Рефераты. Філософія






Бекон (1561-1626 рр.) і Рене Декарт (1596-1650 рр.). Відновлення в правах

самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом

епохи Відродження, висунуло як першорядну філософську задачу обгрунтування

адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи

самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської

активності. До цього спонукала не тільки логіка побудови думки, але і

наростаючі соціальні рухи проти суспільних відносин і інститутів

феодального суспільства, усвідомлення їх неадекватності буржуазним

економічним відносинам, що поволі формуються.

Початкова ідея Декартової філософії - принцип сумніву, який однією своєю

стороною направлений проти схоластичного знання, сліпої віри, іншою - на

пошук найбільш очевидного, безпосередньо достовірного початкового

положення, яке можна взяти за основу системи знань про світ і людину. І

якщо Бекон орієнтує пізнання на досвідчене дослідження індивідуальних

речей, то Декарт початковим пунктом пізнання приймає індивідуальний акт

мислення. Сам сумнів є процес думки, а суб'єктивно пережитий акт мислення

невіддільний від мислячої істоти. Тому абсолютно безперечною є думка

"Мислю, отже, існую".

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд

речей не самих по собі, а у відношенні до нашого інтелекту. Наука - це

зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей. На відміну від схоластик

Декарт не закликає вивчати речі такими, якими вони створені богом:

божественний механізм витвору прихований і недоступний. Задача людського

пізнання - розкрити, яким чином могли бути створені ті речі, які ми

сприймаємо за допомогою органів відчуття, тобто відтворити їх за допомогою

нашого інтелекту. Така постановка задачі пізнання принципово міняє

тлумачення питання про співвідношення знання і буття: пізнання повинно бути

направлене не від буття до істини, а від істини до буття, "... оскільки

істина те ж саме, буття". Істина виступає у Декарта не як відповідність

знання буттю, а як модель для створення відповідного цій істині буття. Тим

самим Декарт відкриває для пізнання можливість експериментального створення

такого буття, яке не існує у видимому людиною природному світі.

Декарт - основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв всі речі

перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля початку або принципи

він переніс з об'єктивного світу в людський розум. Такий підхід знищує

природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку -

кількісний підхід. Філософія Декарта виступила методологічною основою

математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія замінюється

кількісним аналізом різноманітних речей, бо за основу знання беруться не

речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським інтелектом.

Декартова філософія стала передвісником механічного світогляду. У ній

виділяються дві самостійні субстанції світу - матеріальна, відмінною

характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерні

непротяжність і неподільність. Людина у Декарта виявилася дуалістично

розколеною на тілесний, матеріальний і духовний, мислячий початок.

Розумність, здатність раціональної думки є істотна особливість людини, її

виняткова якість. Раціоналізм Декарта затверджує розумність людини як єдину

основу його пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання

буття відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного

початку в людині позначився в подальшому розвитку новоєвропейської

філософії, в розмежуванні природного і в пошуках їх єдиної основи.

У середині XVII ст. прокреслюється ще одна альтернативна щодо

раціоналізму філософська лінія, яка, проте, «на повний голос» зазвучала

лише в нинішньому столітті. Мається на увазі ірраціоналізм (від лат.

irrationalis - нерозумний), який вказує на безмежну якісну множинність

реального світу, яка становить об'єктивну межу для пізнавальних можливостей

«кількісно-математичного», природно-наукового розуму. У числі перших

стикається з названою межею саме «природно орієнтована» думка одного з

блискучих учених XVII ст., математичні й фізичні відкриття якого зберігають

свою цінність і в наш час, французького письменника, природодослідника і

філософа Блеза Паскаля (1623-1662).

Саме послідовне проведення раціоналістичних принципів природо-наукового

знання приводить Паскаля до розуміння того, що строге логічно-математичне

міркування завжди має свій виток в якихось початкових, вихідних твердженнях

(їх називають по-різному - аксіоми, постулати, вихідні принципи), які не

мають, і взагалі не можуть мати, строгого (логічного, математичного тощо)

обгрунтування. І тому підставою для їх прийняття є щось принципово інше,

ніж теоретичне обгрунтування: більше того, саме теоретичне обгрунтування

стає можливим лише тоді, коли вже існують, виявляються прийнятими до

початку будь-якого розумового процесу ті або інші початкові твердження.

Такі «початки» строгих (логічних) «ланцюгів» людина приймає не розумом

(вони логічно не обгрунтовуються), а «серцем».

