інтеграції. Ядро культури - це сукупність чорт, найбільше безпосередньо пов'язаних з діяльністю по виробництву засобів існування й з економічним пристроєм суспільства. Крім того, ядро культури включає також соціальні, політичні й релігійні інститути, тісно взаємодіючі з виробництвом засобів існування. Ідеї Дж. Стьюарда одержали подальший розвиток у працях представників американської культурної антропології М. Салинса, Д. Беннета й Р. Неттинга.
Істотно доповнив культурно-екологічний підхід М. Салинс. Він запропонував відносити до навколишнього середовища соціально-культурні параметри, наприклад, вплив інших, що контактують із досліджуваними системами, а також ураховувати той факт, що культура, трансформуючи в процесі адаптації ландшафт, змушена пристосовуватися вже до тих змінах, яким сама поклала початок.
Культурна екологія Дж. Стьюарда з'явилася теоретичним фундаментом для екології релігії О. Хульткранца. Культурно-екологічний підхід взаємодіє з екологічною психологією, культурною географією (США), соціальною географією (Західна Європа) і міждисциплінарною областю досліджень «екологія людини».
В 60 - 70-е роки в США з'явилася екосистемна або популяційна антропологія, що включила в поле досліджень індивіда з погляду його біологічних і демографічних особливостей. В області теорії цей підхід відрізняється функціоналізмом, тобто вивченням закономірностей систем, що поєднують природні й соціально-культурні явища. Найважливіші представники екосистемної антропології - Э. Вайда й Р. Раппапорт. Головний об'єкт їхнього дослідження - людські популяції. Основне завдання - пояснити дію тих механізмів у культурі, які постійно підтримують досліджувану екосистему в стані гомеостазу, або динамічної рівноваги. Р. Раппапорт запропонував підрозділити поняття «навколишнє середовище» на поняття «реальна» і «сприймана», або «когнітивна», інакше кажучи, наявна в поданні досліджуваного народу.
Проблеми й методи екологічної антропології близькі проблемам і методам аналогічного способу аналізу культур, що існує в російській науці. Мова йде про концепцію господарсько-культурних типів, що розроблялася С.П. Толстовим, М.Г. Левіним, Н.Н. Чебоксаровим, Б. В. Андріановим і про наукову дисципліну «етнічна екологія», засновником якої можна вважати В.И. Козлова. Етнічна екологія вивчає особливості традиційних систем життєзабезпечення етнокультурних систем, вплив сформованих екологічних взаємозв'язків на здоров'я людей, вплив культур на екологічний баланс у природі. При дослідженні особливостей життєзабезпечення виділяються його фізичної й психічна (духовна) сторони. До першого ставиться фізична адаптація людей до природного середовища й соціально-культурна адаптація, що проявляється за допомогою таких елементів культури, як їжа, житло, одяг і т.д. Друга виражається головним чином у психологічному пристосуванні людини до навколишнього природного середовища шляхом застосування культурно-культурно-обумовлених методів запобігання або ослаблення стресових ситуацій.
Роль природного оточення у формуванні й відборі психологічних рис особистості
Вплив навколишньої природи на сприйняття, пізнання відзначав ще російський історик В.О. Ключевський. Він бачив у середнє руському ландшафті джерело своєрідності російського національного характеру. В.О. Ключевський виділяв значення образів лісу, степи й ріки в російській культурі і їхня роль у формуванні психологічних рис особистості (степ персоніфікував широту натури, ріка виховувала порядок і вміння спільних дій). Слідом за Ключевським ту ж ідею розвивав Н.А. Бердяєв, що відзначав, що в душі російського народу «залишився сильний природний елемент, пов'язаний з неосяжністю російської землі, безмежністю російської рівнини». В XIX в. теорії, що розглядали природно-ландшафтні особливості культури як джерело своєрідності духу народу, були популярні не тільки в Росії.
