З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти ор-ганізувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і земле-устрою в УСРР.
Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала по-станова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і від-ведення земель для державних і громадських потреб. Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарст-ва послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні [12].
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колек-тивні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались зе-мель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні заса-ди землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлю-вав, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік бу-ли перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єди-ним суб'єктом виключного права державної власності на землю.
У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалю-вався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержав-ної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів.
З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасу-вання земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охопле-но виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перей-шли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськи-ми радами.
Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських гос-подарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду за-боронялась.
Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ді-лянку землі.
Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогоспо-дарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбаза-рювання» від 27 травня 1939 р.[13].
Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулю-вання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку зе-мельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного зако-нодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Ра-дою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодек-сами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами.(3емельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповід-но до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихова-ній формі порушували право державної власності на землю, забороня-лися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізу-вав положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення по-рядку користування землею та організації землевпорядкування, а та-кож регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.
Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р. Ст. 3 Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік [14].
Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідно-син -- права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівниц-тва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промис-лів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.
Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про дер-жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Дек-ларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ре-сурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою сувереніте-ту Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення ма-теріальних і духовних потреб її громадян [15].
Декларація проголошувала державний суверенітет України, верхо-венство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостій-ність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в за-конах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.
2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ
2.1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування
Переломним періодом у сфері земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ході якої був прийнятий ряд нормативних актів, зокрема укази Президента України, спрямовані на її реалізацію. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 січня 2002 року. Переваги цієї кодификації полягають у тім, що вона врегулювала принцип права власності на земельну ділянку як засіб виробництва. У чинному Земельному кодексі конкретизовані розпорядження по дотриманню категорій земельних ділянок, передбачене застосування норм цивільного права до товарного обороту землі, не торкаючись основних положень і принципів земельного законодавства.
Ст. 78 ЗК України встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по воло-дінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених цим Кодексом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі [16].
Правомочність володіння -- це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володін-ня тією чи іншою земельною ділянкою робить можли-вим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна викорис-товувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власнос-ті має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного се-редовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливіс-тю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.
Право володіння може належати не тільки власни-ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння, він перестає здійс-нювати його, але цілком зберігає можливість мати зе-мельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Власнику, окрім права володіння, належать також право-мочність користування та розпорядження. Інші ж во-лодарі, як правило, повністю позбавлені права розпоряд-ження і мають право користування в межах, встанов-лених договором з власником (наприклад, оренда зе-мельної ділянки).
Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власни-ком і гарантована йому можливість учиняти дії, спря-мовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам пра-ва у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу). Право розпорядження включає можливість вчинен-ня не тільки угод, але й інших юридичних дій.
Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про влас-ність», ст. 1 Земельного кодексу України). Проте фак-тично власники земельних ділянок володіють різним обсягом правомочності розпорядження [17].
В п.2 статті 1 встановлено загальне пра-вило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 81-85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульо-вані цим Кодексом, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Закону України «Про власність», Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території Укра-їни та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
