Демокріт робить одну з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду в суспільстві як частину природного процесу світового розвитку. В ході природного процесу суспільного розвитку люди поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин, спираючись на свій досвід, здобувають всі свої основні знання і здібності, необхідні для суспільного життя. Людське суспільство - результат прогресивних змін початкового природного становища. Природно, суспільство, поліс-держава створені людським розумом, а не природою.
Платон і Аристотель змусили ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин, здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання кризи міфологічного світогляду стало поштовхом до розвитку філософії.
Ідеологія давньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона і Аристотеля. Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347pp. до н. є.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава складалась з трьох станів: правителі-філософи, стражі-воїни і третій стан - землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства - умова міцності держави - спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість.
Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси і необхідність в державі і законах. Держава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні і соціальні спільності - стани, верстви відповідно з їх душею.
Держава Платона - ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формами монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Негативними, неправильними формами політичного устрою є: тимократія - панування честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, це влада користолюбців; олігархія - панування купки багатіїв, майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; демократія - влада більшості, яка може бути законною або незаконною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія - влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві і насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв'язував з поверненням до правління мудрих.
Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляв їм модель політичного устрою так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя - справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян та ін.
У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Аристотель (384~322pp. до н. є.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, в школі Платона. Піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Аристотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї. В ученні про суспільство Аристотель довів, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Аристотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Аристотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найранніших суспільних зв'язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об'єднання. На їх основі і базується будова спільності (або сім'я, що в умовах рабовласництва є сім'єю господаря і невільників). Над сім'єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава -- третя, вища форма суспільства.
Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею.
Проведена ж Аристотелем аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньо-заможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.
Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою в «Політиці» здійснюється за двома критеріями: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Аристотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію
З другої половини V-II ст. до н. є. - занепад державності, початок занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура, епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин - гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон - це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди.
З середини IV ст. до н. е. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.
Політико-правові вчення Древнього Рима мали багато загального з політичними навчаннями античної Греції. Подібність політичної думки стародавніх греків і римлян визначалася не тільки тим, що ідеологічні концепції в цих країнах формувалися на основі однотипних соціально-економічних відносин, але й глибокою наступністю в розвитку їхньої культури. Древній Рим, який довгий час залишався на периферії Античного світу, змушений був підтягуватися до рівня передових полісів Греції, переймати її культуру. Завоювання Римом грецьких полісів поклало початок еллінізації римського суспільства, тобто широкому поширенню грецької культури серед римлян. В епоху імперії ці процеси перепліталися із процесами взаємовпливу грецьких, східних і властиво римських культурних традицій.
Політико-правові вчення в Древньому Римі формувалися на основі філософських напрямків, які були перенесені із Греції. У своїх наставляннях по філософії римські мислителі зазвичай відтворювали грецькі вчення, змінюючи й пристосовуючи їх до римських умов. При розробці політичних концепцій римські автори опиралися на запозичені із грецьких джерел уявлення про форми держави, про співвідношення закону й справедливості, про природне право й ін.
Новизна й оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягали в тому, що ними були висунуті ідеї, які відповідають відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Можна виділити два кола ідеологічних уявлень, в яких найбільш яскраво виявилася своєрідність римської політико-правової думки.
До першого з них варто віднести зміни в політичній теорії, обумовлені розвитком відносин приватної власності й рабства. Виникнення великої земельної власності й концентрація багатства, яка супроводжувалася поглибленням соціальних антагонізмів, поставили панівні класи перед необхідністю підсилити правовий захист майнових відносин. Усвідомлення цієї потреби викликало в них підвищений інтерес до правових засобів закріплення свого панування, породжувало уявлення про те, що держава служить для захисту майна й тримається на згоді громадян відносно права. У добутках прихильників рабовласницької знаті основними стають визначення раба як речі, як “знаряддя, яке говорить” і т.п.
Результатом практичної діяльності юристів з тлумачення законів з'явилося відокремлення юриспруденції в самостійну галузь знань. Згодом вона здобуває статус джерела права. У працях римських юристів одержують детальне обґрунтування інститути й норми діючого права, у тому числі правовий статус вільних і рабів, класифікація майнових угод, зміст права власності й порядок успадковування.
Страницы: 1, 2, 3, 4
