Пануючій ідеології протистояли політичні погляди пригноблених. Вони критикували офіційні релігійні догми, шукали нові форми віри (наприклад, ранній буддизм), виступали проти гніта й сваволі, висували вимоги в захист справедливості. Їхні ідеї значно впливали на розвиток політичної теорії. Правлячі кола завжди були змушені враховувати в ідеології вимоги експлуатованої більшості. Деякі ідеї соціальних низів, як, скажемо, заклик біблійного пророка Ісайі перекувати мечі на орала, використовуються в політичній ідеології дотепер.

В VII ст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньо-китайської філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому, щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка - важливі принципи, що забезпечували всім підданим п'ять благ: тривале життя, здоров'я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією. Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається на багаточисленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює затяжна політична криза.

Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-470 pp. до н. е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать зі спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові.

Управляти державою, за Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж - це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.

Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму. Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

"Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників". Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Внаслідок економічної відсталості, завойовницьких війн й інших причин багато держав Раннього Сходу втратили незалежність або загинули. Виниклі в них політичні навчання, як правило, не одержували подальшого розвитку. Послідовна наступність історії політико-правової думки зберігалася лише в Індії й Китаї.

2. Політичні вчення у Стародавній Греції

В античній Греції на рубежі II та І т. розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший - охоплює IX-VI ст.. до н. є., зв'язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон.

Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Другий - охоплює V - першу половину IV стст. до н. є., зв'язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученні Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Арістотеля. Третій період охоплює другу половину IV—II стст. до н. є. - період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.

Політична ідеологія Древньої Греції, як й інших країн стародавності, формувалася в процесі розкладання міфу й виділення самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де зложилося рабовласницьке суспільство, мав значні особливості в порівнянні із країнами Древнього Сходу.

Інтенсивна торговельна діяльність греків, яка розширювала їхній пізнавальний кругозір, удосконалювання технічних навичок й умінь, активна участь громадян у справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається у світі. На цьому ґрунті в Древній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загально-філософських навчань.

До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості - натурфілософія, теологія, етика, політична теорія й ін. Політико-правові навчання Древньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.

Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади й створення вчень, у яких піднімалися проблеми виникнення держав, їхньої класифікації, найкращої форми устрою. Правова думка Древньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург - у Спарті, Солоній - в Афінах). У добутках грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія й ін.), яка увійшла в понятійний апарат сучасної політичної науки.

На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив зробив розвиток етики, утвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини й рабство підірвали патріархальні підвалини общинного життя, які зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному. Якщо в етико-політичних концепціях Раннього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію общинної моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані зі становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору й суб'єктивною стороною поведінки людини. Опираючись на ідеї моральної свободи індивіда, представники демократії розробляли навчання про рівність громадян і договірне походження закону й держави.

Починаючи з III ст. до н.е., коли давньогрецькі держави втратили свою незалежність, у суспільній свідомості відбуваються глибокі зміни. Серед вільного населення наростають настрої безвихідності й аполітизму, підсилюються релігійні пошуки. Теоретичні дослідження політики в цей період підмінюються моралями індивідуалістичної користі (стоїцизм, школа Епікура).

Якщо говорити докладніше про вчення політичних ідеологів ранньої Греції, то проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541-470pp. до н. є.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 pp. до н. є.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500pp. до н. є.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого - забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії має стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс - це спільна справа всіх його вільних громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і піклування про них, визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управляти державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а поєднання інтересів держави та інтересів його громадян - одним з важливіших принципів ідеї золотої середини - реалізації принципу політичного компромісу.

Страницы: 1, 2, 3, 4