В другій половині 1922 р. Є.Петрушевич за посередництвом все того ж Боера спробував заручитися підтримкою колишнього держсекретаря, а тепер власника юридичної фірми Б.Колбі, якому, про що вже йшлося на початку, Боер від імені уряду ЗУНР запропонував виступити в Женеві на сесії Ліги Націй на захист незалежності Західноукраїнської Республіки. Колбі зацікавився пропозицією, тим більше, що прохання галицького уряду підкріплювалося чеком на 10 тис. дол., який було переслано для Колбі.
Зрештою, 7 жовтня 1922 р. Колбі відплив до Лондона. На жаль, до нас не дійшла інформація про заходи Колбі в Європі. Очевидним є те, що йому так і не вдалося виступити в Лізі Націй. У Лондоні Колбі пояснили, що будь-яке питання може бути внесене до порядку денного сесії Ліги Націй лише країною — членом організації, якою США, як відомо, не були. Одинокий документ про перебування Колбі в Лондоні, який пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки конгресу США, - це записка, адресована Колбі Б.Дагдейлом із британської Спілки Ліги Націй, у якій він, запевняючи у симпатіях Лондона до намірів Колбі та Вільсона, радив, однак, обговорити східно-галицьку проблему в міністерстві зовнішніх справ Франції.[25;90]
Наприкінці 1922 і на початку 1923 pp. польсько-українська боротьба на міжнародній арені за Східну Галичину вийшла на фінішну пряму. Обидві сторони робили все можливе, аби остаточно розв'язати на свою користь східно-галицьку проблему. Зрозумівши після Генуезької конференції, що без певних, принаймні формальних, поступок розраховувати на зміну позиції Лондона не випадає, польський уряд почав працювати над проектом автономії для Східної Галичини. Завдання було нелегким, адже проект мав, з одного боку, здобути нарешті підтримку всіх великих держав, передусім Великобританії, а з іншого — задовольнити варшавський сейм. У серпні проект автономії було розроблено. Згідно з ним, територіальна автономія пропонувалася не Східній Галичині в цілому, а окремо трьом адміністративним одиницям - Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствам, кожне з яких обирало би свій сейм і мало би свого воєводу (так звана "воєводська автономія"). До компетенції воєводських сеймів належали питання місцевого бюджету, промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також освіти (крім університетської) та віросповідання. Рішення сеймів набували чинності лише після затвердження їх президентом Польщі або місцевим воєводою. Крім того, сейм кожного воєводства ще й поділявся на польську та українську курії. Намір був очевидним: запобігти можливому домінуванню української більшості над польською меншістю. Та навіть такий вихолощений проект автономії наразився на спротив польських законодавців. Народні демократи, які складали більшість у сеймі, домоглися внесення до проекту поправок, за якими воєводське самоврядування поширювалося не лише на три східно-галицькі воєводства, а на всі адміністративні одиниці Польщі. 26 вересня поправки були затверджені сеймом.
Такі повідомлення Джибсона не відповідали дійсності. Реакція Парижа і Рима на проект автономії справді була в цілому позитивною: це відповідало їхній попередній політиці підтримки Варшави у Східній Галичині. Проте Лондон поставився до проекту негативно, особливо до ідеї надати автономію трьом окремим східним воєводствам, що, на думку Форін Офісу, зводило автономію нанівець. Навіть більше, у вересні 1922 р. представники Великобританії знову поставили питання Східної Галичини на обговорення Політичної комісії Асамблеї Ліги Націй, яка ухвалила ще одне рішення про необхідність якнайскоріше визначити статус Східної Галичини.
