В. Ф. Олешко у книзі «Журналістика, як творчість» каже, що під творчістю слід розуміти процес творення, в якому особа пізнає в світі нове для себе і свідомо створює в навколишньому середовищі нове, тобто те, чого раніше не було. Індивідуальний процес відкриття і перетворення духовного і матеріального світу складає зміст процесу становлення особи. Як базисна форма творчості виступає наочна перетворююча діяльність, яка є джерелом як наочного «світу багатств», так і внутрішнього «багатства здібностей» індивіда. Творчість як «натхненну дію» піднімає особа на якісно новий рівень, обумовлений не логікою «зовнішнього багатства», а логікою виявлення творчих можливостей людини, розвитку всіх його сил як таких, відкриття нових наочно-соціально-смислових відносин. Сучасне розуміння творчості як сутнісної характеристики людини достатньо повно виявляє характер змін, що здійснюються в соціальному світі. Отже, творчість можна визначити як форму самодіяльності і саморозвитку індивіду, розгортання його сутнісних сил по мірках свободи, як залучення до вищих сенсів буття. Більшість сучасних зарубіжних вчених, що займаються питаннями творчості, одностайно вважають, що в області проблеми критеріїв творчості виконана велика робота, але до сьогодні ще не отримано бажаних результатів [11].
Г. Лазутіна, дослідниця журналістики та журналістської творчості каже, що творчість як феноменальна властивість людини полягає в здатності створювати і об'єктивно нове - те, що не існувало раніше в світі взагалі, і суб'єктивно нове - що вже є в реальності, але для даної людини ново, створюється ним вперше, без жорсткої орієнтації на існуючі аналоги. У цьому сенсі «винаходити велосипед» - теж акт творчості, прояв здатності творити (якщо, звичайно, мова саме про винахід, а не про копіювання або «збірку за зразком»). Можна з упевненістю стверджувати, що творчістю пронизано все наше життя - гру, учення, працю. Але у різних людей - різна міра здібності до творчості (креатівності, кажучи мовою науки). Проте, ця здатність піддається розвитку, може і зростати за сприятливих умов [6].
Американський психолог Р. Солсо у визначенні творчості не відходить від вищезазначеного, кажучи, що творчість є когнітивна діяльність, яка веде до нового або незвичайного бачення проблеми або ситуації, додаючи, що таке визначення не обмежує творчі процеси утилітарними діями, хоча в якості прикладу творчих людей майже завжди приводять творців якого-небудь корисного винаходу, рукопису або теорії [18].
Тож, бачимо, що в більшості визначення слова «творчість» різними дослідниками збігаються. До цього переліку визначень я додам ще одне, більш конкретне і дотичне саме до журналістики, зроблене доцентом кафедри журналістської творчості Запорізького національного університету В. Костюком: «журналістська творчість - це здатність і бажання побачити дійсність, донести її до аудиторії так як вона не може бути побачена і донесена при звичайному сприйнятті, побачити те, що не всі можуть побачити».
1.2. Психологічний аспект творчості
Протягом усього психічного розвитку людини виявляються дві взаємопов'язані тенденції. Людина, по - перше , шукає своєї спільності зі світом, свого єднання з ним, і вона тим більше стає особистістю, чим більше вбирає в себе багатство світу. Розвиваючись у колективах , усвідомлюючи інтереси своєї держави і всього людства - вона стає громадянином. Усе краще, всі заслуги цього великого цілого стають її надбанням. Будь-яке нехтування цього єдиного спільного людина сприймає як приниження, втрату власної гідності. По-друге, вона прагне поєднати себе з цим великим спільним не як незначна, невиразна істота, а як неповторна індивідуальність [14].
Вище вираження своєї індивідуалізації людина знаходить у творчій діяльності. Це стосується не тільки художньої творчості, де індивідуальність художнього бачення і зображення є основною вимогою. Навіть наукова творчість, яка має своєю метою відкривати об'єктивні закони дійсності, не може відбуватись інакше як шляхом використання «індивідуальної методики», індивідуального таланту і його своєрідних хитрощів, які примушують природу розкривати свої таємниці.
Творча думка людини - вища форма індивідуалізації - прагне абсолютної співвіднесеності зі світом як основної мети пізнання. Вища, ідеальна форма співвіднесеності виражається у світогляді людини, а вища практична форма - в її вчинках. Людський геній - найбільш індивідуалізоване явище, і тільки геній співвідноситься з усім людством. Багатство творчого життя індивіда полягає в багатстві його дійсних відношень до світу [14].
Уся практична сфера людської діяльності є вираженням прагнення людини до неповторності. Найважливішими сторонами духовного життя особистості, в яких найповніше виявляється її неповторна індивідуальність, можна вважати, зокрема, кохання, світогляд і творчість. У науці та художній літературі мало звертають увагу на те, які високі вимоги до людської індивідуальності ставить кохання [14].
