без чого немислимо саме існування держави: “Міркуйте скількох завгодно і

про що завгодно, але коріться”.

Підходячи до державного устрою історично, Кант вважав, що воно не може

залишатися незмінним: ті або інші форми правління існують доти, поки вони

необхідні. Республіка — це єдиний правовий державний лад, якого

відрізняється міцністю: тут закон не залежить ні від якої окремої особи.

Щира республіка, по Канті, є система, керована уповноваженими депутатами,

обраними народом.

В поглядах на відносини між державами Кант виступав проти неправового

стану цих відносин, проти панування на міжнародній арені права сильного.

Вихід з такого стану він бачив у створенні рівноправного союзу народів, за

який — робити допомога державам при нападі ззовні. Існування такого союзу —

застава життєздатності людства в цілому.

Невід'ємною частиною усієї філософської системи Канта є ідея вічного

світу. Хоча цю ідею сам він вважав нереалізованої, однак думав, що союз

держав може наблизити людство до здійснення такого ідеалу. Погляди Канта на

проблеми війни і світу пронизані ідеями гуманізму. Він різко негативно

відносився не тільки до самої війни, але і до постійної підготовки до неї:

тягар озброєнь часто робить світ більш важким, чим сама війна. Спроба

європейських держав досягти рівноваги в області озброєнь Кант назвав

найчистішою химерою, “подібно будинку Свіфта, що був побудований з таким

строгим дотриманням усіх законів рівноваги, що негайно звалився, як тільки

на нього сіл горобець”.

Наука про право, писав він, є частина філософії. Вона повинна тому

розвити ідею, що представляє собою розум самого предмета.

Цікаво, що Кант звертає свій погляд на Схід,. убік гігантської

Російської імперії, де народ позбавлений елементарних прав (кріпосне

право), і задається питанням: “Не має бути чи нам ще одна революція, що

здійснить слов'янське плем'я?” Що це? Пророцтво генія!?

Про кінець усього сущого. Коли Кантові було 70 років (цей вік він

вважав своїм творчим розквітом), він написав статтю в “Берлінському

щомісячнику” (червень 794 т.), помітивши, що читати її “смутно і смішно”. У

той час, можливо, це було “і смішно”, а от нині — це “не смішно”, а смутно

і повинно бути попередженням для всього людства. Ця стаття — зразок

іронічної і меланхолійної філософської публіцистики, що має в наш час

особливу актуальність і глибокий моральний зміст. Ідея кінця всього сущого

породжена в міркуваннях не про фізичний, а про моральну сторону справи. У

статті говориться про кінцеву мету людського буття, або, скоріше, про долю

всього людства. Якщо ця мета виявляється недосяжної, то в очах простих

людей “створене буття втрачає зміст, як спектакль без розв'язки і задуму”.

По іронічному, але прозорливій думці Канта, кінець усього сущого може бути

троякого роду: 1) природним, відповідним моральним цілям божественної

мудрості; 2) надприродний — під впливом причин, нашому розумінню

недоступних; 3) протиприродний, котрий “ми викличемо самі внаслідок

неправильного розуміння кінцевої мети”.

На закінчення необхідно підкреслити, що Кант уплинув на розуми всього

мислячого людства: багато філософських напрямків, школи і навчання так чи

інакше сходять до нього. Його ідеї, піддаючи постійному осмисленню і

переробці, продовжують своє плідне життя. Геній цього мислителя, виражений

у його утворах, — це такий храм духу, повз якого не проходив і не може

пройти жоден з тих, кому дорога широка мудрість. И.В. Ґете уловив у

кантовських антиноміях “шахрайську іронію”, з яким Кант те переконує читача

в чому-небудь, то призиває взяти під сумнів свої ж положення. Ґете говорив

і так: коли прочитаєш сторінку Канта, почуваєш, що ввійшов у світлу

кімнату.

5. Філософія Фейєрбаха.

Людвіг Фейєрбах (1804—1872) — німецький філософ, творець одного з

варіантів антропологічного матеріалізму. У молодості — учень і жагучий

шанувальник ідей Г. Гегеля, згодом— його непримиренний критик, особливо

поглядів Гегеля релігію. Будучи матеріалістом, він відстоював принцип

сходження від матеріального до ідеального, тобто він розглядав ідеальне як

щось похідне, від визначеного рівня організації матеріального. Парадокс,

однак, полягає в тім, що Фейєрбах, будучи матеріалістом, не вважав себе

матеріалістом.

Фейєрбахові імпонувала ідея “реального людини, що почуває,”.