Гіпотеза про зв'язок особливостей сприйняття, пізнання, мислення зі специфікою природного оточення стала центральним положенням, навколо якого в 60-е роки XX в. концентрувалися дослідження проекту «Культура й екологія». Його активними учасниками були американські антропологи Г. Барі, И. Чайлд, М. Бекон, Р. Едгертон, Р. Болтон, Х. Віткін. Особливо необхідно відзначити внесок у розробку проблеми Дж. і Б. Уайтінгов.
Основні поняття й взаємодії розглянутої проблеми можуть бути представлені в такий спосіб. Природне оточення (екологія) - субстанціальна активність (економіка) - особливості виховання дітей впливають на: 1) психологічні особливості особистості; 2) наявність або відсутність дитячої праці; 3) особливості ритуалів і інших проективних систем (магія, мистецтво, ігри). Найбільший інтерес учених викликала гіпотеза про вплив природного оточення на психологічні характеристики особистості, що носить не прямій, а опосередкований типом діяльності характер.
У підсумку дослідження традиційних суспільств, проведених М. Бекон і Г. Барі, гіпотеза про тісний взаємозв'язок економіки, природних умов і специфіки психологічних рис одержала підтвердження. У виробляючій економіці аграрних суспільств яскраво виражена тенденція до формування в дітей таких якостей, як слухняність, відповідальність, вихованість. Утвориться психологічний тип особистості, для якого характерні поступливість, лагідність, уміння жити спільно.
У суспільствах мисливців і збирачів антропологи виявили установку на виховання самовпевненості, прагнення до індивідуальних досягнень і незалежності. У цілому із цих якостей складається тип, що самозатверджується, особистості. Загальний результат досліджень антропологів складався у відшуканні стійкої кореляції між діяльністю по підтримці існування, що багато в чому визначається природними умовами, і характерними рисами особистості, формованими в процесі соціалізації.
Трохи інакше підійшов до цієї ж проблеми Р. Едгертон, проаналізувавши чотири суспільства в трьох країнах Східної Африки: Танзанії, Кенії й Уганди.
Кожне із цих традиційних суспільств являє собою змішання пастушачих і фермерських груп. Основна спрямованість досліджень Р. Едгертона - порівняльний аналіз впливу природних умов, економіки, особливостей діяльності на особистісні характеристики виділених груп населення. Він виявив, що в пастушачої частини населення більше розвинені такі властивості, як незалежність, незавуальоване вираження агресії й ін. Основною рисою, що визначає характер пастушачого населення, на його думку, є «відкритість». Необхідно підкреслити, що Р. Едгертон не просто констатує наявність певних рис характеру, а досліджує їхнє функціонування в культурному контексті: у спільній діяльності по підтримці існування, у сексуальних відносинах, у зв'язку із психозами, депресіями, самогубствами. Аналогічне дослідження було проведено Р. Болтоном і його колегами в перуанських Андах.
Відносно самостійним підходом до розглянутої проблеми є вивчення того, як впливають на особистість пізнавальні процеси й специфіка сприйняття, у свою чергу залежні від природного й культурного оточення. Особливість такого підходу складається в обмеженні предмета дослідження процесами сприйняття, пізнання, мислення й переважно експериментально-психологічним методом вивчення. У ході рішення експериментальних завдань представники різних етнічних систем виділили два загальних типи пізнання - когнітивних стилю: глобальний і артикульований. Вплив природного оточення на особливості когнітивного стилю досліджував Дж. Бері. Найцікавіший у цьому плані порівняльний аналіз етнічної спільності темне (Сьєрра-Леоне, джунглі) і ескімосів Канади (тундра). Дж. Бері не одержав однозначного підтвердження впливу ландшафту на особливості особистості. Більш надійно підтверджений факт опосередкованого впливу природних умов на психологічні якості людини через тип господарства. При порівнянні систем різного рівня історичного розвитку Бері відзначав зміни «Я» від більшої диференціації до меншого, тобто явище, зворотне виявленому Віткином в онтогенетичному розвитку. У наступних роботах Дж. Бері продовжив аналіз психологічної диференціації особистості у виробляючих і суспільствах, що збирають, і зв'язав цю диференціацію з рівнем спільності.
Страницы: 1, 2
