Провідна верства покликана виконувати ряд важливих завдань, що мають життєво необхідний характер для соціуму. Найпершим є завдання керівництва та управління суспільством, необхідність вести за собою маси, задовольняючи інтереси різних соціальних груп. Еліта як ядро всієї політичної системи мусить бути її керуючим координаційним центром. В противному випадку, суспільство перетворюється на аморфний інвалідний організм, що стає іграшкою в руках організованих народів і споглядально пливе за течією історії. «Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цих низів, або відірватись від нації»[14, с.82-83].
Якщо стисло артикулювати численні цитати В. Липинського, можна сказати, що бути аристократією – значить вміти організовувати. Держава – це організація, а, отже, плід діяльності організаторів. Завдання провідників полягає у тому, щоб структурувати суспільство на засадах консенсусу і солідарності, або на ідеалістичному принципі «гармонії». «Кожночасна національна аристократія мусить так об’єднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування»[12, с.136]. Про значимість організації у розумінні В. Липинського красномовно свідчить, той факт, що основні форми державно-суспільного ладу відповідають у нього формам організації національної аристократії.
Сильна еліта, крім того, має бути просвітником народу, насамперед, в політичному і культурному відношенні, виконувати роль джерела формування у громадськості політичної свідомості і культури, бо «спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії»[14, с.83].
Важливою функцією, що покладається на політичну еліту, є також національно-державна ідентифікація народу. Суть її полягає в синхронізації процесів розбудови власної держави та відродження національних традицій, мови, духовної спадщини та культури. Цей процес має очолюватися і спрямовуватися саме провідною верствою. Особливо актуальною дана проблема є для віками поневоленої України, першочерговим завданням для якої постає відновлення власної держави, без чого не може існувати нація. Фактично, сутність національно-державної ідентичності полягає в інтеграції нації та держави, подоланні відчуженості між ними. Тільки органічний синтез, симбіоз одного й іншого може бути життєздатним[6, с.44-48].
Ми вже звертали увагу на те, що аристократія сама безпосередньо не продукує національну ідею, її мізками в цьому відношенні є інтелігенція, ставлення В. Липинського до якої можна простежити у його критиці О. Конта: «Позитивістична утопія Оґюста Конта, яка каже, що націями повинні правити виборні найбільш освічені інтелігенти, останеться певне на віки неосягненою мрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця, націями правили, правлять і будуть правити найсильніші»[12, с.149]. Але еліта розповсюджує витворені інтелігенцією ідеї серед усього суспільства, використовує їх як доктринальну основу своєї політики.
Національна аристократія повинна, серед іншого, забезпечувати поступ суспільства, інноваційність його розвитку, безперервно витворювати нові форми організації у відповідності до рівня матеріального і духовного прогресу. Як активна «раса» вона має культивувати фундаментальні вартості народу, що виявляються в його культурній спадщині, традиціях, моральних і матеріальних цінностях.
Нарешті, саме чільники нації не тільки відстоюють її державний суверенітет та безпеку на міжнародній арені, але й забезпечують активну суб’єктність останньої в історичній перспективі. Аристократія формує історичну локальну, регіональну чи глобальну місію самоактуалізації нації. «Історичну місію України мислитель бачив у тому, щоб на цій землі створити органічний синтез західних, європейських та східних, гелленістично-візантійських культурних первнів…Реалізацією цього свого великого посланництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливе життя не тільки для самої себе, але й для сусідніх народів. Цю ідею В. Липинський назвав українським месіанізмом»[24, с.39].
Наведені характеристики національної аристократії, покладені на неї завдання та виконувані функції не претендують на повноту і вичерпність. Тут окреслено ті параметри політичної еліти, на яких особливо фокусується В. Липинський і дослідники його теоретико-політологічної та історико-соціологічної спадщини.