Характерною рисою його матеріалізму був антропологізм, що полягає в

розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній

єдності з нею. Природа - основа духу. Вона ж повинна стати основою нової

філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, якого так наділила

почуттями і розумом і психіка якого залежить тілесної організації,

володіючи разом з тим якісною специфікою, незвідної до фізіологічних

процесів. Однак природна” сторона в людині Фейєрбахом гіпертрофувалася, а

соціальна — недооцінювалася.

З усіх людських почуттів Фейєрбах виділяв почуття любові, маючи у виді

моральну любов. Не вникаючи в усі тонкості гносеології, він зосередився на

проблемі моральної суті релігії, що знайшло своє вираження в його основній

праці “Сутність християнства”.

Вихідним пунктом поглядів Фейєрбаха є ідея, виражена в концептуальному

афоризмі: “Не Бог створив людину, а людина створила Бога”. Таємницю

християнства Фейєрбах вбачав в об'ективному вимірюванні людиною своїх сил,

додавши їм потойбічний, відчужений від самої людини зміст. По Фейєрбахові,

релігія не просто продукт людського неуцтва, як думали деякі автори. Вона

має безліч достоїнств: у релігії не можна не бачити розпорядження до

побожного відношення людини до людини, у першу чергу до піднесеного почуття

взаємної любові.

Зосередивши на людині, на його почуттях дружби і любові, афористично

яскраво характеризуючи любов, зокрема в шлюбних відносинах, Фейєрбах

прагнув саме на цих морально-психологічних початках створити теорію

творення суспільства, у якому царювали б любов і справедливість. Видимо,

цим порозумівається те, що він вступив у ряди соціал-демократичної партії і

проповідував ідеали соціальної справедливості, чим і підкупив своїх

спочатку закоханих у його ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса.

На закінчення необхідно сказати, що німецька класична філософія — це

величезне досягнення в області філософії, досягнення, значимість якого

важко переоцінити. Ми розглянули філософські ідеї кожного мислителя, що

дозволяє побачити всі основні риси видатної індивідуальності. Разом з тим

весь період розвитку класичної філософії з'являється як цілісний процес, що

включає в себе взаємодія і протиборство різних концепцій, а також їхній

взаємовплив.

6. Філософія Фіхте.

Значне місце в розвитку німецької класичної філософії Слід Йоганну

Готлібу Фіхте (762—84). У філософії И. Канта він намагався усунути ідею

предметів самих по собі і діалектично вивести весь зміст знання, тобто

теорію і практику, з діяльності нашого Я. Фіхте вказав на протиріччя

поняття “предмета самого по собі”, тобто “речі в собі”, — непізнаваної, що

не впливає на світ явищ і в той же час укладає в собі причину явищ.

Усунувши це протиріччя, Фіхте прагнув перетворити критичний метод

Канта в суб'єктивний ідеалізм, подібний ідеями Дж. Берклі. Для Фіхте

справжня реальність — єдність суб'єкта й об'єкта; світ — це “суб'єкт -

об'єкт, причому ведучу роль грає суб'єкт”. Фіхте конструює “суб'єктивний

суб'єкт - об'єкт”. Спираючи на життєвий щоденний досвід людини, Фіхте

пропонує відрізнити і протиставити реальна подія уявлюваному, існуючому

лише у свідомості. Згідно Фіхте, увага свідомості може зайняти і факт, що

вже зникли з безпосереднього споглядання, що був у минулому і тим самим?

відбитий. Оскільки і при спостереженні реальної події; і при спогаді

минулих дій у людини однаково проходить, зникає частина життя, частина

часу, те Фіхте думає можливим обох явищ — уявлюване і реально існуюче —

оголосити однаково реальними. А де ж критерій такої реальності? У суб'єкті

— відповідає Фіхте. Отут мимоволі пригадуються слова Ф.И. Тютчева:

ПРО, нашої думки зваба, Ти, людське Я.

Сприймаючи предмет або задумавши про минулому, людина забуває себе.

Самозабуття — це одна з особливостей людини, що переживає зв'язок з

дійсністю. Звідси визначення дійсності: те, що відривається тебе від самого

себе, і є дійсно відбувається і наповняє даний момент твого життя. Це і є,

по Фіхте, початок і щирий фокус усієї філософії і життя. Прийшовши до

такого загального визначення дійсності, не можна ототожнювати те, що

зв'язано з дією людини в області уяви, з тим, що безпосередньо не залежить

від нього. Таким чином, виходять два ряди дійсності: одна створює сама

себе, інша виникає в результаті творчого акта свідомості того, кому

потрібно її існування. Фіхте говорить: зверни увагу на цю дійсність, увійди

з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя, у якій як би

утримується і зберігається життя об'єкта. Можливість такої залежності між

реальним буттям і духовним життям суб'єкта Фіхте, як і Дж. Берклі, поширює

і на ту дійсність, у відносинах, з яким людина не знаходиться. Звідси плин

всієї об'єктивної реальності розглядається як її можливе усвідомлення

людиною: реальне існує тільки в зв'язку з життям людини. Потім Фіхте вже

зовсім відволікається від об'єктивної реальності, займаючись дослідженням

“реального” тільки як факту свідомості, як “внутрішнього почуття” і

“функції душі”. Його науковчення (так він іменує усю свою систему) має

справу лише з визначеннями свідомості.

