• обсяг господарських операцій з покупцем і стабільність їх здійснення;
• репутація покупця в діловому світі;
• платоспроможність покупця;
• результативність господарської діяльності покупця;
• стан кон'юнктури товарного ринку, на якому покупець здійснює свою операційну діяльність;
• обсяг і склад чистих активів, які можуть становити забезпечення кредиту при неплатоспроможності покупця і порушенні справи про його банкрутство.
За споживчим кредитом оцінка здійснюється звичайно за такими критеріями:
• дієздатність покупця;
• рівень доходів покупця і регулярність їх формування;
• склад особистого майна покупця, що може становити забезпечення кредиту при стягненні суми боргу в судовому порядку.
• Формування та експертиза інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців має на меті забезпечити достовірність проведення такої оцінки. Інформаційна база, яка використовується для цих цілей, складається з відомостей, що надаються безпосередньо покупцем (їх перелік диференціюється в розрізі форм кредиту); даних, що формуються із внутрішніх джерел (якщо угоди з покупцем носять постійний характер);інформації, що формується із зовнішніх джерел (комерційного банку, що обслуговує покупця; інших його партнерів по операціях і т. п.).
Експертиза отриманої інформації здійснюється шляхом логічної її перевірки; в процесі ведення комерційних переговорів з покупцями; шляхом безпосереднього відвідування клієнта (за споживчим кредитом) з метою перевірки стану його майна і в інших формах у відповідності з обсягом кредитування.
• Вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців визначається змістом оцінюваних характеристик. У цих цілях за оцінкою окремих характеристик кредитоспроможності покупців, розглянутих раніше, можуть бути використані статистичний, нормативний, експертний, бальний і інші методи.
• Угрупування покупців продукції за рівнем кредитоспроможності ґрунтується на результатах її оцінки і передбачає виділення наступних зазвичай їх категорій:
• покупці, яким кредит може бути наданий у максимальному обсязі, тобто на рівні встановленого кредитного ліміту (група «першокласних позичальників»);
• покупці, яким кредит може бути наданий в обмеженому обсязі, що визначається рівнем припустимого ризику неповернення боргу;
• покупці, яким кредит не надається (при неприпустимому рівні ризику неповернення боргу, що визначається типом обраної кредитної політики).
• Диференціація кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців, поряд з розміром кредитного ліміту, може здійснюватися за такими параметрами, як термін надання кредиту; необхідність страхування кредиту за рахунок покупців; форми штрафних санкцій тощо
6. Формування процедури інкасації поточної дебіторської заборгованості. У складі цієї процедури повинні бути передбачені: терміни і форми попереднього і подальшого нагадувань покупцям про дату платежів; можливості та умови пролонгування боргу за наданим кредитом; умови порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.
7. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування поточної дебіторської заборгованості. Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати в практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю – її рефінансування, тобто прискорений переказ в інші форми оборотних активів підприємства: грошові кошти і високоліквідні короткострокові цінні папери.
Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості, використовуваними в даний час, є:
• факторинг;
• облік векселів, виданих покупцями продукції;
• форфейтинг.
• Факторинг являє собою фінансову операцію, яка полягає у поступці підприємством-продавцем права отримання грошових коштів за платіжними документами за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії – «чинник компанії», відірватись беруть на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу. За здійснення такої операції банк (фактор-компанія) стягують з підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з урахуванням рівня платоспроможності покупця продукції і передбачених термінів її оплати. Крім того, при проведенні такої операції банк (фактор-компанія) у термін до трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у формі попередньої оплати боргових вимог за платіжними документами (звичайно в розмірі від 70 до 90% суми боргу в залежності від фактора ризику). Решта 10–30% суми боргу тимчасово депонуються банком у формі страхового резерву при його непогашенні покупцем (ця депонована частина боргу повертається підприємству-продавцю після повного погашення суми боргу покупцем).
Факторингова операція дозволяє підприємству-продавцю рефінансувати переважну частину дебіторської заборгованості за наданим покупцеві кредитом у короткі терміни, скоротивши тим самим період фінансової та операційного циклу. До недоліків факторингової операції можна віднести лише додаткові витрати продавця, пов'язані з продажем продукції, а також втрату прямих контактів (і відповідної інформації) з покупцем у процесі здійснення ним платежів.
Ефективність факторингової операції для підприємства-продавця визначається шляхом порівняння рівня витрат за цією операцією із середнім рівнем процентної ставки за короткостроковим банківського кредитування.
