Того ж 2004 року, писала газета, «Суд штату Огайо виніс у четвер вирок почесному консулові України в США Андрієві Футею /…/ штрафними санкціями у розмірі 1 тис. доларів та встановив для Футея 6-місячний випробувальний термін за співучасть у підкупі високого посадовця. Андрій Фу-тей/.../ упродовж 1990-х років працював помічником тодішнього губернатора штату Джорджа Вой-новича. У своєму заключному слові перед вироком суду Футей сказав: “Мені дуже соромно…” Андрій Футей — один із активістів української громади у штаті зі значною кількістю українців. Декілька місяців тому він ініціював створення комітету “Українці за Буша” на підтримку передвиборчої кампанії чинного президента США».
Звертає увагу й та обставина, що працював засуджений на Войновича, нині сенатора, одного із одіозних активістів т. зв. ізраїльського лобі. Минулого року Войнович був серед ініціаторів ухвалення сумнозвісного «Акту про глобальний звіт про антисемітизм», проти ухвалення якого виступав навіть Держдеп США, доводячи, що цей упереджений закон ще більше підірве довіру до США у світі.
На іншого ізраїльського лобіста — конгресмена Сандера Левіна (він, зокрема, «відзначився» законопроектом про недопущення створення палестинської держави) — працює голова Українського Конгресового Комітету Америки Михайло Савків. При кожній публічній нагоді останній вихваляє Левіна як «щирого приятеля українців». І це тоді, коли саме завдяки старанням Левіна та його спільників у Конгресі із резолюції 2003 р. було вилучено визначення Голодомору 1932–1933 рр. як Геноциду українського народу!
Отож, цілковитий провал намагань добитися від Конгресу та Сенату США резолюцій про визнання Голодомору 1932–1933 рр. Геноцидом українського народу не випадковий: «приятель українців» і патрон Савківа Сандер Левін свідомо не допустив такого пункту до резолюції Конгресу, а проект резолюції Сенату авторства Бена Кемпбелла із визнанням Голодомору геноцидом зумисно заховали в шухляду голови комітету Діка Лугара, який потім розповів, що «забув» про законопроект. Згодом тихцем прибрали із вебсайту англомовної газети The Ukrainian Weekly заклик до українців «врятувати законопроект Кембелла»...
Хто такий цей М. Савків? З офіційної версії біографії, поданій у тій самій «Свободі», дізнаємося, що після університету він пропрацював аж п'ять років фінансовим асистентом у приватному секторі, а «в 1996 році приїхав до Вашингтону, щоб очолити Українську національну інформаційну службу». Як твердить Савків, це його стараннями у 1997 році була створена «Конгресова українська група» (Congressional Ukrainian Cаucus) із членів Конгресу, які буцімто «сприяють взаєминам між Україною та Америкою в законотворчій та економічній галузі». Результатів діяльності цього «кокусу» жодних, але хто головує в ньому? Той самий Левін! Виникає запитання, а яка практична вигода Левіну від цього? Відповідь проста: його обирають до Конгресу від штату Мічиган, де історично дуже чисельна українська громада. От Савків і допомагає Левіну надурити виборців наскрізь фальшивим іміджем «приятеля українців»? Невже Савків робить це задурно, «по-дружньому»? Не віриться. Адже боротьба за місце в Конгресі — це змагання грошових мішків, і кожна виборча кампанія в одному-єдиному окрузі вартує мільйони доларів.
2005 р. Савків із якоюсь Марійкою Дупляк надіслав листа — «від усієї української громади» — на підтримку горезвісним Й. Зісельсу та Я. Дов Блай-ху! Знову виникає запитання, чи задурно розписується він «від усієї громади» в любові до подільників Суркіса?
