Закон найменших відносних опорів визначає, зокрема, і долю соціальних систем, їх збереження, їх часткове або повне руйнування серед різноманітних і складних, таких мінливих в соціальному середовищі дій.
Закон самозбереження свідчить, що будь-яка реальна фізична (організована) система прагне зберегти себе як цілісне утворення і, отже, економніше витрачати свій ресурс.
В словнику С. Ожегова [4, 117] самозбереження визначається як прагнення зберегти своє життя, забезпечити себе від чого-небудь. Прагнення зберегти своє життя в справжньому значенні цього слова властиво системам, що відносяться до класу живих. Живими називаються системи, які наділені біологічними функціями, такими, як народження, смерть і відтворювання. Іноді поняття «народження» і «смерть» пов'язує з неживими системами при описі процесів, які як би схожі на життєві, але не характеризують життя в її біологічному значенні. Так, поняття «життєвий цикл» застосовано до товарів, технологій і т.д. Зрозуміло, що застосування закону самозбереження до живих і неживих організацій має свої особливості. Але і для живих організмів різного рівня складності механізм реалізації закону самозбереження різний.
Живі організми є складно організованими. Неживі системи проявляють властивості або простих організованих, або складних неорганізованих систем. Складність живих систем — результат еволюції і дії закону природного відбору. Поведінка організацій неживої природи згідно другому закону термодинаміки обумовлена зростанням ентропії, характеризуючи міру хаосу системи. Але всі системи прагнуть рівноваги. Рівновага неживих систем пов'язана з досягненням максимального рівня ентропії. Рівноважний стан живого організму припускає безперервну підтримку ентропії системи на низькому рівні.
Життя, виживання, рівновага, стійкість — це ключові поняття для розкриття змісту закону самозбереження.
Під поняттям «життя» більшість учених зараз має на увазі процес існування організмів, що складаються з великих органічних молекул, здатних самовідтворюватися і підтримувати своє існування в результаті обміну енергією і речовиною з навколишнім середовищем.
Всі живі організації здійснюють цей обмін. Вони всі відкриті системи, тобто для них існують інші системи, які діють на них і на які вони теж впливають.
Як показує наука і практика, дія чинників зовнішнього середовища має для спостережуваної організації в переважній більшості випадків негативні наслідки. Результатом цих дій є відхилення живої системи від тих характеристик внутрішнього середовища, при яких життя тільки і можливе. Щоб жити далі, необхідно вижити.
Поняття «виживання» в різних галузях знань має однаковий або близький сенс. Вижити для живого організму — значить залишитися в живих після хвороби, нещастя, будь-яких інших кризових явищ. У. Эшбі вважає цю властивість організації основним критерієм ефективності її функціонування. Організація вважається «доброю», якщо вона робить систему стійкою щодо деякого стану рівноваги.
Всі системи прагнуть рівноваги. Але більшість з них його не досягають. Тому система, здійснюючи перехід з будь-якого стану в стан рівноваги, переходить від більшої кількості станів до меншої. Вона як би здійснює вибір в тому чисто об'єктивному значенні, що деякі стани нею відкидаються (ті, які вона покидає), а деякі зберігаються (ті, в які вона переходить).
Перехід до рівноваги тривіальний в простому маятнику, тому що стан рівноваги представлений крапкою в просторі. Такий незмінний стан, в який система неминуче повертається і в якому за відсутності збурення вона залишається необмежено довго, є як би абсолютною рівновагою в теоретичному значенні (бо, як підкреслено вище, більшість систем динамічні і абсолютної рівноваги, тобто спокою, не досягають ніколи). Жвавою рівновагою характеризується, наприклад, стан автоматичного світлофора. Жоден із станів не є окремо рівноважним в цьому випадку, але замкнуте перетворення в цілому теж можна вважати своєрідною рівновагою.
Фіксовані стани незмінної або жвавої рівноваги в основному характерні для технічних систем, хоча немало прикладів аналогічних станів можна знайти і в живій природі. Функціонуюча організація може прагнути досягнення рівноваги, наприклад в стабільності кадрового складу, підтримці рівнів запасів, фінансів, об'єму виробництва і т.д. Проте живим системам більше властивий рух по деякій висхідній лінії, тобто такий розвиток, коли система практично не повертається до якихось минулих рівноважних станів. Але і в цьому випадку допустимо застосовувати поняття рівноваги, якщо система стабільно розвивається по відомому закону. Так, S-образна хвиляста — типова хвиляста зростання, що відображає процеси в природі. Її можна спостерігати в біологічній сфері або в економіці, скрізь, де має місце зростання. Якщо підприємство збільшує свою присутність на ринку, об'єм виробництва, чисельність працюючих і підвищує їх кваліфікацію, то можна вважати, що воно знаходиться в стані рівноваги.
Із зростанням і розвитком організації пов'язана проблема динамічної рівноваги. Відповідь на питання, який вид рівноваги — статичний або динамічний, залежить від зв'язків, що розглядаються, і рівня аналізу. Підприємство знаходиться в статичній рівновазі, якщо його структура з часом не змінюється (мал. 2.2).
Мал. 2.2. Статична рівновага виробничої організації [1, 83]
При динамічній рівновазі структура організації змінюється (мал. 2.3).
