Незважаючи на перехід УГА на Поділля в липні і спільний наступ українських військ на Київ, у другій половині 1919 р. посилилось прагнення окремих галицьких політиків остаточно відокремити на міжнародній арені свою справу від загальноукраїнської. Починаючи з травня представники ЗУНР у Парижі В.Панейко і С.Томашівський, пересвідчившись у ворожості Заходу до незалежності України, вирішили шукати вихід у порозумінні та федерації з некомуністичною Росією, їм здавалося, що, використовуючи вплив російської контрреволюції і підтримку її великими державами, зокрема Сполученими Штатами, пощастить вирвати Східну Галичину з-під польської окупації й об'єднати українські землі. Найґрунтовніше Панейко сформулював свої погляди пізніше у праці "Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії". Розглянувши комплекс історичних, геополітичних і географічних факторів, автор дійшов висновку, що "єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійної української держави в спілці з самостійною державою московською" і що лише вона "принесе з'єдинення всіх українських земель і визволення Галичини й решти наших західних окраїн з ворожого ярма". Аналогічні погляди висловлював і відомий український мислитель В.Липинський, який писав, що "федерація врятує Галичину, бо Росія воювала за західноукраїнські землі, і союзники мають перед нею зобов'язання".
Зі свого боку, російська політична еміграція теж була не проти схилити на свій бік галичан і "розколоти Україну". Восени 1919 p., прагнучи врятувати свою армію від остаточної загибелі (поразки на фронті, нестача амуніції та ліків, епідемія тифу), командувач УГА генерал М.Тарнавський і начальник штабу генерал А.Шаманек вислали делегацію для укладення перемир'я з білими. Результатом стало підписання 6 листопада в Зятківцях угоди між Галицькою і Добровольчою арміями, за якою УГА у повному складі перейшла на бік Денікіна, а уряд ЗУНР був зобов'язаний тимчасово припинити свою діяльність і переїхати до Одеси. Незважаючи на те, що у протоколі обумовлювалося, що УГА не буде використовуватись проти військ Петлюри, а відводиться в тил, його підписання завдало непоправного удару спільній боротьбі і фактично призвело до ліквідації українського фронту.
16 грудня 1919 р. члени української делегації на Паризькій мирній конференції, які представляли ЗУНР (Панейко, Томашівський, О.Кульчицький, А.Петрушевич), вийшли зі складу місії і заснували окрему делегацію. Панейко взяв участь разом із представниками П.Скоропадського у заснуванні Українського національного комітету в Парижі, що проголошував своєю метою "воскресіння України в етнографічних границях, з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією".[20;34] Панейко нав'язав контакти з паризькими представниками Російської політичної наради С.Сазоновим та В.Макляковим і за їхнім посередництвом намагався здобути прихильність США. Конкретним свідченням такої активності стала телеграма, яку Сазонов надіслав до Полка наприкінці грудня. Російський делегат звинувачував Варшаву у "жорстокому переслідуванні" "російського населення" Галичини, висловлював сподівання, що США "не дозволять такої несправедливості", і від імені Денікіна вимагав вислати до Східної Галичини міжнародну комісію. У Вашингтоні подібні вимоги ставив Б. Бахметьев. На запит Бахметьева, чи питання про надання Польщі мандату на 25 років вирішено остаточно, російському послові відповіли, що Вашингтон не робитиме жодних рішень у східно-галицькому питанні без попереднього обговорення справи з послом. Проте реалії конкретної військово-політичної ситуації в регіоні виявилися сильнішими. Політику США у Східній Галичині голос білої Росії міг змінити тільки в разі її успіху у боротьбі з радянською владою в Росії. Інакше, як пояснював Бахметьеву Полк, повернувшися до Вашингтона, "їм немає куди подітися, бо держави Україна немає, і вони, безперечно, не є росіяни".
Водночас Є.Петрушевич виявляв обережність і не поспішав афішувати своє ставлення до Українського національного комітету в Парижі. Давалися взнаки традиційна непопулярність російських симпатій у Галичині (окрім не надто численних москвофілів), а також поразки на фронтах Денікіна. Зрештою, й Антанта офіційно не зголошувалася за прилучення Східної Галичини до Росії.
1919 р. з'явився ще один вагомий чинник, який серйозно зашкодив українській справі у світі і, зокрема, у Сполучених Штатах. Ідеться про єврейські погроми в Україні. У формуванні своєї політики Вашингтон взагалі зважав на факти порушення прав особи й охоче брав на себе роль поборника прав людини і демократії. Тому більшість американських місій відряджалися до України тоді, коли звідти надходила інформація про погроми, терор або репресії з боку різних політичних сил і військових формувань. Особливо велике значення надавалося становищу євреїв. Про це повідомляли майже всі американські місії, що приїздили в Україну. Впливові американські євреї, більшість яких були вихідцями з Центрально-Східної Європи, виявляли велику стурбованість долею євреїв у Східній Європі.
У США існували дві великі єврейські організації - Американський єврейський комітет (American Jewish Committee) і Сіоністська організація Америки (Zionist Organization of America). Обидві провадили активну діяльність і мали суттєвий вплив на формування політики Білого дому, зокрема, й щодо України. Лідери Американського єврейського комітету (Л.МарпІал, Я.ІПиф, С.Волф, Ю.Розенвальд) і Сіоністської організації Америки (Л.Брандейс, Ю.Мак і С.Вайз) мали легкий доступ до Вільсона і Гауза. Вже у Парижі Гауз дав завдання своєму помічникові Ст.Бонсалу зустрітися з Дмовським спеціально, аби довідатися про його погляди на єврейське питання, які непокоїли американських євреїв.