Розглянемо, наприклад, кохання. Жоден не стане заперечувати, що кохання - дуже сильна емоція, яка спроможна мати вплив на всю самосвідомість людини, є одним з найефективніших «стимуляторів» творчої думки людини. І, хай це не звучить занадто дивно, журналістика також є проявом творчої думки. В. Роменець говорить про різне кохання та на ступінь впливу цього почуття на творчу самосвідомість людини, зокрема юнацьке кохання виступає однією з центральних проблем віку і здатне шалено стимулювати творчу діяльність, воно, проте, значно поступається перед зрілим індивідуалізованим почуттям - більш обмеженим, стриманішим, спокійнішим, але разом із тим незрівнянно багатшим своїм духовним змістом. воно визнає людину в її своєрідності, живиться цією своєрідністю. Лише в такому високо індивідуалізованому коханні може настати і високе духовне розуміння між людьми. Ось чому кохання є найпершою природною школою, де людина вчиться мужності сприймати явища в їхній індивідуалізованій неповторності. У формуванні індивідуалізованого світогляду відбувається теж саме, що і в процесі виникання індивідуалізованого кохання. Людина від пізнання найзагальніших принципів переходить до розкриття реального світу [14].
Світогляд - зазначає дослідник - визначається рівнем суспільної свідомості, рівнем знань, з яких складається наукова картина світу. Та людина крім цього визначає своє місце у природі, суспільстві, спрямованості своєї діяльності. І в цьому виявляє свої особливі риси, що забарвлюють характер усього її світогляду. Індивідуальні риси у світогляді не заперечують його науковості, об'єктивності, а лише виражають своєрідність світосприймання, його теплоту або холодність, більшу або меншу активність у діянні, в емоційній реакції на оточення [14].
Творцем справжніх художніх цінностей можна вважати того, хто, спираючись на об'єктивні закономірності явищ дійсності, вміє відтворювати їх з неповторною індивідуалізацією. Багатство світу - передумова розкриття художньої своєрідності митця, а ця своєрідність - передумова розкриття об'єктивних рис дійсності. Лише оригінальний підхід дає змогу побачити смисл, красу довколишніх явищ, предметів.
Коли ж індивідуальність починає розуміти іншу людську індивідуальність, виникає творче спілкування між людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства.
У спілкуванні оригінальностей є певна суперечність. Те, в чому люди розходяться, що їх відрізняє, стає ґрунтом для змістовного зв'язку. Кожен професіональний журналіст, наприклад, потребує спілкування з іншими журналістами - професіоналами, або людей дотичних до журналістської професії, задля обміну творчим досвідом, це вже не кажучи про життєво необхідну комунікацію з представниками різних галузей для творчого процесу та правдивого висвітлення реальності [14].
«Загальнолюдське, гуманізм, людяність найповніше розкриваються тільки у формі неповторної індивідуальності та її творчих можливостей. Справжня неповторна індивідуальність є інструментом проникнення людства у природу речей. Ця індивідуалізована суб'єктивність розкриває загальні закони буття, об'єктивні закони світу. Їх можна бачити лише з оригінальної точки зору.» - каже В. Роменець, хоча, якщо вищесказане спробувати на прикладі журналістики, ми стикнемося з протиріччями. Як відомо, існує декілька так би мовити журналістських шкіл в світі, які в багато чому мають розбіжності. Так західна школа журналістики, має на меті висвітлення реальності без виявлення індивідуальності журналіста, до цієї школи відносяться Сполучені штати Америки, Західна Європа. Тут творчість журналіста вбачається в безособистісному викладі фактів, утримання від оцінки подій, від аналітики. Тут, на нашу думку, втрачається цілий жанр журналістських творів, а саме аналітика, та в дечому публіцистика. Ряд вчених-журналістикознавців, говорять, що саме через це на Заході відкрилося так зване «полювання на сенсацію», справа в тому, що без елементів аналітики, індивідуального бачення журналістом події, матеріал втрачає свою неповторність, оригінальність і фактично стає «прісним», становище може врятувати оригінальність не самого матеріалу, а фактів, які є основою будь якого журналістського твору. Така тенденція не є позитивною, адже при відсутності сенсації, журналісти не рідко вдаються до вигадування сенсації, а це вже не є журналістикою.
Будь яка творчість не мала би розвитку без фантазії (уяви). Творча уява становить значний інтерес як здібність, яка відіграє важливу роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною. Щодо участі фантазії у художній творчості існує багата цікавих міркувань. Творча фантазія бере участь також і в духовному формуванні особистості. Активне життя людини починається в грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина почуває себе повним господарем і завдяки якому вона, граючись, дістає можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності. Творча фантазія має знайти духовний вихід у людських вчинках. У зрілому віці фантазія не деградує, як думають деякі психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, які ставить перед людиною суспільство, та істотно перетворюється [14].
Існує таке загальноприйняте формулювання фантазії: це «створення нових образів із старого досвіду» або «нова комбінація старих елементів»[14]. Чи не можна на основі самого лише мислення прийти до нової ідеї? Як відомо, у звичайному логічному міркування людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцільний логічний ланцюг доказів. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, ідею, задум. І тут на допомогу приходить фантазія. Саме вона, ніби ігноруючи цей мислений ланцюг, дає можливість зіставляти віддалені речі - ланки цього ланцюга, повертати їх у різних площинах так, що між ними раптом виникла певна спорідненість. І от, коли таке зіставлення відбулося і фантазія зіграла свою роль у наближенні фактів, з'являється, нарешті, можливість детально їх проаналізувати, з'ясувати тонкі структурні зв'язки тощо. Як свідчить досвід науки, мистецтва, творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент. До речі, ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники небезпідставно ототожнюють.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