Мал. 2.3. Область динамічного розвитку організації [1, 83]
Хай якась система знаходиться в якомусь стані, дозволяючому їй виконувати певні функції. Він відповідає зовнішнім умовам, в яких працює система. Можна побудувати графік зміни результатів функціонування даної системи за певний відрізок часу, а потім його екстраполювати (суцільна лінія і її пунктирне продовження). Таке положення може бути охарактеризовано як статична рівновага. Як відомо, хвиляста зростання схильна до насичення. Тому стан статичної рівноваги для підприємства ринкової економіки зміняється деякою рівноважною траєкторією розвитку системи (мал. 2.3). В цьому випадку зростання і розвиток нами зв'язується з динамічною рівновагою, тобто із зміною структури.
Припустимо, що умови раптом змінилися. Новим умовам відповідає і новий нормальний стан, тобто одну рівноважну траєкторію S1 змінює інша рівноважна траєкторія S2. Бажано перевести систему в цей новий стан. Для цього потрібна інформація, по-перше, про новий стан і, по-друге, про те, як може бути здійснений перехід системи в цей стан.
Важливим аспектом рівноваги, пов'язаним з виживанням, є стійкість.
Системи функціонують, як правило, в умовах безперервних дій зовнішнього середовища. До них додаються і всілякі внутрішні «недоліки». Тому досягнення складною системою певного стану рівноваги і перебування в цьому стані протягом тривалих проміжків часу — це швидше виключення, ніж правило, це межа, до якої частіше за все вдається лише наблизитися. І навіть наближення до цієї межі вимагає від системи багато якостей, які в комплексі можна визначити як стійкість системи. Таким чином, стійкість — це здатність системи функціонувати в станах, близьких до рівноваги, в умовах постійних зовнішніх і внутрішніх збурюючих дій. Ясно, що стійкість є обов'язковою властивістю кібернетичних систем, оскільки рівновага розуміється в широкому значенні і по суті стикається з цілеспрямованістю.
Поняття стійкості відноситься і до структури, і до функцій системи. При цьому стійкість структури первинна по відношенню до стійкості функціонування.
На основі всього сказаного можна зробити ряд висновків, характеризуючих механізм дії закону самозбереження. По-перше, самозбереження є виживання системи через підтримку її цілісності, стану жвавої рівноваги і стійкості, економного використання ресурсного потенціалу. По-друге, самозбереження безпосередньо пов'язано з пристосовуванням системи як до внутрішніх, так і до зовнішніх змін. По-третє, необхідними умовами самозбереження виступає зростання і розвиток організації.
Закон єдності аналізу і синтезу полягає в том, що процеси розділення, спеціалізації, диференціація і т.п., з одного боку, доповнюються протилежними процесами — з'єднання, кооперації, інтеграції і т.п., з іншою.
Облік вимог закону, що розглядається, необхідний на всіх етапах розвитку організацій живої і неживої природи, соціальних систем.
Ціль аналізу систем — більш повне пізнання закономірностей їх функціонування при існуючій, заданій структурі. В основі аналізу як способу пізнання лежить така ознака систем, як подільність.
Подільність систем, або їх декомпозиція на елементи — найпростіші частини, очевидна. Кажучи про декомпозицію, важливо мати на увазі той факт, що існує, як правило, більше одного способу розчленовування будь-якої системи. Так, для соціальних організацій економіст, соціолог, психолог знайдуть свої способи декомпозиції, виходячи із специфічних цілей дослідження. У будь-якому випадку використовування аналітичного методу пов'язано з таким поняттям, як «структура організації». Знаючи, що елементами організаційної структури соціальної системи є структура трудових ресурсів, інформаційна структура, функціональна структура, структура формальної і неформальної організації, можна говорити про аналіз даної системи з точок зору вже певних теорій структур. Причому декомпозиція необов'язково повинна бути реальною, вона може бути і концептуальною.
Отже, система — це таке ціле, яке не можна розділити на незалежні частини, оскільки коли система розчленована, вона втрачає свої істотні властивості. Із даної причини — і це головне — система є ціле, яке не можна зрозуміти за допомогою аналізу. Щоб зрозуміти цю поведінку і властивість системи, потрібен не аналіз, а інший метод.
Подібно тому, як аналіз, або розчленовування на частини, був ключовим методом для століття машин, ключовим моментом системного мислення є синтез.
Синтез — це процес об'єднання в єдине ціле частин, властивостей, відносин, виділених за допомогою аналізу. Задача синтезу — спроектувати, побудувати таку структуру системи, при якій найкращим чином будуть реалізовані задані нею функції. Стадія синтезу відноситься до активної системостворюючої діяльності людини, будь-то конструювання технічних систем або розробка оптимальних ієрархічних структур управління соціально-економічними процесами.
Вивчення окремих методологічних і методичних аспектів аналізу і синтезу як самостійних способів пізнання приводить до думки про обмежений характер кожного з них по окремості. Дійсно: якщо ми використовуємо аналітичний метод, то розчленовуємо ціле як продукт синтезу, що відбувся в будь-якій з попередніх аналізу моментів часу; якщо здійснюємо синтез, то маємо як матеріал окремі частини. Саме тому аналіз та синтез треба розглядати разом.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