Будучи обдарованою особистістю, Фіхте, висловив чимало коштовних ідей.

Істотний інтерес представляють етичні погляди Фіхте. Виходячи з факту

множинності істот, що самовизначаються, він сформулював умови їхнього

спільного існування, що полягають у добровільному обмеженні волі кожної

особи: це обмеження, можливо, насамперед, якщо кожному надані права

вільного тілесного і духовного разячи і права власні, виведені з впливу

волі на природу. Держава, по Фіхте, є гарант реалізації права. Надалі

погляди Фіхте в багатьох пунктах зблизилися з навчанням соціалістів,

зокрема він уплинув на Ф. Лассаля, німецького соціаліста, організатора і

керівника Загального німецького робочого союзу.

Філософія Фіхте вплинула на наступний розвиток німецької класичної

філософії, особливо на його Ф.В. Шеллінга і навіть Г.Гегеля, а також на

формування філолофсько-етичні погляди романтизму — своїми ідеями творчої

активності духу, навчанням про генія, про іронію й ін.

Філософію Фіхте гостро критикували і його сучасники (Кант, Гегель і

ін.), і всі наступні філософи за суб'єктивізм і за надмірну самовпевненість

автора в абсолютності своєї правоти. Порівнюючи свої погляди з поглядами

своїх попередників і сучасників, Фіхте писав: “У мене настільки невтримна

уява, що воно дозволяє всьому моєму духові незбагненно піднятися над усіма

речами. Я прийняв більш шляхетну мораль і замість того, щоб займатися

речами поза мною сущими, став займатися більше самим собою”.

Ґете писав з іронією про суб'єктивно ідеалістичний кредо Фіхте:

От призначення життя молодий:

Світ не був до мене і створений мною.

7. Філософія Шеллінга.

Яскравим представником німецької класичної філософії є Фрідріх

Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 — 1854), що став посередньою ланкою між И.

Фіхте і Г. Гегелем. Зовсім юним (у 22 року) Шеллінг став професором. У

творчості Шеллінга виділяється ряд етапів, що ми коротко розглянемо.

Натурфілософія. Шеллінг почав спробу філософського узагальнення

досягнень природознавства свого часу у всіляких областях. Природа, по

Шеллінгу, є становлення духовного початку. Він, вважав, що якщо в людині

духовний початок усвідомлює себе, то в природі воно несвідомо. Рух від

несвідомої духовності природно-сущого до свідомості проходить ряд

прогресуючих ступіней.

Природа, у розумінні Шеллінга, представляється як силова динамічна

єдність протилежностей, при цьому на всіх ця розвитку спостерігається

протилежність об'єкта і суб'єкта Прообраз цього — магніт як прояв

універсального світового закону. В основі всякого роздвоєння сущого лежить

споконвічно єдина сила, що мислиться Шеллінгом тільки як живаючи. Природа є

космічний організм, що володіє “світовою душею”. По Шеллінгу, сходи буття з

усіма її ступінями дані від століття. Усі ступіні абсолютно одночасні.

Матерія для нього — загадка, що хвилює, манлива до себе, нерозв'язна. Вона

не існує без духу, як дух без неї, — навіть у Богу.

Трансцендентальний ідеалізм. Шеллінг задається питанням: як виникле в

процесі розвитку природи суб'єктивне (несвідоме-духовне) стає об'єктивним?

На це питання відповідає праця Шеллінга “Система трансцендентального

ідеалізму”. Шеллінг виходить із суб'єктивного Я, думаючи його як щось

первинне, а з нього виводиться об'єктивне. Внутрішнім актом суб'єктивного є

“інтелектуальна інтуїція”. По Шеллінгу, форми розумного пізнання — не

умовиводу і доказу, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному споглядання-

інтуїції. Але суб'єктом такого збагнення сущого може не просто розум, а

лише філософський і художній геній.

Філософія тотожності. Шеллінг затверджував тотожність духу і природи.

Тут вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й

об'єктивне нерозрізнені. Абсолютне думає своєю діяльністю суб'єкт і об'єкт.