Листи «обурених» із вимогою «покарати» у найгірших сталінських традиціях не є чимось новим для нинішніх функціонерів «діаспорних організацій». 2001 року Оксана Соколик, заступник президента Світового конгресу українців, та Ярослав Соколик, зазначений як «багатолітній генеральний секретар» того ж конгресу, у вірнопідданському листі до консула (видрукуваний в «Урядовому кур'єрі») гудили північноамериканську групу підтримки комітету «Україна без Кучми». І парочка Соколиків була обурена через протести українців проти режиму Кучми на вулицях Торонто. Ба, більше: Соколики просили українського генконсула «передати Президенту України, що в Україні є всі демократично-правові умови».
Ось так плазували ватажки громади перед режимом Кучми-Медведчука! На халяву? Навряд чи можна повірити, що ці ласі до влади страждають уродженим кретинізмом…
У своїй статті Т. Кузьо та О. Дейчаківський наводять перелік фондів і осіб, які, як вони заявляють, «працюють на Україну». Чесніше сказати — «хочуть заробити на Україні».
У переліку знаходимо Адріана Каратницького із організації «Дім Свободи» (Freedom House) та Надю Дюк із «Фонду підтримки демократії» (National Endowment for Democracy). «Дім Свободи» оскандалився ще 1995 р., коли його функціонери нагородили своєю премією Л. Кучму — «за розвиток демократії» (нагородження не скасували і дотепер). Що ж до персоналій, то вичерпно про них написав журналіст Володимир Скачко, спеціаліст із так званих «грантоїдів» (зауважимо, жоден із фігурантів статей В. Скачка не звернувся із спростуванням): «на дармовых подачках “для демократии в Украине” расцвела целая группировка деятелей здесь и за океаном, во взаимное благо использовавших “откатные” технологии “окучивания” грантов. По знакомой методе: чем больше были гранты, тем больше “откаты” — суммы, которые под разным предлогом возвращались назад в Америку гранто-дателям, но якобы оприходовались грантоедами в Украине. Размах откатов поражал — до 50%. А отсюда и размеры этих грантов — в миллионах долларов: чем больше выпросят у наивных американских фондов, меценатов и спонсоров, тем больше получат в свое шкурное пользование распорядители. И отсюда же вся эта бурная имитация деятельности грантоедов два-три предыдущих года: они и по стране разъезжали, и семинары всевозможные проводили, программы обучения якобы внедряли, и списки по любому поводу от “разведенных” и обманутых ими коллег-журналистов или политиков собирали. Потом “лафа” внезапно кончилась, а отработанная схема угрожала в одночасье рухнуть: в США многие поняли, что происходит на самом деле. Но, похоже, там никто не захотел раздувать скандалов, как это уже было в Украине несколько лет назад, когда сменили зарвавшееся и проворовавшееся руководство практически всех фондов (от соросов-ского “Возрождения” до “Евразии”) и просто сменили по-тихому самых рьяных «борцов за украинскую демократию» (почему-то, к примеру, лишились своих должностей Адриан Каратницкий и Надя Дюк...)».
Але, як виявилося, п. Каратницький успішно заснував інший проект під назвою «Помаранчеве коло», презентація якого відбулася якраз під час приїзду В. Ющенка у серпні ц. р. Про майбутню діяльність «кола» сам організатор розповів дуже поверхово: «Ми створили цю бездохідну фундацію, щоб підтримати українську демократію. Тут об'єдналися видатні діячі від політики, бізнес-еліти, відомі громадські діячі, яскраві особистості США, Канади і Європи. Це ті люди, які щиро хочуть допомогти зміцненню міжнародного іміджу України в світі, підтримати інтеграційні процеси входження України в Європейський Союз і ширшу демократичну світову спільноту. Це віддзеркалення основних принципів Майдану.
— Які люди ввійшли до складу фундації? Чи є відомі імена?
— Так. І дуже багато. Це Колен Павел, Меделін Олбрайт, Збіґнєв Бжезінський, Віталій Кличко, Жерард Депардьє, Адам Міхнік, Емма Баніно, Рудольф Джуліяні та багато-багато інших провідних діячів зі світовим іменем.
