зупинявся. Все його майно складали кілька книжок, серед яких була і Біблія

на єврейській мові. Він виховував дітей - адже це була його праця. Але й на

дорослих він також звертав свою увагу, бо думав, що дворянство та

духовенство повинні проводити боротьбу з релігійними забобонами. Сковорода

жив іноді у такий спосіб, що цілком не відповідало його настрою та думкам,

але робив це не тому, що любив їхні хиби, а задля того, щоб прикладом свого

життя довести їх до самопізнання, любові, до істини та огиди до злочинів.

Звичайно ж, він обирав собі місце для життя там, де йому подобалось. Він

рішуче цурався, навіть коли жив у поміщиків, того життя, яким вони жили, у

їхніх маєтках він утворював імунітет для себе. Сам Сковорода так говорив

про своє життя: "не орю убо, не сію, ні куплю дію, ні воїнствую, отвергаю ж

всякую житейскую печаль", - так він писав Ковалінському, що з приводу цього

зазначає: "Можна було життя Сковороди назвати життям."

Харків Сковорода дуже любив 1 часто відвідував його. Тут у нього був гурток

друзів, що дуже шанували його та його науку. Незадовго до смерті він

відвідав свого друга Ковалинського, що жив тоді у себе в селі Хотетові

Орловської губернії. Це була остання зустріч друзів. Помер він у селі Пан

Іванівці, Харківського повіту. Наказав поховати себе на високому місті біля

гаю.

Філософія Сковороди

Таким чином, Сковорода під час свого життя по пустелях останньої доби не

тільки не відійшов від життя, але, навпаки, був її активним культурним

діячем. З однієї сторони, він як філософ виявив велику творчість у галузі

культури, тобто утворював нові духовні скарби, а з другої - одночасно з цим

він був провідником своїх ідей у суспільстві, і в такий спосіб впливав на

громадське життя. В еволюції наукової творчості Сковороди розрізняють 3

етапи:

1. Ранній, присвячений ним розробці його внутрішнього самопізнання.

2. Діалоги про душевний мир, написані для громадянства, для пропаганди

свого вже певне встановленого власного самопізнання. 3. Богословські

трактати, присвячені розв'язанню проблеми Біблії. Усі ці 3 етапи пов'язані

один з одним, і філософія Сковороди є єдиною в своїй основі, бо свої

головні положення Сковорода висловлював в усіх працях не тільки філософсько-

богословських, але й літературних та навіть по листах. Еволюція поглядів

Сковороди існує і виявляється в їхньому поглибленні та у все більшому і

більшому визволенні їх від пануючої традиції, надто у галузі релігійній, бо

до його мандрівного життя розум його ще пробував у владі віри. Життя по

пустелях утворило для Сковороди оригінальні умови його науково-філософської

роботи.

Чи був Сковорода філософом, та як він розумів філософію? Філософія, як

визначав Склворода, головна мета людського життя, бо голова справ людських

є дух його -думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу,

лицарство - серцю, ясність - думкам, як голові всього. Біблія також навчає,

як облагородити людське серце. Тут у нього немов зливаються філософія і

релігія. Сковорода, релігійний мудрець,

був одночасно і філософом, бо за мету свого життя вважав лише відшукання

істини. Філософія Сковороди є не матеріалістичною, а ідеологічною.

Теоретична філософія Сковороди така. Є два начала -видиме та невидиме;

тлінне і вічне. Цими двома началами перейняте усе у всесвіті. Сковорода є

немов би дуалістом, але ці два начала мають у нього неоднакову вагу: перше

- субстанція, друге - атрибут. Цими началами перейняті всі три світи:

великий, або космос, що складається з багатьох інших (не тільки Земля, але

й інші планети, на яких також є мешканці): малий, або мікрокосмос, тобто

людина; третій - символічний світ, або Біблія. У великому та малому світах,

як навчав Сковорода, вигляд речі дав знати про заховану під ним форму або

вічний образ, так само і в символічному світі або Біблії, збір тварин

складав матерію (тобто тут Сковорода відкидав матерію), але над нею стоїть

начало вічності - це є образ або форма. Таким чином, у всесвіті є 2 світи

-невидимий та видимий, як яблуля та її тінь; вона стоїть нерухомо, а тінь

її' то збільшується, то зменшується, то народжується, то вмирає. Так у

природі, так у людині. У ній також 2 начала: старе та нове, тимчасове та

вічне, вони зливаються одне з одним, як тінь з деревом, але й у тлінному

відбивається нетлінне. У Біблії під матерією ховається вище духовне

розуміння (початок вічності, або Бог).

Але що Сковорода ставив у центрі всього світового життя? Не Бога, не світ,

а людину. У цьому полягає його глибокий і безстрашний антропологізм. Для

Сковороди джерелом розв'язання усього таємничого у житті є людина, тому що

усі запитання і таємниці світу скупчені у людині.

Світ і Бог не поза людиною, а власне у ній самій; людина знаходить у собі

Бога: пізнавши себе самого до самісінького кінця, кожна людина, незалежно

від її' віри, може знайти в собі початок вічності, тобто Бога. В основі

пізнання лежить самопізнання. Справжній чоловік і Бог, учив Сковорода, є

теж саме. Не відкидаючи ніяких наук, єдиною верховною наукою для всіх,

потрібною й універсальною, він визначав ту, яка торкається антропологізму,

тобто самопізнання людини, а саме філософію, бо без неї неможливе

найпотрібніше для всіх загальне благо - щастя.