Дійшовши висновку про принципову обмеженість, однобічність природно-

наукового розуму, Паскаль зумів у XVII ст., в період беззастережного

панування ідеї механістичного універсалізму світу, хай ненадовго, але все ж

недвозначно показати об'єктивну гуманістичну основу людського знання, не

тільки філософського, а й природно-наукового. Спостережно-раціоналістична,

механістична думка розбивалася на крайності суб'єктивізму-об'єктивізму,

раціоналізму-сенсуалізму і т.п.

Ставши на гуманістичну позицію, Паскаль зумів відновити світоглядну

цілісність філософського погляду. Велич душі, зауважує він з цього приводу,

виявляється не в тому, що людина сягає якоїсь однієї з крайностей, а в

тому, що вона вміє торкнутися обох і заповнити увесь проміжок між ними.

Звичайно ж, серце дотримується свого порядку, а розум свого. Проте серце

допомагає розуму, а не протистоїть йому. «Серцем» тут Паскаль називає

гуманістичне підгрунтя розуму, про існування якого сам по собі розум

найчастіше і не підозрює. І все ж розум завжди спирається на це підгрунтя.

Як показав Б. Паскаль, природознавство не так однозначно і автоматично

свідчило на користь матеріалізму, як це здавалося в XVI ст. Саме в цій

ситуації і висуває свою програму подолання «дуалістичного бар'єра» видатний

голландський мислитель Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677).

Спіноза згодний з Декартом у тому, що уявлення про світ як закономірну

природну цілісність може спиратися лише на строго науковий (математичний)

метод. Проте математика не виводить, а виявляє істину. Адже самі математики

говорять про геометричні, наприклад, побудови лише як про допоміжні

«конструкції». Знамените архімедове «еврика!» означає «знайшов», а не

«створив». Тому і буття, ніби безпосередньо демонструє саме себе. І якщо

математичне міркування починається з певного самоочевидного твердження

(аксіоми) , то і основою буття має бути самоочевидна «буттєва аксіома»,

якою Спіноза проголошує субстанцію, що в перекладі з латини буквально

означає «те, що лежить в основі».

Матеріалістична філософія Спінози надихалася прагненням здолати труднощі,

що постали перед механістичним матеріалізмом уже в XVII ст. Виводячи

філософську думку з дуалістичної кризи, Спіноза наголошує на моністичному

принципі тлумачення світу. Проте картина у нього виходить подекуди аж

занадто «цілісною», навіть унітарною. Звідси фаталістичне, в кінцевому

рахунку, тлумачення проблем творчості та свободи. Саме в цьому напрямі

намагався шукати дещо інших рішень видатний німецький філософ і

природодослідник Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), який прямо кидає на

адресу Спінози звинувачення в тому, що той довів до краю вчення, котре

відбирає у створінь силу діяння.

Лейбніц, погоджуючись із Спінозою в питанні про субстанціональну основу

світу, а також у визнанні божественної природи цієї субстанції (бог, згідно

з Лейбніцом, є первинна Єдність, або ж початкова проста субстанція),

всупереч Спінозі прагне максимально врахувати індивідуальність,

унікальність і неповторність реального існування. Унітарно-моністичній

орієнтації Лейбніц протиставляє плюралістичний підхід.

Плюралістична картина світу дає можливість Лейбніцу дещо глибше осмислити

і проблему свободи. Розглядаючи цю проблему (як і Спіноза) у

взаємовідношенні з проблемою необхідності. Внаслідок нового підходу до

розуміння необхідності (вона включає не лише «фізичну», але й «моральну»

необхідність, тобто враховує і множинність мотивації) остання допускає,

навіть передбачає ситуацію вибору, без якої ні про яку справжню свободу і

мови не може бути. Свобода внаслідок цього тлумачиться як свобода діяння і

передбачає «свої рівні та різновиди».

Якщо для раціоналістичної філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза,

Г. В. Лейбніц) проблема відповідності (істинності) нашого знання реальності

розв'язувалася майже «автоматично» (адже, людський розум тлумачиться

раціоналізмом як «світло самої природи», і тому «порядок ідей в розумі»,

само собою зрозуміло, той же самий, що і «порядок речей у світі»), то

наприкінці XVII ст. згаданий «автоматизм» починає давати помітні збої.

Звернувшись до індивідуального, особистісного «виміру» реальності, Б.

Паскаль і Г. В. Лейбніц мимоволі торкнулися питання співвідношення

суб'єктивного та об'єктивного моментів цього «виміру». Одразу виникли певні

сумніви щодо беззастережності тотожності «порядку ідей» і «порядку речей».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.