В демократії «вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на кляси, появився хаотичний конгльомерат одиниць, взаємно собі чужих, взаємно себе ненавидячи і звязаних в одно національне тіло останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої клясократичної чи охльократичної аристократії»[7, с.34].
Обґрунтовуючи неможливість побудови демократії в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління, В. Липинський наводить приклад Сполучених Штатів Америки, де, на його думку, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію і брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента[21, с.136].
І, нарешті, «тип третій : по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний»[12, с.261].
Під охлократією автор розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Прикладом може бути царська бюрократія, комуністична та фашистська партії, пілсудчики тощо. Охлократичний лад, який завжди тримається на насильстві і примусі, є, на думку вченого, недовговічним. «Охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльності громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріяльної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний «орден», «преторіянська гвардія», «яничари» чи як новітня «монопартія»; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор»[16, с.142].
Наведений пасаж чітко демонструє, що основним ресурсом охлократичної еліти є мілітаризована група, що не пов’язана з виробництвом матеріальних благ; відповідно така аристократія має ригідний характер, вона не оновлюється і за таких умов спирається тільки на апарат насильства.
Формулюючи власну концепцію національної аристократії – меншості, яка має реалізувати визначену політичну доктрину, В. Липинський поклав в її основу принцип «територіального патріотизму», який відіграє більш важливу роль, ніж національний чинник. Звідси випливає його оригінальне визначення українця: «Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб з ріжних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому»[12, с.20]. Тому потрібно відродити українську аристократію, спадкоємців Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепи та інших, панівну верству, що має в крові інстинктивний нахил до творення своєї влади і держави, яка відновить державність, бо має в собі хотіння й волю завоювати собі на українській землі політичну владу і створити державу[11, с.271-272].
«Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканців чужої Землі…Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світу»[15, с.9].
Якщо в «Листах» вчений говорить про методи розбудови Української Держави теоретично, то в іншій своїй праці «Покликання варягів чи організація хліборобів» (відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де вихід?») він ставить питання конкретно і вказує на практичні способи будування власного державного організму. Тут відстоюється ідея, згідно з якою українське суспільство має самоорганізуватися і спродукувати свою державу у формі дідичного гетьманату. Якщо цього не станеться, то ніякі «вяряги» (чужоземна еліта) не виконають цього історичного завдання українського народу[7, с.48]. Народи, що не вміють витворити власних «панів», тобто своєї політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим панам[6, с.48].
Таким чином, В. Липинський детально аналізує основні, на його думку, методи організаціії політичної еліти – національної аристократії: класократію, демократію, охлократію, віддаючи повну перевагу класократичному устрою. При цьому автор окреслює специфіку зв’язків між елітою і масами, визначає можливості циркуляції провідної верстви, показує шляхи, якими формується аристократія, а також аналізує особливості соціальної структури та подає ємку характеристику еліти для кожного окремого типу її організації.
Розділ ІІІ. Основні риси, завдання та функції політичної еліти
В цій частині зупинимося на аналізі тих фундаментальних властивостей національної аристократії, які власне і дають, за В. Липинським, змогу говорити про певну групу людей як про еліту, а також розглянемо завдання, які на неї покладаються та функції, що їх реалізує провідна верства у багатовимірному спекторі суспільного життя.
У третій частині праці «Листи до братів-хліборобів» автор ставить завдання «окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всяку національну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду на методи, завдяки яким вона повстала»[12, с.236].
Для того, щоб виконати свою небезпечну і тяжку організаційну роль в нації, в умовах жорстокої боротьби за матеріальне існування аристократія «мусить сама мати матеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка-небудь інша ґрупа в нації. Це перше[там само].
Використання аристократією своєї порівняно більшої матеріальної сили для здійснення організаційних обов’язків повинно мати в розумінні меншості законну підставу, тобто відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими в даний історичний момент живе вся нація. «Іншими словами, - каже В. Липинський, - кожночасна національна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральний авторітет в очах своєї нації[12, с.237].
