Про поведінку старшого сина президента періодично зявлялись не завжди пристойні відомості про те, що він дуже любив в оточенні охорони пройтися по місцях відпочинку Мінська. Ця любов до галасливих вечірок один раз закінчилася скандалом з кримінальним духом. У фойє нічної дискотеки "Макс-шоу" був поранений в живіт (за іншою версією – в пах) тренер хокейної збірної Білорусі Михайло Захаров. Чутка затверджує, що зловмисником був саме син президента, дійсно що в той момент знаходився на дискотеці. Ця версія частково підтверджується і тим фактом, що подія ретельно замовчувалася президентською адміністрацією, а охорона так і не змогла затримати злочинця, що стріляв посеред галасливої дискотеки. Крім того, чиєюсь дбайливою рукою були зібрані і викинуті всі гільзи. Нарешті, після довгого часу слідчі заявили, що знайшли злочинця - ним виявився якийсь карний злочинець із стажем.
Насьогодні подібні відомості зникли зі сторінок ЗМІ. Разом з татом старший син присутній на святкових трибунах і бере участь в покладанні вінків. "Знайомиться з професією президента" – так висловлюються деякі видання.
Молодший син президента до недавнього часу він жив з матір’ю в Рижковичах і в столиці з'явився тільки після вступу до Білоруського державного університету. Там він вивчає міжнародну справу
В 1990 році О.Г.Лукашенко стає народним депутатом, його обирають у Верховну Раду Республіки Білорусь: "виступаючи в парламентських дебатах, рішуче критикував крайні точки зору політиків, оголяючи слабкі сторони їх позицій. Гранично відверто виказував свої погляди по найскладніших проблемах, був непримиренний до демагогії, кон'юнктурі, обурювався формальним відношенням до доль народу".
На посту голови комісії Верховної Ради з боротьби з корупцією (так її називали в народі) О.Г.Лукашенко проявив себе як активний і безкомпромісний народний депутат з своєю особливою позицією по головних напрямах реформування і демократизації країни. Про його непідкупність і рішучість дізналася вся білоруська громадськість.
10 липня 1994 року після складної боротьби з п'ятьма іншими кандидатами, що представляли весь спектр політичних сил країни, О.Г.Лукашенко був вибраний Президентом Республіки Білорусь. Він одержав більш 80% голосів виборців. Таким чином "в умовах наростаючої кризи, різкого падіння рівня життя більшості народу приступив до послідовного виконання програмних обіцянок, перш за все, до формування національної державності".
2. Шлях до влади
Олександр Лукашенко – політик, який вже тривалий час керує білоруською державою. Його постійно критикують опоненти всередині країни, його вкрай негативно сприймає Захід, але він впевнено контролює ситуацію у країні та демонструє здатність істотно впливати на загальний розвиток подій у пострадянському просторі. Олександр Лукашенко є політиком нової пострадянської генерації, що не належала до партійно-господарської номенклатури . На відміну від більшості політиків, що почали свою кар'єру в цей час, він став лютим і непримиренним супротивником номенклатури, боровся і бореться з ліберальною демократією західного зразка. Тому О.Лукашенко з ентузіазмом зустрів горбачовську перебудову, яка збіглася з його приходом на самостійну керівну роботу – його призначили директором радгоспу. Як практична людина, він швидко зрозумів, що настав його час, і відразу ж опинився на передньому краї економічних перетворень. Як людина прагматична, "від землі", він зрозумів, що процеси перебудови, демократизації дають можливість без ризику обходити жорсткі номенклатурні правила гри і сприяють швидшому кар'єрному сходженю.
Новачку, що вперше втрутився у політичну боротьбу, довелося випробувати на собі всю міць адміністративно-командної системи. Його попереджували, йому всіляко заважали, про нього поширювалися чутки, його прагнули дискредитувати тощо.
Але до виборчої парламентської кампанії в Білорусі 1990 року О.Лукашенко прийшов випробуваним бійцем. Політика ставала для нього найбільшою пристрастю. О.Лукашенка висунули кандидатом у народні депутати БССР по Шкловському виборчому округу № 310 на зборах уповноважених колгоспу "Маяк". Він переміг у другому турі, отримавши 68,21% голосів виборців. І це була його перша перемога над партрадянською номенклатурою.
Надзвичайно розвинена політична інтуїція допомагала йому орієнтуватися на необхідне відповідно до нових умов. Вже у травні 1990 року з трибуни сесії О.Лукашенко звинуватив ЦК КПБ і особисто першого секретаря ЦК Е.Соколова у тому, що його політика спрямована на захист власних корпоративних інтересів. У останній рік існування СРСР О.Лукашенко стверджував, що заперечення суверенітету буде продовженням "наших мук". Саме він вніс у зал засідань Верховної Ради біло-червоно-білий прапор (символ національно-демократичної опозиції), який тоді саме став державним прапором Республіки Бєларусь. Так почав створюватися стійкий образ чесного, щирого і справедливого політика, захисника народу. Молодий депутат напрочуд швидко знайшов свою політичну нішу між парламентською більшістю й опозицією – став своєрідним посередником, що закликав до компромісів в інтересах спільної справи.