Ще менше правди було в оцінці Джибсоном ставлення до проекту автономії українців. Українське населення Східної Галичини виступило різко проти запропонованого проекту, про що свідчили численні петиції протестів, що надходили до Ліги Націй. Восени 1922 р. внутрішньополітична ситуація у Східній Галичині взагалі наблизилася до стану громадянської війни. Зунрівський центр у Відні і всі українські політичні партії в Галичині, за винятком Української хліборобської партії, закликали українське населення бойкотувати призначені на листопад національні вибори до варшавського сейму і сенату. Активізувалася очолювана Є.Коновальцем Українська військова організація. Значно зросла кількість терористичних актів, спрямованих як проти польської адміністрації, так і проти тих українських діячів, котрі стояли на позиціях компромісу з Варшавою. Жертвою терору став, зокрема, відомий галицький політик і публіцист, головний редактор "Рідного краю" С.Твердохліб. Лише за один місяць вересень польські власті зареєстрували 116 випадків терористичних актів у Східній Галичині. 25 вересня С.Федак здійснив спробу замаху, правда невдалу, на Ю.Шлсудського, який відвідував Львів. У відповідь поляки зорганізували бомбові вибухи у приміщеннях НТШ і "Просвіти", а народові демократи вимагали від уряду запровадити в Східній Галичині надзвичайний стан. Зрештою, до Східної Галичини було введено каральні військові частини, військово-польові суди отримали широкі повноваження, включно з правом страти на місці тих, хто підозрювався у скоєнні терористичних актів, а цивільна влада підпорядковувалась новопризначеному головнокомандувачеві всіх польських військ у східно-галицькому військовому окрузі генералові Ст.Галлеру. І хоча силою зброї Галлеру вдалося придушити український рух, українці таки бойкотували вибори 5 листопада. На Станіславщині і Тернопільщині до виборчих дільниць прийшло лише 32% виборців, у Львові, населеному переважно поляками,- 52%, тоді як по всій Польщі цей показник становив 68%.[30;89]
Вашингтон стежив за перебігом подій у Галичині, відповідно інструктуючи Джибсона. У цілому слід визнати, що роль, яку Джибсон відіграв у формуванні позиції Держдепартаменту, інформуючи його у східно-галицькому питанні, була негативна для українців. Кінець 1922 р. ознаменував значне погіршення міжнародної кон'юнктури для уряду Є.Петрушевича. Аналогії між "галицькою державою на карпатських переходах" і "швайцарською державою на альпійських переходах" не знайшли відгуку в європейських столицях, про що ще на початку року відверто писав представник ЗУНР у Відні В.Сінгалевич у звіті до уряду за результатами своєї поїздки до Рима. Сінгалевич пропонував "концепцію Швайцарії Сходу ... піддати ревізії в змислі сильнійшого за-марковання, що утворення галицької держави не є тривалою нашою метою, а лиш переходовою стадією і початком творення Великої України". Наприкінці року Пет-рушевич вирішив дещо змінити акценти. У довірчому обіжнику до дипломатичних представництв ЗУНР підкреслювалося, що "уряд ЗУНР уважає вказаним і доцільним так у внутрішній як і закордонній політиці порушувати справу Галицько-Володимирської держави, в склад якої крім Галичини увійшли б Холмщина з Шдляшшям, Волинь з Поліссям та українська часть Буковини". Ідею Галицько-Волинської держави і повинні були популяризувати зунрівські дипломатичні представники.
Найвідчутнішим було те, що зунрівський центр втратив політичну підтримку Лондона, що тривалий час збуджувала надію на прихильне для українців розв'язання східно-галицької проблеми. Це пояснювалося, насамперед, загостренням ситуації на Близькому Сході, де Англія домагалася мандату на управління багатим на нафту Мосулом, який був частиною Туреччини. Потребуючи на те згоди Франції, англійський уряд виявив готовність поступитись у Східній Галичині. Певне значення відіграла також відставка у жовтні Ллойд Джорджа. Новий британський прем'єр Бонар Лоу вже не мав у східно-галицькому питанні твердості і наполегливості свого попередника. Водночас рішучіше підтримувати Польщу стала Італія, що було наслідком встановлення в країні фашистського режиму Б.Муссоліні і зближення між Римом та Парижем, а також результатом підписання у січні 1923 р. польсько-італійської нафтової угоди. Польський уряд не забарився використати сприятливу для нього зміну міжнародної ситуації, перейшовши у східно-галицькому питанні "від оборони до рішучого наступу". На початку 1923 р. польська дипломатія розпочала зондування позиції великих європейських держав і, впевнившись у їхній прихильності, варшавський уряд надіслав 15 лютого Раді Послів ноту, де висловив прохання визнати східні кордони Польщі.[30;90]
Відчуваючи значення моменту, уряд ЗУНР змобілізував усі свої наявні сили і можливості. Втративши підтримку Лондона, галицькі лідери ще плекали надію на втручання Вашнгтона. В листопаді 1922 р. відбувся другий візит до США А.Шептицького.
