Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.
2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних країнах світу
Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система - це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму – наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду - ліворуч і праворуч. Обидві опозиції – ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.
Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн
Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США – республіканська і демократична партії, в Англії – спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [16, №15, 41]. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом» [16, № 13, 32-34].
Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 - 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО - 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.
Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво може виникати і справді виникає в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей – пошуками протекцій у тих, хто володіє владою, партійна боротьба – особистими чварами тощо.
Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Однопартійна система знайома нам з радянського минулого. Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досить довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала Ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія — Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиційним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією.
Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни.
Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто — село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним — «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії — «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», «місто — село» — «0,5», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріалістичні — «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 — 7 [1, 28-29].
І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента.
Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства
3.1 Становлення партійної системи в Україні
Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63].
Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.
Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".
Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, c. 111].
3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності
Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:
Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
