Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони. „Так от тільки та суспільна угода, щодо якої діє природний, постійно оновлюваний процес узгодження, що перебуває під охороною судової влади, є конституцією”[11]. Договірна концепція походження держави поклала початок розвиткові демократизму і легітимності, відродженню прав людини.
політична правова держава договірна
ІІ. ДОГОВІРНА КОНЦЕПЦІЯ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
2.1 Обґрунтування прихильників договірної концепції походження держави
Деякі ідеї про договірне походження держави виникли ще в давні часи (ранній буддизм, вчення Лао-Дзи), мали місце в античній філософії (твори Епікура, Тіта, Лукреція Кара). Але все ж таки авторами договірної теорії походження держави прийнято вважати голландського вченого Гуго де Гроот Гроція (1583-1645), англійських мислителів Т. Гоббса і Дж. Локка, французьких вчених Ж.-Ж. Руссо і П. Гольбаха, Н. Макіавелі, Ш. Монтеск’є.
Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання. Ця нерівність стає причиною нової від`ємної рівності – перед деспотом всі рівні, тому що кожен рівен нулю. Але це вже не стара природна рівність первинних людей, а рівність як викривлення природи. Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення справжньої рівності і свободи потрібно заключити вільний суспільний договір. Питання про те, чим э суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, рівно як і багато аналогічних питань отримали найбільш яскраве і змістовне втілення в ланці трактатів Руссо і особливо в його відомій праці «Про Суспільний Договір». Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка захищала і охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, поєднуючись із усіма, підкорювався б тільки самому собі і залишався б таким саме свободним яким він був раніше». Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відмічає: «Кожен з нас віддає свою особистість і всю свою могутність під владу загальної волі і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого». Влада монарха є похідною не від божественного провидіння, а від самих людей. Ця теза була найбільш яскраво і повно розвинута Полем Гольбахом (1723 – 1789) в його праці «Священна зараза або природна історія забобонів».
Голландський юрист і громадський діяч Г. Гроцій стосовно походження держави зауважував, „що люди об’єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистоянню насильству, та зобов’язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання правопорядку"[12]. Мислитель обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, о основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, виконання договорів, але додавав, що договір може бути розірваний в особливих випадках, таких як: "крайняя необходимость", "большой и явной опасности", "царь, проникнутый чисто враждебным духом, замышляет гибель всего народа"[13].
Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський учений Томас Гоббс (1588-1679). У своїх працях „Філософські засади вчення про громадянина”, „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” він приходить до висновку, що „держава утворюється за взаємною угодою людей завдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен”[14]. „Суверен - держава - єдина особа, що їй шляхом взаємного договору множина людей передала своє природне право робити все, для того, щоб ця особа була в змозі використовувати силу й засоби всіх їх так, як вирішить за необхідне для їх мира й захисту. Кожний визнає себе відповідальним за те, щоб, кожний підкорив свою волю і судження волі суверена”[15]. Суверен володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладання миру, здійснює правосуддя. Отже, договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного суверенітету, що проголошував народ джерелом і остаточним власником влади. На відміну від радикальних представників теорії суспільного договору (Мільтон в Англії, Руссо у Франції), які підкреслювали пріоритетність народу щодо їх правителів, Гоббс твердо стояв на позиціях відмови підданих від своїх прав (крім права самозахисту) на користь носія верховної влади. Крім того, Гоббс вважав, що суверен має виконувати обов’язки верховного пастиря за божественним правом, навіть функції священика. Таким чином, „Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мирного стану (1-а ступінь); засобом сходження до Царства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-а ступінь)”[16].
Видатним теоретиком природного права був голландський філософ-матеріаліст Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677). Він був прибічником ідеї суспільного договору, але ця ідея розуміється ним доволі своєрідно, зокрема у його працях "Богословсько-політичний трактат" (1670) і "Політичний трактат" (1677). Ця своєрідність полягала в тому, що держава розглядалась не як факт стародавньої історії, а як відносини, постійно існуючі між підданими і верховною владою. Між ними існує рівновага сил, порушувати яку небезпечно. У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв. Як і Г. Гроцій Спіноза вважав, що загальне невдоволення може покласти кінець суспільній згоді, перетворити громадянський стан у стан ворожості. Рішенням цієї проблеми Спіноза вважав порядок, при якому "дела верховной власти будут упорядочены таким образом, что ничто, имеющее отношение к общему благу, не предоставлялось бы безусловно чьей-либо совестливости"[17].
Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббівської „війни всіх проти всіх”. Закон природи, вважав він, як вияв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства. Джон Локк виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згода народу. Говорячи у відомій роботі "Два трактати про правління" з приводу того, що "з державами відбувається те саме, що і з окремими людьми: вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство", Дж. Локк разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що "об'єднання в єдине політичне суспільство" може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою "однієї лише згоди". А це, на думку автора, і є "весь той договір, що існує чи повинний існувати між особистостями, що вступають у державу". „Під державою я... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство”[18].
Отже, різні мислителі по-різному обґрунтовували договірну концепцію походження держави, але спільною є думка про необхідність поділу влади в державі, який має бути добровільним і здійснюється на засадах суспільної угоди.
2.2 Критичне осмислення договірної концепції походження держави
У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.
Так, наприклад, вчення Георга Гегеля про державу було спрямоване проти теорії договірного походження держави, природних, невідчужуваних прав людини, проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. Гегелівська формула „все дійсне розумне” виправдовувала феодально-абсолютистський устрій Прусської держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо та ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель відроджував релігійно-теологічне вчення про неї. Він зображує державу як втілення вищих цінностей, створює культ держави, підкоряючи їй людину повністю.
Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно»[19].
Взагалі, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку усвідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об’єктивних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