Говорячи сучасною мовою, моральний авторитет є основою легітимності, тобто загальносуспільного визнання влади політичної еліти. Це ще один важливий аспект концепції В. Липинського, а саме – обґрунтування легітимації влади як основи її функціонування взагалі (можливий вплив М. Вебера). Щоправда деякі дослідники відмічають певну контраверсійність теорії мислителя в цьому плані. Так, І. Сікора, аналізуючи окремі аспекти доктрини В. Липинського, ставить легітимність влади у пряму залежність від міри застосування нею примусу (чим вищий рівень примусу, тим меншою є легітимність і навпаки). Науковець доводить, що декларована теоретиком органічна потреба монархії у формі дідичного Гетьманства у становленні Української держави, насправді є ідеєю чужою українській політичній традиції, тому легітимність такого варіанту влади можна поставити під сумнів[23, с.129-131].
Повертаючись до характеристики В. Липинським аристократії, наведемо цитату. Автор пише: «Без двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторітету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії — без сильних і авторітетних провідників нації в її тяжкій боротьбі за істнування — немає і не може бути нації»[12,с.137].
Джерелом сили національної аристократії, перш за все, є стихійне ірраціональне хотіння. Воно сприймається як даність, факт, який не піддається поясненню; воно або властиве комусь, або ні. Одним із таких джерел, крім того, є воля до влади, але не адикція , не хвороба влади, а природжена іманентна властивість веліти, бути поводирем. «Без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія»[там же].
Щоб не просто називатися, а на ділі бути аристократією, необхідна політична активність, психологія і мораль «лицарів-войовників». Провідна верства, крім таких факторів, як хотіння правити, організовувати та уміння жертвувати і ризикувати своїм життям, мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією; технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами. Важливо, що еліта має володіти такими технічними засобами війни і продукції, які є необхідними для матеріального життя і оборони нації в даний історичний момент, іншими словами, засобами, що відповідають цивілізаційному розвитку та критеріям прогресу конкретної епохи і визначеної спільноти[17, с.120].
Як видно, у характеристиці аристократії В. Липинський намагається синтезувати дві діаметрально протилежні, але водночас комплементарні складові: волюнтаристсько-ірраціональну та матеріально-технічну; перша є природною і вродженою, друга – набувається за рахунок здібностей, умінь та навичок.
Попри ідеалізм, В. Липинський все ж не був утопістом щодо еліти. Він один з тих, хто, усвідомлюючи нереальність універсальної аристократії, відділив від неї інтелігентський елемент та, на певному етапі розвитку нації, вказав на неефективність «войовників» в ролі провідної верстви. «Коли нація… не може управлятись і не може бути зорганізована виключно шаблями войовничих отаманів, то ще менше можуть нею правити та її організувати фільольоґи, поети, оратори, белетристи, професори, учителі, адвокати, бугальтери, фелєтоністи, коректори та ін. представники т. зв. свобідних — тоб-то не володіючих і не звязаних засобами продукції і війни - інтелігентських професій»[12, с.142]. Проте роль інтелігенції для автора залишається вагомою: на неї покладено завдання витворення національної ідеї, культурних цінностей і тих вартостей, які стають духовним фундаментом суспільства. І оскільки державно-національне будівництво не може обійтися без певного ідеалізму, то значимість цього «генератора ідей» випливає сама по собі.
Врешті-решт не можна оминути і такої якості національної аристократії, як відповідальність. Найбільшою мірою нею повинен бути наділений Господар-Монарх, який «несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність»[12, с.45]. Монарх несе цілковиту відповідальність і за добробут суспільства, і за його занепад.
Відповідальність держави перед громадянством може існувати лише при гармонійному відношенні цих субстратів між собою. Такий стан має місце, коли сильна держава, що є синонімом ефективної організації тих, хто править, репрезентована і керована реальним династично персоніфікованим монархом, і коли «держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним громадянством (класократія, по моїй термінології)»[12, с.387]. Інакше кажучи, відповідальність держави перед народом є відповідальністю провідників нації, тобто політичної еліти, та монарха-правителя перед суспільством, бо саме вони є втіленням держави. Аристократія, що не здатна відповідати за свої вчинки і дії, веде суспільство до хаосу та анархії.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