У лютому 1923 р. уряд ЗУНР одержав інформацію, що Рада Послів розглядатиме питання Східної Галичини в середині березня. До Парижа негайно відбули Є.Петрушевич і К.Левицький. На їхнє прохання туди ж приїхав митрополит Шептицький. Українці США буквально засипали Держдепартамент, президента і Конгрес телеграмами про терор і звірства поляків проти українців у Східній Галичині. Мишузі вдалося інспірувати кампанію в американській пресі, де почали з'являтися статті із засудженням польської політики в Галичині. З цього приводу 1 березня 1923 р. посол Польщі у Вашингтоні Любомирський зустрівся з Гюзом і звернув його увагу на неприпустимість антипольського тону деяких публікацій в американських газетах. Держсекретар посилався на свободу преси, але обіцяв уважно вивчити ті статті з газет, які йому залишив Любомирський.
Під тиском українців конгресмени Е.Дж.Джоне від Пенсильванії, К.А.Ньютон від Міссурі та інші, а також губернатори окремих штатів (Е.Дж.Лейк від Конектику та й інші) зверталися до Держдепартаменту за роз'ясненнями щодо становища українців у Східній Галичині. Держдепартамент, своєю чергою, слав запити Джибсону. Погляди ж Джибсона лишалися незмінними. На його думку, до травня 1919 р. Східна Галичина "була окупована українськими арміями - здебільшого озброєними бандами,- котрі не визнавали жодної центральної влади". Ці "банди" нібито розв'язали жорстокий терор, який призвів до тисяч біженців з Галичини до Польщі, чимала частина яких були власне українцями. Це стало, зі слів Джибсона, чи не головною причиною рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. Союзники дійшли одностайної думки, що "...українці не спромоглися встановити нічого, що нагадувало б уряд". Натомість польські війська швидко встановили порядок і підтримували добрі відносини з українським і єврейським населенням. Джибсон знову заперечував звинувачення українців щодо польських репресій у Східній Галичині. Він, мовляв, під час своєї поїздки до Галичини не чув "жодних жадань національної незалежності чи приєднання до України". Жодних свідчень переслідувань українців польською владою не знайшла і вислана до Східної Галичини місія Фостера. Навпаки, польська адміністрація "робить усе можливе для підтримання достойного і справедливого уряду", і взаємини між польським та українським населенням є "цілком задовільними". Водночас у Парижі, Відні, Берні, Берліні та інших містах поширилися великі кампанії щодо нібито репресій проти "рутенців". Як і раніше, всю діяльність і пропаганду за галицьку незалежність Джибсон пов'язував із Є.Петрушевичем та фінансовою підтримкою американських і канадських українців. У самій Галичині існує "українська терористична організація", безпосередньо підпорядкована Петрушевичу. Проте, незважаючи на "акти тероризму" і наказ Петрушевича бойкотувати останні вибори до варшавського сейму, більшість українців узяли участь у голосуванні. "В департаменті добре знають мою критичну позицію до польського уряду, коли його діяльність була вартою осуду. Але стосовно політики у Східній Галичині, я переконаний, що робляться чесні й ефективні зусилля, аби встановити там закон і надати елементарних прав усьому населенню", - підсумовував посол.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
