Протягом останніх років у радіоелектронних ЗМІ Білорусі присутній лише один політик – президент. За рік до виборів державні мас-медіа розпочали масовану і цілеспрямовану пропагандистську кампанію. В усіх регіонах при виконкомах було створено інформаційно-пропагандистські групи. Аналогічні змістом групи організовано в трудових колективах. Навіть у школах проводилися політінформації. Позитивна частина офіційного пропагандистського "піару" була такою. Радіо і телебачення нав'язливо повторювали, що до обрання президентом Лукашенка в Білорусі був повний розвал у всіх сферах: економіка не працювала, в будинках не було ані тепла, ані світла, розкрадалося ("приватизувалося") народне майно, панували безвладдя, засилля "націоналістів", розрив з Росією. Як тільки владу взяв у свої руки Лукашенко, все владналося: запрацювали заводи, припинили приватизацію та "грабіжницькі реформи", встановилася тверда влада, вигнали "націоналістів" разом з їхньою "мовай", розпочалася інтеграцію з Росією.
Сюжети, в яких був присутній Лукашенко, ставаи помітно довшими. Почалася неприкрита "роздача слонів". Глава держави їздив по регіонах, трудових колективах і завжди що-небудь таки роздавав: нові будівництва, гроші, обіцянки. Але виїзди його на місця, участь у нарадах мали своєрідний характер. Він зустрічався лише з порівняно "благополучними" категоріями людей (солігорськими шахтарями, працівниками ВО "Горизонт") або цілком лояльними до нього соціальними групами (населення чорнобильських районів, ветерани), і їздив у ті райони й колективи, яким держава в особі самого Лукашенко допомагала (той самий "Горизонт", окремі медичні установи). Офіційні ЗМІ наполегливо формували образ "народного президента" (про якого вперше заговорили в 1994 р. під час перших президентських виборів). Організовувані грандіозні шоу мали створювати враження зустрічей Лукашенка з повноважними представниками народу: Всебілоруські народні збори та ін. За формою це були традиційні радянські з'їзди, з великою президією, урочистою доповіддю, виступами по папірцях людей "від народу", бурхливими оплесками. Однак основним напрямом виборчої кампанії Лукашенка стало не формування позитивного образа президента, а дискредитація опонентів, нагнітання політичної напруженості в країні, посилення конфронтації, розпалення в суспільстві ненависті до політичної опозиції і Заходу. Напередодні референдуму 1996 р. штучне нагнітання владою конфронтації сягнуло стадії психологічної війни. Неодноразово випробувана тактика дала блискучий результат. "Чорна" пропаганда стала стратегічною домінантою виборчого "піару" влади. Адже відомо, викликати в замучених нестатками людей озлоблення легше, ніж добрі почуття. Крім того, дискредитація опонентів була покликана посіяти в масовій свідомості нехитру думку: можливо, Лукашенко і не такий хороший, але інші - ще гірші. Було розв'язано пропагандистську війну проти окремих соціальних категорій, які, за припущенням влади, апріорі є супротивниками режиму, наприклад, приватних підприємців, узагалі всіх багатіїв, що їздять на іномарках. До них, чомусь, було відненсено й представників протестантської конфесії. Сектантів оголосили лютими ворогами "споконвіку православного білоруського народу".
Важливою складовою пропагандистської кампанії Лукашенка став курс на загострення відносин з країнами Заходу. У своєму виступі перед ветеранами 8 травня 2001 р. Лукашенко порівняв політику західних держав стосовно Бєларусі з агресією фашистської Німеччини. Підсилилися обвинувачення на адресу Консультативно-спостережної групи ОБСЄ. Участилися шпигунські історії. У суспільну свідомість наполегливо вколочували думку: Білорусь оточили самі вороги, вона у стані війни, оголошеної Заходом, а всі супротивники Лукашенко - спадкоємці фашистів, п'ята колона, "зрадники". Крім того, штучний конфлікт із Заходом мав на меті завдати превентивного удару можливій реакції світового співтовариства. Міністерство іноземних справ зобов’язали нейтралізовувати "можливість провокацій щодо волевиявлення білоруського народу". Лукашенко махнув рукою на міжнародну легітимізацію президентських виборів. Про це свідчить, зокрема, штучне затягування із запрошенням міжнародних спостерігачів з головної структури ОБСЄ за спостереженням за виборами. Масована пропагандистська кампанія, підсилена практикою репресій та залякування, була покликана нав’язати населенню стереотип: за будь-яких умов, але переможе Лукашенко. Так, у своїй промові на Всебілоруських народних зборах президент багато уваги приділив критиці влади, нездатної "захистити себе", на прикладі дій С.Милошевича і В.Кебича (колишній прем'єр Білорусі, кандидат від "партії влади" на виборах 1994 р., програв Лукашенкові), які, погодившись з волею народу, висловленою на виборах, уступили свої повноваження переможцям. Глава Білорусі заявив, що не вдасться до їхніх помилки і владу не віддасть.
У своїх діях О.Лукашенко не зважав на рамки чинних законодавчих положень. Так, протягом 1995 року Конституційний суд РБ цілком або частково скасував 18 президентських указів. Навіть рішення КС не зупинили О.Лукашенка, у відповідь він видав розпорядження про безумовне виконання скасованих Конституційним судом указів "до внесення змін у законодавство".
Характер ставлення білоруського президента до проблем дотримання законності та демократичних процедур яскраво характеризує його фраза: "Та хіба я дивитимуся на якісь закони, якщо поруч страждає людина? У мене чверть території сьогодні у чорнобильському бруді – а я буду з якоюсь демократією гратися?".