Наука про людину тісно пов'язана у Сковороди з наукою про світ. Людина в

собі може мати і світ, і Бога. Вони пізнаються через людину. Ту

універсальну подвійність, яку філософ бачив у людині, він бачив і в

макрокосмосі - у великому світові. Увесь світ складається з двох натур -

видимої і невидимої. Видима натура не обмежена ні часом, ні простором. Так,

як і Дж. Бруно, Сковорода оповідає про незлічимі і заселені іншими планети.

Початком всього існуючого є Бог, творча сила, яким перейнята уся матерія.

Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш світ, усі

світи, коли вони без числа - це лише тінь вічного. Існування Бога для

Сковороди очевидне: не бачить цього - то є сліпота, не чути Бога -глухота,

а не говорити про нього - німота. Для того, щоб пізнати Бога, не потрібно

вимагати чуда, і не потрібно цікавитись деталями. Чуда вимагає той, хто не

вірить Богові.

Бог і людина пов'язані між собою особливо. Бог, якого Сковорода іноді

уявляв собі ще і механіком, що слідкує за великою машиною, з машини

складеної за всесвітом, явив і являє знак особливого промислу свого щодо

людини. Який Бог не є добрий механік, проте машина десь частенько чомусь

псується. Але це вже є винними самі люди. І через те світ, в якому ми

живемо, нехороший, це і за висловом Сковороди: '' море потопляющихся",

(країна, де лютує мор, тюрма, вогнище, танок божевільних). Так суворо

дивиться на світ Сковорода і, напевно, тут є багато дечого від чернецької

філософії, яку він слухав у академії. Не менш песимістично дивиться він і

на людське життя, зіпсоване самими людьми: це життя, на його думку ніщо

інше, як "сон турка опьяненного опием". А проте у цьому невіддаленому світі

люди рівні. Рівність людську Сковорода уявляв собі як систему повного водою

різного розміру посуду, поставленого один у другий. Оце й є "нерівна

рівність" Сковороди.

Завдяки тому, що люди знаходяться під особливим піклуванням Божим, Бог

дарував людині премудрість. Що таке ця премудрість -Сковорода напевно не

визначив. Найчастіше він казав, що це є "нечтось, що надає гармонії

всьому." Вона подібна до симетрії у фігурі; премудрість породила розум у

людині.

Людина народжується на світ без премудрості, але для неї метою життя є

єднання з премудрістю. Саме премудрість надає міцності людській громаді,

вона перетворює людину в справжню, істинну людську істоту.

Премудрість - це, наче мале зернятко, з якого виростає велике дерево, схожа

вона й на царя, що поселився у маленькій хатині, її одна присутність може

зробити речі божественними . Так і Біблія зробилась божественним світом

через премудрість. Символом цієї премудрості є голуб з маслиновою гілочкою.

Але найвищим представником премудрості є Христос, син Божий. Сковорода

вірив, що він народився від Діви Марії, хоча й рекомендував ніколи про це

особливо не роздумувати. Єднання з премудрістю-Христом і є мета людського

життя.

Сковорода дуже багато уваги приділяє Христові. Христос був для нього більше

якоюсь частиною премудрості, ніж реальною людиною. Про Христа він так

відгукуєтся: "Єдин єсть во веки непроницаем в самий центр сердца нашого й

души нашеся. Сей то єсть истинний человек, предвечному своєму Отцу

существом й силою равен, один во всех нас й во всяком целий..." В

останньому тексті Сковорода певніше говорить про Христа - реальну людину,

але часто він договорюється, що це і є сила премудрості, сила Божа, що

скрізь розлита. До речі, в останніх словах Сковороди є думка й про смерть,

але він наказує не боятись. А дальше про Христа - премудрість. Нічого

Христа шукати по Єрусалимах, даремно хреститися в нього в Йордані. Він є в

кожній людині, тільки там його можна відшукати. Не потрібно роздумувати, як

Христос мертвий воскресав, бо такій душі, що прагне чуда, не допоможе і те,

щоб вона сама чудо творила. Сковорода говорить, що Бог дав на допомогу

людині віру і надію, яка кріпить віру, вдержує людину при істині,

аналогічно як якор тримає корабель на місці. Віра є всім доступна, часто

Сковорода взиває її ще страхом Божим, бо крім цієї Божої віри, Божого

страху є віра пекельна, страх пекельний. Коли страх Божий чи віра веселить

серце людське, живить його, пекельна віра мордує і губить людину. І ця віра

визнає Бога й Божу премудрість, але своїми вчинками цурається єднання з

Богом. Сковорода надавав вірі великого значення, особливо у ранньому

періоді своєї діяльності. Єдність з Богом виявляє людина ще й обрядами та

церемоніями. Цей спосіб дозволяється, щоб тільки обряд був пов'язаний з

вірою, бо без неї все одно як без листків, без яблука. Сам по собі обряд

нічого не вартий, а без віри він є злом, шкодою для людини. Людина, яка

досягла премудрості, не потребує ніяких обрядів. Отже, він в деякій мірі

негативно відноситься до духовенства. І не дивно, що духовенство якраз

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5