Але те, що в Абсолюті тотожно, вічно і зовсім, у світі роздільно, незримо,

множественно, розвивається в часі, представляється процес. Природа кожної

речі визначається перевагою в ній суб'єкта або об'єкта; інакше кажучи, —

ступенем, Абсолюту, цьому розвиток характеризується як доцільне: на одному

полюсі — матерія, а на іншому — істина пізнання. По Шеллінгу ідея

абсолютної тотожності тісно зв'язана з думкою про самосвідомість єдиного —

Бога. Він і є розум.

Шеллінг велика увага приділяє ідеї волі, що погоджував з феноменами

добра і зла. Та воля вільна, для якої однаково можливі те й інше: людина

коштує перед виборі” Правомірне питання: як погодити існування зла з

всемогутнім і благим Богом. Людина соціальна істота: у ньому зло

перемагається добром.

На останньому етапі своєї творчості Шеллінг розглядав проблему

одкровення і міфології.

На закінчення необхідно сказати, що праці Шеллінга зробили дуже

великий вплив не тільки на німецьку філософію, але на філософські погляди

мислителів інших країн, у тім всунув і діячів російської філософської

культури. Він дружив з Ф.И. Тютчевим, листувався з П.Я. Чаадаєвим, його

ідеями надихалися У.Ф. Одоєвський, Д.В. Веневітінов, Н.В. Станкевич, брати

Киріївскі, А. П.. Григор'єв, В.С. Соловйов і ін.

8. Підсумок досягнень німецької класичної філософії.

В історії світової філософії етап, іменований «німецькою класичною

філософією», звичайно оцінюється як грандіозний період у розвитку людського

духу, вершина філософського світорозуміння.

Що дала принципово нового німецька класична думка?

- Головне філософське досягнення німецької класичної філософії -

діалектика. Хоча і на ідеалістичній основі, вона була розроблена настільки

ґрунтовно, що відкрила перед людською думкою невідомі обрії. Історизм як

принцип мислення міцно ввійшов у філософський побут: світ – суперечливе

ціле, що розвивається. Нової була ідея побудови системи взаємозалежних

категорій. Тим самим уперше була знайдена специфічна мова філософії як

науки. Філософія оперує гранично широкими поняттями, що відбивають не

тільки різні сторони дійсності, але їхні взаємні зв'язки, переходи. Такі

поняття гнучкі, текучі, переходять друг у друга. Визначити їхній можна

тільки через їхнє місце в системі.

- У німецькій філософській класиці було радикально переглянуте відношення

суб'єкта й об'єкта. Усі попередні навчання грішили споглядальністю: процес

пізнання представлявся їм пасивним сприйняттям образів, що надходять

ззовні. Німецькі мислителі вперше проголосили (в ідеалістичній формі)

активність свідомості, вторгнення суб'єкта в об'єкт і їхню безперервну

взаємодію.

- Сфера свідомості стала в працях класиків німецької думки в більш широких

масштабах. У неї включили і несвідомі, неконтрольовані процеси. Системність

думки не виключає спонтанності, це дві взаємозалежні протилежності єдиного

процесу. Несвідома робота думки присутня й в одиничному акті творчості, де

вирішальна роль належить продуктивній уяві. Є і колективне несвідоме –

міфологічне мислення, що являє собою необхідну ступінь у розвитку форм

суспільної свідомості.

- Німецька класична філософія обґрунтувала ідею суспільної закономірності,

указавши на економіку як на сферу її найбільш яскравого прояву. Творення,

праця, знаряддя праці стали як предмет філософського розгляду. Була почата

спроба побачити в історії людства закономірні етапи прогресивного розвитку.

- Новою наукою, що одержала в Німеччині ім'я і систематична розробка (у

тому числі й у працях німецьких класиків) була естетика. Попередні

навчання, що ідуть у стародавність, були уривчастими і не схоплювали

діалектичний характер краси.

- Німецької класичної філософії удалося сказати нове слово й у древній

філософській науці етиці. Виникла ідея боргу як абсолютного спонукального

мотиву морального поводження. Вперше у філософії була поставлена проблема

ідеалу.

Такі, сумарно, найбільш видатні досягнення німецької класичної філософії.

9. Список використаної літератури.

1. Гулига А.В. Німецька класична філософія. – М., Думка 1986.

2. Рассел Б. Історія західної філософії. – К.,1995.

3. Кант. Пролегомени. –М., 1934.

4. Антологія світової філософії. У 4 т. –М., 1971. Т.3.

5. Нарський І.С. Імануіл Кант. -М., Політіздат, 1976.

Страницы: 1, 2, 3, 4