Підводячи підсумки, зазначимо, що аналізуючи проблему якостей провідної верстви, мислитель наголошує на необхідності поєднання в ній можливостей як об’єктивного матеріально-технічного плану, так і волюнтаристсько-ірраціональних властивостей. При чому ці компоненти мають інтегруватися в еліті; без чогось одного вона втрачає валідність.
На аристократію покладено шерег завдань, вона виконує низку функцій, що забезпечують ефективність розвитку суспільства, держави, нації, їх поступ. Від того, наскільки ефективно еліта справиться з покладеними на неї завданнями, залежатиме доля всякого народу. І тут маємо справу зі строгою диз’юнкцією: «або пан, або пропав». Та, очевидно, що найгірше якраз оте імпліцитне «поміж», хитання над прірвою, рух до невизначеності в нікуди. Подібний стан справ – прямий наслідок або відсутності еліти взагалі, або ж наявності нездатної до творення в ім’я загального блага нації групи провідників.
липинський погляди еліта аристократія
Висновки
В ході роботи над дослідженням було виявлено та проаналізовано низку аспектів творчості В’ячеслава Липинського, що складають основу його концепції політичної еліти.
Зокрема, прослідкувавши впливи зарубіжних та вітчизняних теоретиків на формування поглядів автора стосовно провідної верстви, ми дійшли висновку, що елітарна концепція В. Липинського склалася значною мірою під впливом таких класиків світової політичної думки, як Ж. Сорель, Л. Гумплович, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін., але в цілому мислитель створив оригінальну теорію, частково пристосовуючи її до українських реалій, частково до власної ідеологічної орієнтації. На становлення поглядів автора також впливали українські діячі і теоретики, серед яких В. Антонович, Т. Рильський, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Грушевський тощо. Вивчення теоретичних впливів на творчість вченого дає підставу стверджувати, що його парадигмальна модель сформувалася і функціонувала в контексті тогочасного науково-інтелектуального дискурсу.
У поняття «національна аристократія» В. Липинський вкладає свій зміст, розуміючи останню як групу найкращих в даний історичний момент людей, що очолюють націю, яка визнає їх провід, тобто є легітимною (має моральний авторитет). Влада цієї верстви є синонімом власної держави, а остання, в свою чергу, творить націю. Ці субстрати автор розглядає в нерозривній єдності та взаємодії.
Під час написання курсової роботи було також виявлено методи, шляхи та джерела організації національної аристократії у теорії В. Липинського. В основі розуміння вченим методів організації провідної верстви лежить принцип взаємозв’язку між активною меншістю та пасивною більшістю. Є три методи формування політичної еліти: охлократія з диктатурою (механічний тип зв’язку), демократія з республікою (хаотичний взаємозв’язок) та класократія із «законом обмеженою та законом обмежуючою» дідичною монархією (гармонійний тип взаємовідносин). Однозначні симпатії В. Липинського на боці останньої. Кожна з цих форм має свою соціальну базу як джерело становлення еліти, окремі алгоритми її формування, циркуляції та реалізації влади.
Визначивши головні якості, завдання та функції політичної еліти в концепції В. Липинського, зробимо акценти на таких параметрах. Щоб виконувати відведені їй ролі, провідна верства повинна мати стихійне ірраціональне хотіння правити, незбориму волю до влади, певну харизму як моральний авторитет, вміти ризикувати і жертвувати партикулярними інтересами в ім’я всього суспільства, а також володіти матеріально-технічною базою, засобами виробництва для здійснення реального впливу на широкі соціальні верстви. Аристократія перетворює народ із аморфної біомаси у структуроване суспільство з власною державою, виступаючи ядром його політичної системи, «локомотивом нації». Еліта забезпечує поступ у суспільстві, інноваційність його розвитку, є просвітником народу, а також виконує функцію національно-державної ідентифікації, культивування базових цінностей нації, генерації та реалізації месіанської ролі останньої в загально історичному масштабі.
Резюмуючи сказане, можна зробити висновок: без власної (на цьому наголошує В. Липинський) національної аристократії неможлива своя держава, а значить і власна нація. Без автохтонної політичної еліти вона приречена віками бути поневоленою, стати літературою, а не реальністю.