—Знаю, що ініціятива заснування цієї фундації належала Вам, пане Андріяне, і коріння Вашого роду — в Україні. Чи дістав цей проект підтримку на батьківській землі?
—Так, звичайно, і найперше — в Президента Віктора Ющенка. На адресу “Помаранчевого кола” від Віктора Андрійовича надійшов лист-підтримка іні-ціятиви щодо збереження і поширення цінностей Помаранчевої революції. Також цей проект дістав підтримку від Юлії Тимошенко, Бориса Тарасюка, Олега Рибачука та інших яскравих провідників, патріотів України.
—Де зареєстрована фундація і якими коштами буде управляти?
—Як я вже говорив, “Помаранчеве коло” — це коаліція цивільних, культурних, підприємницьких діячів США, Канади і Европи. Зареєстрована в США і збудована на групі волонтерів, які добровільно будуть працювати задля поширення демократичних процесів в Україні. Коли повністю буде сформована група, наші бюра і представники працюватимуть в Нью-Йорку, Канаді, Брюсселі та Україні. Річний бюджет налічуватиме приблизно 1,5 млн доларів. Ми будемо провадити конференції, зустрічі, публічні виступи, співпрацювати з журналістами, видавати книги, редагувати статті, проводити круглі столи і дискусії, ретельно аналізувати всі процеси, що відбуватимуться за демократичних ініціятив» Запитаймо тепер: чи не виявиться «Помаранчеве коло» «помаранчевим лохотроном»?
Президент Світового конгресу українців Ас-кольд Лозинський так ностальгічно згадував минулі часи в інтерв'ю «Громадському радіо» у 2003 р.: «Згідно із твердженням американського президента, покійного вже бувшого президента Ніксона, він твердив, що другий найсильніший лобі, найкраще організований в Вашингтоні — це український, після єврейського. Проблема є інколи, що коли ті інтереси не завжди синхронізовані є, вони не сходяться, то тоді українська справа програє. Наприклад, у багатьох випадках, американське становище, наприклад, на Близькому Сході виключно кон'юктурне, то є під впливом ізраїльського лобі, і воно не співпадає з інтересами в цьому випадку України».
Дуже відверте зізнання. Залишається тільки резюмувати: «українська справа програє», бо функціонери діаспорних організацій лягли під «найсиль-ніше лобі». Цю версію підтверджує також розповідь Посла України в США Юрія Щербака ще 1997 р.: «Лобі номер один в Америці — єврейське, номер два — вірменське, третє, очевидно, грецьке (оглядачі також називають серед потужних етнічних лобі турецьке, іранське (прошахське, тобто вороже до нинішньої ісламської республіки, а віднедавна і Китаю, Кореї, а найслабшим, попри фінансові ресурси, — арабське. — Авт.). Яке наше лобі? Формально вважається, що в Америці є мільйон українців, а фактично, можливо, тисяч 750... Нині лобі в Конгресі ми створюємо за допомогою конгресмена Фокса. Що цікаво — він глава єврейської фракції в Конгресі США. Але Фокс із Філадельфії, а конгресменом став завдяки голосам українців. У вересні (1997 р. — Ред.) ми будемо традиційно проводити в Конгресі День незалежності України. Сподіваємося, що чоловік 40–50 до фракції запишуться, багато є залежних конгресменів, сенаторів, особливо із Нью-Джерсі, Нью-Йорка. Яка буде ефективність цього лобі — побачимо»
Очевидно, що жодні сподівання не здійснилися. Мало того, українське керівництво і далі залишається (чи хоче залишатися?) у полоні порожніх обіцянок, зокрема, щодо скасування горезвісної поправки Джексона-Веніка ще від 1974 року, яка вимагала від СРСР дозволити т. зв. «єврейську еміграцію».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
