періодизації всесвітньої історії, яким є прогрес у свідомості волі. Йому

відповідають чотири етапи в цьому сходженні: східний світ; грецький світ;

римський світ; німецький світ. У східних народів не було волі; вільним

визнається лише один — деспот, тому воля тут — сваволя, розгул пристрасті,

з однієї сторони іншої — сліпа покора як характерна риса народно духу:

Греко-римському світові властивий наявність волі, але вона усвідомлювалася

лише в обмежених межах — для деяких. Тому державний устрій грекоримського

світу не виключало рабства. Але народний дух грецького і римського світів

мав різну орієнтацію. Якщо для грецького світу характерним було здійснення

принципу “прекрасної індивідуальності”, то для римського — “абстрактної

загальності”. Повна воля, по Гегелю, знайшла втілення лише в німецьких

народів, що у своєму історичному розвитку, успадкувавши плоди Реформації і

Французької революції, досягли загальної цивільної політичної волі. Таким

чином, відповідно до Гегеля, всесвітня історія є утілення волі в реальному

житті народів, що представляє собою великий хід світового духу по

своєрідних ступінях безперервного історичного процесу. Дійсну історію

Гегель зв'язує з державно-правовою організацією життя народу, а прогрес

убік розумного державного устрою — з історичним прогресом узагалі. “У

наявному бутті народу субстанціальна мета полягає в тому, щоб 6ыть державою

і підтримувати себе в якості такого. Народ без державного устрою (нація як

така) не має власне ніякої історії, подібно народам, що існували ще до

утворення держави, і тим, що ще і понині існують як дикі нації”. В

остаточному підсумку Гегель прагнув обґрунтувати думка, що саме німецький

народ, що нібито вже установив розумний державний устрій і є дійсний носій

всесвітньо-історичного прогресу. Таким чином, історія, представлена як

саморозвиток світового духу, є вищий етап об'єктивно-ідеалістичної

філософії. Слід зазначити, що в рамках ідеального, держави Гегелем

знімається антиномія волі і необхідності. Держава, по його представленню, є

божественна ідея в її земній оболонці , ціль всесвітньої історії, де воля

одержує свою об'єктивність, розумна необхідність, світовий дух знаходять у

ньому своє здійснення. Тут розумне затверджує себе як необхідне

субстанціональне; воля стає загальною, об'єктивною вимогою, а людина —

воістину невільним, оскільки він визнає це необхідне як закон і випливає

йому як “субстанція нашого власного існування”.

Сила гегелівського генія дала йому можливість проникнути в розуміння

глибокої сутності праці і його значення для становлення людини і

суспільства. Лише шляхом праці, відповідно до Гегеля, людина створює засобу

для задоволення своїх потреб. Так виникають економічна система і відносини.

Вони ж у свою чергу лежать в основі соціальної диференціації людей.

Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі

принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали

золотий фонд скарбниці світової філософії.

Подібно тому, як Абсолютний розум царює у світі, Гегель духовно

царював у Німеччині, залучаючи і захоплюючи своїми лекціями і працями. Він

царює і понині у світовій філософії. Його критикують, але його вивчають і

перед ним схиляються, як перед найбільшим генієм. Він входить у четвірку

самих великих мислителів в історії людства: Платон, Аристотель, Кант і

Гегель. Його добутки складні для читання. Але якщо поглибитися в цю безодню

геніальних думок, то від читання важко і навіть неможливо відірватися. У

туманності його викладу раз у раз блискають золото і діаманти найглибших і

найтонших думок, а вони скоряють. Не можна не оцінити думка Гегеля, що він

любив повторювати усе своє свідоме життя: “Я говорю завжди — прагнете до

сонця, друзі, щоб незабаром поспіло щастя людського роду”.

4. Основоположник неокласичної філософії – Кант.

Одним з найбільших розумів людства, основоположником неокласичної

філософії є Імануіл Кант (1724 - 1804) — воістину титанічна фігура. Саме з

його зайнялася зоря філософії Новітнього часу.