Отже, особливостями даної концепції В’ячеслава Липинського є застосування своєрідних методологічних підходів та евристичних прийомів для розробки багатоаспектних характеристик національної аристократії. Ці засади синтезували елементи європейської філософської, політичної та соціологічної думки з українськими інтелектуальними традиціями та реаліями суспільного життя. В цілому концепція В. Липинського є оригінальною і такою, що в теоретичному розрізі намагається рефлектувати глибинні основи політичного, соціально-економічного, культурно-релігійного буття українського народу в надчасовому аспекті. Тому вона актуальна і потребує подальших досліджень сьогодні.
Список використаної літератури
1. Андрусяк Т. Вплив творчості Михайла Драгоманова на формування правових поглядів В’ячеслава Липинського (До питання про неперервність процесу розвитку української правової думки) //Липинський В. Студії. Т.1: В. Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна; Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 115-118.
2. Білас Л. Краків, Женева і філяція «Кричевського». До родовідної мислення Липинського//Липинський В. Твори. Т.2.
3. Бондарук С. Елітарно-консервативна концепція В'ячеслава Липинського: спроба позитивного аналізу //Генеза. – 1997. - №(15).
4. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих”. – К.: Темпора, 2002. – 288 с.
5. Гирич І. Лицар української державності. Нарис життя і діяльності В’ячеслава Липинського // Архіви України. - 1992. - Ч.1-3. - С.35
6. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липиського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. – 1998. – №2. – С.44–48.
7. Забаревський М. Вячеслав Липинський та його думки про українську націю і державу. – Відень: Видано заходами О. Жеребка, 1925.
8. Заїкин В. В'ячеслав Липинський як історик//Союз гетьманців державників. В'ячеслав Липинський та його даба: Науковий збірник. Відповідальний редактор Ю. Терещенко. – К.: Видавничий центр КНЛУ, 2007.
9. Ісаїв В. Політична соціологія В’ячеслава Липинського// Сучасність, 1984. С. 81-95
10. Кралюк П.М. В’ячеслав Липинський: доля, вчення, актуальність//На конкурс «Україна духовні острови». – К. 2006.
11. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: Навчальний посібник]. – К.:Генеза, 1994. – 368 с.
12. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму /За ред. Я. Пеленського. – Філадельфія, 1995.
13. Липинський В. Релігія і церква в історії України. Філадельфія, 1925.
14. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. – К., 1997.
15. Липинський В. Хам і Яфет: з приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р. – Л.: Накладом «Поступу», 1928.
16. Лисяк-Рудницький І. В’ячеслав Липинський//Історичні есе. – К., 1994. – Т.2.
17. Маркітантов В. Елітистська концепція В’ячеслава Липинського//Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11травня 2007 року)/ Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.
18. Осадчук В. В’ячеслав Липинський про роль еліти у формуванні концепції національної ідеї державотворення //Вісник Української Академії державного управління. – 2002. - №2. – С. 269-273.
19. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна // В’ячеслав Липинський. Історико-політична спадщина і сучасна Україна.– Київ; Філадельфія, 1994. – – Т.1.
20. Потульницький В.А. Політична доктрина В. Липинського // Український історичний журнал – 1992. – № 9. – С. 37–45.
21. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). – Київ.: Либідь. 1992. – 232 с.
22. Приходько С.М. Політичні аспекти теорії еліти в українській суспільно-політичній думці ХХ ст. – К.: Стилос, 1999.
23. Сікора І. Концепція «дідичного гетьманату» В’ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи// Липинський В. Студії. Т.1: В. Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна; Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 129-131.
24. Сторожук С.В. Перспективи політичної програми В. Липинського у світлі історіософських поглядів І. Лисяка-Рудницького //Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури, - 2006. - №58.
25. Шаповал М. Загальна соціологія. – К., 1996.
26. Філософія політики /За ред. В.П. Андрущенко. – Київ: Знання України, 2003. – 400 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