• Форфейтинг являє собою фінансову операцію з рефінансування дебіторської заборгованості за експортним товарним (комерційним) кредитом шляхом передачі (індосаменту) переказного векселя на користь банку (факторингової компанії) зі сплатою останньому комісійної винагороди. Банк (факторингова компанія) бере на себе зобов'язання з фінансування експортної операції шляхом виплати за врахованими векселями, який гарантується наданням авалю банку країни імпортера. У результаті форфетування заборгованість покупця за товарним (комерційним) кредитом трансформується у заборгованість фінансову (на користь банку). За своєю суттю форфейтинг поєднує в собі елементи факторингу (до якого підприємства-експортери вдаються у разі високого кредитного ризику) та обліку векселів (з їх індосаментом тільки на користь банку). Форфейтинг використовується при здійсненні довгострокових (багаторічних) експортних поставок і дозволяє експортеру негайно одержувати грошові кошти шляхом обліку векселів. Однак його недоліком є висока вартість, тому підприємству-експортеру варто проконсультуватися з банком (факторинговою компанією) ще до початку переговорів з іноземним імпортером продукції, щоб мати можливість включити витрати з форфейтинговими операції у вартість контракту.
• На першій стадії (I) підприємство-експортер і підприємство-імпортер укладають між собою угоду про поставку продукції, формами та термінами платежу (платежі здійснюються звичайно в міру виконання окремих етапів угоди). Підприємство-імпортер відповідно до угоди зобов'язується здійснювати платежі за допомогою комерційних векселів, авальованих (гарантованих) банком його країни (або індосованих у цього банку).
• На другій стадії (II) підприємство-експортер укладає угоду з банком (факторинговою компанією) своєї країни, який зобов'язується за комісійну винагороду фінансувати поставки продукції шляхом виплат за врахованими їм векселями.
• На третій стадії (III) підприємство-імпортер індосує (або авалірует) свої векселі в банку своєї країни.
• На четвертій стадії (IV) банк країни імпортера пересилає індосованих (авальовані) їм векселі підприємства-імпортера на адресу підприємства-експортера.
• На п'ятій стадії (V) підприємство-експортер продає векселі банку (факторингової компанії) своєї країни й одержує за це відповідні кошти.
• На шостій стадії (VI) банк (факторингова компанія) країни-експортера індосує векселі, перепродуючи їх на ринку цінних паперів.
8. Побудова ефективних систем контролю за рухом і своєчасної інкасацією поточної дебіторської заборгованості. Такий контроль організовується в рамках побудови загальної системи фінансового контролю на підприємстві як самостійний його блок. Одним з видів таких систем є «Система АВС» стосовно до портфеля дебіторської заборгованості підприємства. До категорії «А» включаються при цьому найбільш крупні і сумнівні види поточної дебіторської заборгованості (так звані «проблемні кредити»); в категорію «В» – кредити середніх розмірів; в категорію «С» – інші види дебіторської заборгованості, що не роблять серйозного впливу на результати фінансової діяльності підприємства.
3.2 Особливості управління фінансовими ризиками інвестиційної діяльності підприємства
Управління проектними ризиками підприємства
Реальне інвестування підприємства у всіх його формах пов'язане з численними ризиками, що об'єднуються загальним поняттям «ризик реального інвестування», основу інтегрованого ризику реального інвестування підприємства становлять так звані проектні ризики, тобто ризики, пов'язані із здійсненням реальних інвестиційних проектів підприємства. У системі показників оцінки таких проектів рівень ризику займає третє за значущістю місце, доповнюючи такі його показники, як обсяг інвестиційних витрат і сума чистого грошового потоку.
Під ризиком реального інвестиційного проекту (проектним ризиком) мається на увазі можливість виникнення в ході його реалізації несприятливих подій, які можуть обумовити зниження його розрахункового ефекту.
Проектний ризик є об'єктивним явищем у функціонуванні будь-якого підприємства, яке здійснює реальне інвестування. Він супроводжує реалізацію практично всіх видів реальних інвестиційних проектів, в яких би формах вони не здійснювалися. Хоча ряд параметрів проектного ризику залежить від суб'єктивних управлінських рішень, відображених у процесі підготовки конкретних реальних інвестиційних проектів, об'єктивна його природа залишається незмінною.
Рівень проектного ризику, притаманний здійсненню навіть однотипних реальних інвестиційних проектів одного і того ж підприємства, не є незмінним. Він істотно варіює під впливом численних об'єктивних і суб'єктивних факторів, які знаходяться в постійній динаміці. Тому кожен реальний інвестиційний проект вимагає індивідуальної оцінки рівня ризику в конкретних умовах його здійснення.
Оцінка рівня проектного ризику базується на наступних принципах і методичних підходах, що використовуються в сучасній практиці Управління проектами:
1. Загальна оцінка проектного ризику здійснюється шляхом визначення інтегрованого показника їх, що характеризуються як «рівень проектного ризику». Цей показник інтегрує вплив усіх видів ризику, пов'язаних з реалізацією даного проекту.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