Не тільки у філософії, а й у конкретній науці Кант був глибоким,

проникливим мислителем. Розроблена ним гіпотеза походження Сонячної системи

з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних,

наукових ідей астрономії. Крім того, він висунув ідею розподілу тварин один

по одному їхнього можливого походження, а також ідею родинного походження

людських рас.

Філософські погляди Канта істотно мінялися в міру його духовного

розвитку. Якщо до початку 80х рр. XVIII в. його цікавили головним чином

природничонаукові питання, то потім його дух занурюється в так називаної

метафізичної, загальнофілософські, проблеми буття, пізнання, людини,

моральності, держави і права, естетики, тобто всієї системи філософії.

Людина, етика і право -від альфа й омега усього філософського навчання

великого мислителя.

Про буття і пізнання. Кант вважав, що рішенню таких питань філософії,

як проблеми буття людини, душі, моралі і релігій, повинне передувати

дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь.

Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і

складають основу знання. Вони те і додають знанню характер необхідності

загальності. Але вони ж суть і не перехідні границі достовірного знання.

Відкидаючи догматично прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього

потрібно взяти за основу інший — метод критичного філософствування, що

складає в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної

людської здатності знання й у дослідженні того, як далеко можуть

простиратися його границі. Кант розрізняв сприймані людиною явища речей і

речі, як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є

насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища

речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами

тільки у своїх виявлених формах. У результаті впливу “речей собі” на органи

почуттів виникає хаос відчуттів. Ми приводь” цей хаос у єдність і порядок

силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є

зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум пропонує закони

природі. Але світові явищ, відповідає незалежна від людського із сутність

речей “речі в собі”: абсолютне пізнання їхній неможливе. Вони для нас

тільки ноумени, тобто зрозуміла, дана в досвіді сутність. Кант не розділяв

безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом,

принципової обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний

зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б

ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.

Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі раніше

сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто не особлива,

самостійна реальність. Почуттєві враження зв'язуються між собою за

допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття,

а вони, по Канті, суть “чисто логічні” форми, що характеризують тільки рої

мислення”, а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду,

тобто апріорі. У своєму навчанні про пізнання Кант велике місце відводив

діалектиці: протиріччя розглядається їм як необхідний момент пізнання. Але

діалектика для Канта лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що

відбиває протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової

діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна

форма, предметом діалектики стають самі ці форми.

У логічному аспекті теорії пізнання Кант ввів ідею і термін

“синтетична сила судження”, що дозволяє нам здійснити синтез розуму і даних

почуттєвого сприйняття, досвіду.

Кант ввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським

переворотом у філософії. Наші знання — не мертвий зліпок речей і їхніх

зв'язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу почуттєвих

сприйнять і каркаса апріорних логічних категорій. Допомога уяви людина

використовує в кожній ланці своїх міркувань. До своєї характеристики людини

Кант додає: ця істота, наділення продуктивною здатністю уяви. Але будучи

великим конструктором, уява не всемогутня. Логічний каркас категорій, по

Канті, апріорний. Трансцендентальна філософія це, по Канті, не теорія

“уроджених ідей”, оскільки в такому випадку вони були б позбавлені

пізнавальної сили. Людина, що приступає до пізнання, уже має сформованими

до нього пізнавальними формами. Кант розрізняє апріорній і апостеріорне (на

основі досвіду) походженні понять і категорій. Обоє ці джерела дозволяють

уяві і мисленню здійснювати збагнення сущого.

У своїй теорії пізнання Кант часто розглядає і власне антропологічні

проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна

апперцепція, тобто єдність свідомості, що складає умову можливості всякого

пізнання. Ця єдність є не результат досвіду, а умова його можливості форма

пізнання, що корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв

трансцендентальну апперцепцію від єдностей характеризуючого емпіричне Я и

складного комплексу станів, що складається у віднесенні, свідомості до

нашому Я як його центрові, що необхідно для об'єднання всього різноманіття,

даного в досвіді й утворюючому змісті всіх переживань Я. Це геніальна ідея

великого мислителя:

Канта справедливо критикують за те, що він відмовляється визнати

адекватність нашого знання речам. Відповідно до Канта, ми знаємо тільки

Страницы: 1, 2, 3, 4