Особливо багата прикладами історія стосунків О.Лукашенка із засобами масової інформації. Він вдавався до цензури ЗМІ, припинив мовлення низки радіостанцій. За допомогою політики батога і пряника білоруський президент фактично зробив білоруські ЗМІ досить слухняною й ефективною частиною своєї державної машини.
Білоруський президент є ініціатором підписання договорів про створення митного і платіжного союзів (6.01.95), Співтовариства (02.04.96) і Союзу (02.04.97) Білорусі та Росії. У січні 2000 року О.Лукашенко обмінявся ратифікаційними грамотами Договору про створення союзної держави з тоді ще в.о. президента РФ В.Путіним. Щоправда, уперше О.Лукашенко відкрито назвав свою політику проросійською тільки 23 березня 1998 року у виступі перед членами Кабміну та представниками білоруського політичного істеблішменту. Своєрідною нагородою для О.Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 року, на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави, головою Вищої Державної Ради.
Як свідчать останні події, Москва активно співпрацює з О.Лукашенком. Тісні зв'язки підтримують багато підприємств в обох країнах. Можна уявити, що одна з вигод Росії полягає у виникненні можливості більш сильнішого тиску на Україну, а також у бажанні мати значно ширший вихід в Європу в умовах просування НАТО на Схід.
О.Лукашенко взагалі вважає, що найкращий шлях українсько-білоруських відносин розвитку – об'єднання трьох слов'янських країн у союзну державу.
Значну роль в успіху О.Лукашенка відіграють ірраціональні чинники суспільної свідомості. У країні немає повноцінної соціальної бази для формування партій і груп інтересів. У суспільстві, де близько 80% власності належить державі, кількість власників мізерна. Значна частина населення люмпенізована. Суспільство не структуроване і не диференційоване в соціально-політичному плані. Соціальні прошарки і групи із своїми специфічними інтересами тільки починають складатися.
Білоруси, на думку багатьох дослідників, найбільш "радянський" народ. Переважно це стосується проблеми національної самосвідомості.
Боротьба з ворогами, публічне їхнє викриття, штучне провокування суспільної конфронтації, свідоме нагнітання напруженості, доведення політичної боротьби до ступеня психологічної війни, створення ситуацій, що межують з уведенням надзвичайного стану стали улюбленою справою О.Лукашенка, складовою частиною його іміджу, способом його політичного виживання. Якось Голова Верховної Ради 13-го скликання С.Шарецкий назвав його "патологічним революціонером".
О.Лукашенку надзвичайно вдало підійшов образ "людини з народу", "народного президента". Він висловлював те, про що люди говорили у своєму буденному житті на кухнях чи стоячи в чергах. Усім виглядом, культурою, вимовою з недосконалими стилістичними зворотами, натиском, демонстрованою рішучістю змінити все на краще, щирістю, поєднаною з цинізмом, що виглядав природно і правдиво, О. Лукашенко виявився найближчим і найзрозумілішим простому народові. Він чудово зіграв роль жертви, що страждає за народ. А білоруське суспільство виявилося не тільки готовим, а й очікувало на прихід такого народного оборонця, "твердої руки".
У державне мислення він привніс методи, притаманні рівню "директора радгоспу", що нерідко ставить у незручне становище багатьох керівників країн. Але сьогодні в республіці ніхто не може порівнятися з ним у популярності, що дає йому можливість почуватися упевнено і робити те на що мало хто зважився б, встановлення, по суті, режиму особистої влади з вибудовуванням наджорсткої її вертикалі.
У даному разі народ виступає заручником політики О.Лукашенка, а з іншого боку, – інструментом, за допомогою якого він вершить справи в державі (до того ж без чіткого програмного забезпечення). Таким чином, інститути влади переважно беруть участь у проведенні політики, що він її пропонує і яка має переважно ситуативний характер. В цілому О.Лукашенко належить до тієї групи діячів, які "зробили себе самі" і реалізуються за типом "диктатора".
О.Лукашенко прагнув досягти такого стану, коли б над ним ніхто не міг би домінувати, і він його досяг. Потреба у владі сформувалася у нього як компенсаторна і пов'язана з травматичною самооцінкою, яку можна вважати заниженою. Отой із дитячих років тиск оточення, сформована у зв'язку з цим невдоволеність собою були внутрішньою рушійною силою гартування волі до характеру.І як тільки трапилася нагода, він повною мірою використав ситуацію, вгадавши напрямок, у якому необхідно було діяти для свого самоствердження, вгадавши панівні настрої суспільства, яке його підтримало.
Кожною своєю перемогою, хоч би як вона досягалася (визнати власну помилку для нього є нестерпним), він постійно доводив собі та іншим, що чогось вартий. І коли чогось досягав, виникала необхідність у подоланні нових перепон, щоб упевнитися у власній значущості (цьому феномену слугує і наявність величезного апарату особистої охорони, яка за деякими оцінками сягає чотирьох тисяч чоловік – як у президента США). Про це свідчить і дещо екстравагантна поведінка, несподівані повороти у політиці тощо.
І неповноцінність, і внутрішню уразливість та чутливість у О.Лукашенко компенсує відчуттям власної вищості, демонстрацією патерналізму ("Мы, президенты...", "За мной стоят 11 млн., за них я отвечаю..."), – тобто програванням ролі батька для тих, хто залежний від нього, включаючи й громадян республіки.
Страницы: 1, 2, 3, 4