З позицією єврейських організацій США мусили рахуватися східноєвропейські національні рухи. Наприклад, під час Першої світової війни Падеревський, розуміючи значення і вагу єврейських організацій США, прагнув знайти порозуміння з ними і підтримував з ними постійні контакти. Він, зокрема, переконував Дмовського ввести до складу ПНК представника польських євреїв. Восени 1918 р. Падеревський передав Маршалу текст відозви ПНК в Парижі, де говорилося, що у відновленій Польщі її "громадяни матимуть рівність перед законом незалежно від походження, національності чи віровизнання". Дмовський, відомий своїми антисемітськими поглядами, під час візиту до США зустрівся з Маршалом і Брандейсом. Зміст бесіди Маршал передав Вільсону разом із меморандумом, де викладалися вимоги Американського єврейського комітету щодо ставлення до євреїв у Польщі. Комітет волів, аби ці вимоги були включені до нової польської конституції. Серед іншого, передбачалося надання євреям релігійної і культурної автономії. У грудні 1918 р. Дмовський прямо запропонував єврейським лідерам у США угоду, за якою їхня делегація в Парижі підтримувала б територіальну програму Польщі, натомість Дмовський особисто оголосив би кампанію в Польщі, аби покласти кінець антисемітизму.[10;40] У тому самому місяці з'їзд американських євреїв ухвалив "Біль про права", що його належало застосовувати у Польщі, Галичині, Литві, Росії та інших східноєвропейських територіях із численним єврейським населенням. Біль йшов далі, ніж вручені Вільсону вимоги, і передбачав представництво національних меншин, забезпечене в конституції. Біль розглядався як програмний документ для єврейських представників на мирну конференцію і його дотримання становило найголовнішу умову визнання автономії чи незалежності східноєвропейських держав. Для захисту інтересів євреїв американські єврейські організації вислали до Парижа спеціальну делегацію на чолі з Л.Маршалом, Ю.Маком та С.Адлером. У березні 1919 р. в Парижі було утворено Комітет єврейських організацій, до якого ввійшли представники єврейських організацій США, Канади та країн Східної Європи. Комітет виступав за автономію євреїв у Східній Європі. Його співголовами були Мак і Маршал, а від середини травня Комітет очолив Н.Соколов - лідер євреїв Східної Європи. Д.Міллер та інші американські експерти в Парижі співпрацювали з Комітетом єврейських організацій.
Натомість українці майже нічого не зробили, щоб встановити зв'язки з єврейськими організаціями США і прихилити їх на свій бік. Це було великою помилкою, яка істотно послабила українську справу в США і на Паризькій конференції. Той самий Марголін здобув прихильність у західних столицях не лише через позитивне ставлення до ідеї федеративного зв'язку України з Росією, , а й через його контакти з єврейськими лідерами. Певні кроки для нав'язання контактів із лідерами єврейських організацій робив Сидоренко. Та схоже на те, що то була не цілеспрямована політика уряду УНР, а радше власна ініціатива Сидоренка. Контакти були епізодичними і не змогли розтопити кригу взаємної недовіри, що накопичилась у відносинах двох народів протягом століть. На жаль, євреї дивилися часто на українців крізь призму трагічних подій 1648-1654 pp. А тут ще й нова погромна хвиля на українській землі. Проблема українсько-єврейських взаємин у період визвольних змагань 1917-1921 pp. і відповідальності за погроми ще й досі лишається предметом дискусій і суперечок, під час яких часто висловлюються протилежні погляди. Моя дипломна робота не ставить за мету аналізувати цю проблему, але слід наголосити, що погроми завдали серйозного удару по іміджу України як незалежної держави, і зокрема, у Сполучених Штатах.[10;73]
В Україні теж були утворені єврейські організації на захист євреїв. 13 листопада 1919 р. з'їзд таких організацій ухвалив відозву до Лансінга із закликом вжити ефективних заходів для припинення кровопролиття в Україні. Подібні звернення надходили і від інших єврейських організацій, особливо восени 1919 p., коли погроми набули найбільшого розмаху. У погромах звинувачувалися як петлюрівські війська, так і армія Денікіна, хоча переважно вина покладалася саме на українську сторону. Такі, часто однобічні звіти й описи про події в Україні зробили свій внесок у поширене на Заході уявлення про українців як антисемітів. Хоча національна політика Центральної Ради і Директорії була досить демократичною і толерантною (закон Центральної Ради про національно-персональну автономію; утворення спеціального Міністерства у справах євреїв; залучення єврейських діячів Арнольда Марголіна, Соломона Гольдельмана, Марка Рафеса, Пінхаса Красного та ін. до українських урядів), а С.Петлюра докладав зусиль, аби уникнути нових конфліктів, вину за погроми приписували молодій українській державі.
Окремі спроби змінити світову єврейську думку щодо становища євреїв в Україні і національної політики українського уряду прийшли запізно і не зустріли розуміння єврейських організацій. До таких спроб належала, наприклад, пропозиція уряду УНР, коли восени 1919 р. через Тишкевича у Парижі представникам шести міжнародних єврейських організацій було запропоновано взяти участь в роботі Questionnaire Committee, утвореного українським урядом для розслідування на місці фактів погромів і покарання винних. Уряд обіцяв надати комітетові всіляку підтримку і допомогу. Але цей план так і не було втілено в життя, адже всі запрошені відхилили пропозицію українських властей, посилаючись на неможливість досягнення результатів в умовах анархії і бойових дій в Україні.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