Аналізуючи постать О.Лукашенка, необхідно звернути увагу на разючу відмінність його тодішніх від нинішніх поглядів. Радянський режим він оцінював однозначно негативно, характеризував його як порочний, неефективний, недемократичний. Тепер увесь пропаґандистський талант він спрямовує на підсилення в суспільстві ностальгії за минулим, шкодує про руйнацію колишньої системи і, по-справжньому закликає відновити певні її складові. Якщо на початку 90-х він стверджував, що на селі утворилася кріпосницька, феодальна, командно-адміністративна система врядування, що люди "бояться висловити свою думку", то сьогодні білоруський президент твердо захищає колгоспно-радгоспний лад, переслідуючи тих, хто наважився висловитися "проти". Якщо раніше з основних політичних питань він голосував у Верховній Раді разом з опозицією, то згодом почав підтримувати керівну більшість, а з низки питань опинився в одному таборі з комуністами.
Зміна позиції О.Лукашенка почалася з того, що він став позитивно ставитися до уряду В.Кебича, який всіляко гальмував ринкові реформи, і включився у критику С.Шушкевича, який асоціювався з демократами.
Змінилося також ставлення О.Лукашенка до приватизації. Спочатку він критикував її за те, що вона виродилася в "прихватизацію", але вже в січні 1993 року він закликав голову комісії ВР з економічної реформи Л.Козика виявити громадянську мужність і зняти з порядку денного сесії законопроект про роздержавлення та приватизацію державного майна. До того ж додамо, що О.Лукашенко підтримав і рішення ВР про скасування своєї постанови про припинення діяльності КПБ-КПРС, прийнятої через кілька днів після краху московського путчу.
Згодом О.Лукашенко негативно поставився і до розпаду СРСР. Вже у листопаді 1991 року він голосував проти створення Білоруссю власних Збройних Сил. Потім у ході запеклої парламентської боротьби він проголосував за приєднання РБ до Ташкентського договору про колективну безпеку. Широко відомий міф, дотепер поширюваний самим О.Лукашенком, що він був єдиним депутатом ВР Білорусі, який голосував проти Біловезьких угод.
Зміни у позиції відбиваються і на практичних діях політика. У серпні 1993 року, у розпал політичної конфронтації між виконавчою та законодавчою гілками влади в Росії, О.Лукашенко у складі делегації з чотирьох впливових депутатів Верховної Ради їде до Москви.
Там відбулися переговори про політичний союз Білорусі і Росією зтР.Хасбулатовим та його оточенням. Третього вересня 1993 року у Мінську відбувся організований комуністами та проросійськими політичними силами і підтриманий урядом Конгрес народу Білорусі. Його кульмінацією стала полум'яна промова О.Лукашенка. Під бурхливі овації він заявив, що готовий "навколішках повзти до Росії".
Нові можливості відкрилися для майбутнього президента з обранням його на посаду керівника парламентської антикорупційної комісії. Під тиском опозиції та громадськості проурядова більшість у парламенті на початку червня 1993 року була змушена погодитися на створення "Тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь для вивчення діяльності комерційних структур, що діють при республіканських і місцевих органах влади і врядування".
О.Лукашенко максимально скористався новою посадою. Впродовж роботи комісії О.Лукашенко роздавав інтерв'ю, гнівно таврував загальну корумпованість, багатозначно натякав на сенсаційні викриття, таким чином, провівши ефективну рекламну кампанію своєї діяльності.
Зрештою, Верховна Рада прийняла рішення про припинення діяльності комісії. Але О.Лукашенко набув значної популярності. Не заглиблюючись в обґрунтованість звинувачень, більшість населення побачила в ньому сміливого та безкомпромісного борця з корупцією. А рішення Верховної Ради про припинення роботи комісії трактувалося ним як гоніння за правду.
Феномен О.Лукашенка став несподіванкою для старої партійно-господарської номенклатури. Білоруська бюрократія вирішила пристосовуватися до нових умов не через вибори нового парламенту, а через президентські вибори 1994 року. Однак, за підсумками виборчої кампанії, вона одержала не керованого нового "генсека", як того хотіла, а людину, яка фактично вислизнула з-під номенклатурного впливу.
Обійнявши найвищу в Білорусі посаду, О.Лукашенко енергійно взявся за втілення своїх передвиборних обіцянок у життя. 1995 році він ініціював республіканський референдум з питаннями: про державну символіку Білорусі, про надання російській мові статусу другої державної мови, про економічну інтеграцію з Росією. Хоча депутати Верховної Ради підтримали тільки третю позицію, після тривалого протистояння президент здобув чергову перемогу. На референдумі 14 травня з усіх питань О.Лукашенка підтримало населення, у тому числі й з питання про право президента розпускати парламент у разі порушення останнім Конституції.
Відчувши підтримку населення, О.Лукашенко у жовтні 1995 року своїм указом ліквідував районні Ради народних депутатів у містах і створив у них місцеві адміністрації, що дало йому змогу посилити жорсткість вертикалі виконавчої влади. На підтримку Лукашенка було задіяно на повну потужність всі державні інформаційні ресурси. Як відомо, в Білорусі діють один загальнонаціональний державний телеканал і дві програми держрадіо, що віщають на країну. Є правда близько десятка FM-станцій і кілька місцевих телестудій, але там транслюються виключно розважальні передачі, займатися політикою їм заборонено. З різним ступенем охоплення країни приймаються п'ять російських телеканалів. Є й незалежні газети, але їхній тираж – незначний. Так, наклад наймасовішої президентської газети "Радянська Білорусія" більше, ніж загальний наклад усіх незалежних газет. Крім чотирьох загальнонаціональних тиражних державних газет у кожнім районі видаються районні газети – органи місцевої "вертикалі". Основним джерелом інформації про ситуацію в Білорусі для більшості населення, особливо в провінції, залишається державне радіо і телебачення.
Страницы: 1, 2, 3, 4
