Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс,

Спіноза, Гассенді.

Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII

століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-

Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський,

Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих

представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як

критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа,

на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає,

а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені

визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного

світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця

й першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити

теологію від філософії. Перша повинна була займатися надприродними речами,

а філософія – реальними, “що існують самі по собі”.

Зростав інтерес вчених Академії до природничих наук, які грунтувались

на довідних знаннях. Це був час поступового виділення природничих наук з

філософії. Курси вчених несли в собі елементи астрономії, фізики, біології,

медицини, хімії. У своїх лекціях професори Академії часто посилалися на

медиків – природознавців Авіценну, Авероеса та ін.

Філософській науці, як і прогресивній суспільно-політичній думці, що

формувалася у Київській академії, були близькими ідеї Відродження і

Просвітництва. І хоча вітчизняні вчені перебували ще значною мірою під

впливом релігійної ідеології, їх боротьба проти томізму, використання

досягнень прогресивної думки сприяли вивільненню філософії, як і інших

наук, з-під влади теології,перебудові духовного життя на основі науки й

освіти.

У другій половині XVIII ст. Синод, намагаючись закрити доступ у

Київську академію матеріалістичним ідеям французських філософів XVIII ст.,

заборонив її професорам складати самостійні курси лекцій і наказав читати

філософію за системою Лейбніца і Вольфа, за підручником Баумейстера і

Пурхоція.

Почесне місце в історії розвитку прогресивної філософської думки,

започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Григорію

Сковороді.

Роки навчання Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії стали

періодом формування його як передового мислителя, прямого спадкоємця і

продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки кращих

представників Академії. А тісний зв(язок з народом, невтомна праця підняли

його на вищий щабель порівняно з академічними вчителями.

В умовах жорстокого, всезростаючого соціального і національного

гноблення на Україні в другій половині XVIII ст. Сковорода йшов у народ,

своєю працею, прикладом свого життя, словом невтомно і наполегливо “сіяв

розумне, добре і вічне”. В цьому — вся велич Сковороди — Просвітника, який

“з(явився на світ, в якому йому судилося стати світлом”, і таким залишитися

в пам(яті народній.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на

Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району).

Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури.

Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних

інструментах, малював, а головне — створив численні літературні і

філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної

прогресивної культури XVIII ст., а його ім(я посідає помітне місце в ряду

видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню

літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов

насамперед як народний вільний мислитель, мандрівний учитель життя, в якому

висока освіченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини. Мужність

Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливості і зла,

засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу.

Вже в XVIII ст. його пісні та “псалми” увійшли до репертуару кобзарів і

лірників.

В його вченні, характерні його протесту проти існуючого ладу

відбилися переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його

прагнень, неприйнятя суспільних порядків, що несли нечість духу, занепад

духовних цінностей. Тому і в наш час не може не захоплювати велична постать

Сковороди, його життєве кредо, послідовність в відстоюванні своїх

переконань, безкомпромісність. Все життя письменника-філософа було наочним

втіленням його філософського вчення.

2. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.

Основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є

проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема

органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві

натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише

розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке

він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він

прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти і сенс життя Сковороди,

і сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської

системи.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох

натур: “Весь мір состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая.

Видимая натура наз(вается тварь, невидимая — Бог”. Це перший основоположний

принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна

стверджувати, що філософська позиція мислителя — об(єктивний ідеалізм.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і

невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і

Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б

його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і

невидимий світи нерозривно пов(язані один з одним.

Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є

саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває і поглиблює у

філософському творі “Наркісс” (1767). У цій праці мислитель пише, що

невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в

самій людині. А Бог є не що інше, як “вічна глава і таємний закон у

тварях”.

Закон же цей є “господньою природою”, тобто невидимою натурою, що не

підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама — безпочаткова, не

обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи

просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування

матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Бог, у творах

Сковороди виступає видима натура, або тварь, терміном “тварь” філософ

позначав світ речей, все матеріальне.

Матерію Сковорода називав “видимостью, внешностью, наружностью”, бо

світ речей, на його думку, залежить від невидимості. Оскільки видимість

минуща, вона може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, тільки те, що

вічне.

На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства — невидиме

(Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-

небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав

невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний

зв(язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між

сутністю і явищем, формою і матерією: сутність — невидима, явище — видиме.

Під поняттям “явище” Сковорода розумів матеріальний світ, об(єктивно

існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою

світ речей, в противагу якому сутність — духовна натура. Потрібно

відзначити, що Сковорода проповідував об(єктивний ідеалізм, був спадкоємцем

філософських ідей Платона.

Відносно співвідношення матерії і форми філософ стверджував, що

матерія (або “вещество”) — світ речей, “твар”, видима натура. Протилежність

матерії — форма — “нематеріальне у предметах”, “невидиме у предметах”.

Співвідношення матерії і форми, сутності і явища.

Форма

Матерія

невидима натура

видима натура

сутність

явище

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох “естеств” —

матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому

розумінні, — минуща; вона є зовнішнім, видимим , тлінним. Форма ж — це

бож(є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують

світи:

1) великий або макрокосмос (“Обителбн(й мир”, Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму

натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність

людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і

Всесвіту людина — малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі

особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина — це модель великого

світу, його копія у зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ

Страницы: 1, 2, 3, 4