Зарицький П звернувся з позовом у суд до Зарицької О. про надання йому можливості бачитися з сином. У позовній заяві позивач вказував, що після припинення спільного проживання з відповідачкою, остання позбавила його можливості бачитися з сином. У зв'язку з цим він просить суд зобов'язати відповідачку не перешкоджати йому зустрічатися з сином. Відповідача проти позову не заперечувала. Рішенням Дзержинського районного народного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.
Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду рішення суду скасувала і судочинство по справі закрила. У своїй ухвалі колегія вказала, що Зарицький П. можевпливати на процес виховання дитини лише через органи опіки і піклування, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у побаченнях з сином та його вихованні . У позивача було б право звернутися до суду, якщо б відповідач не виконував вказівок органів опіки і піклування про умови спільного виховання дитини.
Своєрідними рисами характеризуються процесуальні заперечення, спрямовані на залишення позову без розгляду. Як відомо, ст. 229 ЦПК встановлює дві групи підстав залишення позову без розгляду. Такими підставами, передусім, будуть обставини, які свідчать про неправомірність виникнення процесу (п. 1, 2,3, 5ст. 229 ЦПК). Стосовно до цих обставин процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щоб довести відсутність у позивача передумов права на пред'явлення позову або умов здійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, які підтверджують недоцільність розгляду і розв'язання справи у випадках дворазової, неявки у судове засідання позивача або обох сторін (п. 4 ст. 229 ЦПК ).
За певних обставин (ст. ст. 172, 173 ЦПК ) неявка сторін у судове засідання не є перешкодою для розгляду справи. Однак, якщо відповідач доведе, що позивач вдруге не з'являється до суду без поважних причин, позов має бути залишеним без розгляду[63]. Природно, інтереси відповідача будуть гарантовані лише в тому випадку, якщо при залишенні позову без розгляду суд суворо керуватиметься приписанням закону з цього питання[64].
Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися про розв'язанні судом питань, зв'язаних з судовими витратами. Лученков звернувся до суду з позовом до Лазька про визнання договору купівлі-продажу автомашини «Волга» недійсним. У судовому засіданні позивач подав заяву про відмову від позову, бо відповідач виконав своє зобов'язання (передав йому автомашину). Суд, прийнявши відмову від позове, судочинство закрив. Питання про повернення йому сум державної пошлини позивач не ставив. Після цього позивач звернувся до суду із заявою про повернення державної пошліни, яку він сплатив при поданні позовної заяви. Суд виніс ухвалу, якою у поверненні пошліни і розподілу судових витрат відмовив. Вищестояча судова інстанція скасувала цю ухвалу суду і запропонувала розглянути питання по суті. Вважаєю , що вищестояча інстанція зробила неправильно.
Питання про судові витрати повинно бути розглянуте під час розгляду справи тією судовою інстанцією, яка закрила судочинство у справі. Виходячи з закону (ст. 78 ЦПК), суд повинен був розв'язати питання про витрати при наявності спеціального про це прохання позивача. Під час відмови від позову позивач такого прохання не висловлював. Закон не передбачає можливості стягнення з відповідача судових витрат “за заявою” позивача, а говорить лише про можливість такого прохання у момент закриття судочинства
у справі. Незрозумілий і характер судочинства, на яке орієнтує вищестоячий суд по викладеній справі.
6. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.
Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача — це заперечення його проти пред'явленого позову по суті.
Переконливість цих заперечень відповідача вирішальне вплине на зміст судового рішення у справі — буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом які і є виникнення цивільно-правового спору в суді .
Наука цивільного процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним. Правом, процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.
Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони — це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальна сторона питання — чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або те, що він е неналежним відповідачем у справі.
Громадянин Максимов, який управляв автомашиною «Побєдой», зіткнувся з автомашиною, яка належала фабриці. У результаті зіткнення машина “Побєда” була пошкоджена і за ремонт Максимов сплатив 175 карбованців; після ремонту Максимов пред'явив позов до фабрики про відшкодування збитків. За заявою представника відповідача у суді було встановлено, що автомашина належить не Максимову, а його родичу Кириллову, який і може бути належним позивачем у справі1.
Заперечення відповідача проти неналежної позивача, природно, мають тимчасовий характер Якщо відповідач є зобов'язаною особою по спірним правовідносинам, він всерівно принципі повинен нести матеріально-правову відповідальність.Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди.
Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або зустрічатиме певні утруднення у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може доводити, що він є неналежним, не він повинен нести відповідальність перед позивачем. Тимофєєв —водій таксі порушив правила вуличного руху, в результаті чого збив велосипедиста Юр'єва, пошкодивши при цьому велосипед. За позовом Юр'єва суд стягнув з Тимофєєва 35 крб. на відшкодування матеріальна збитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був виступити не Тимофєєв, а таксомоторний парк, якому належить машина. Заперечення відповідача можуть полягати також і в тому, що він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою, яка є належним позивачем у справі. В цих випадках відповідач не вибуває з, процесу, а суд змінює його процесуальне становище. -
У наведеному вище прикладі водій Тимофєєв не вибуває з процесу, а повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних позовних вимог, на боці відповідача.
Неналежному відповідачу легше довести непричетність до даної справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають, хто повинен бути' належним відповідачему справі. Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК України) належними відповідачами повинні бути як автор відомостей, які не відповідають дійсності, що оспорює позивач, так і той друкований орган, який опублікував ці відомості[65].
У справах про звільнення майна від арешту позови пред'являються до боржника і стягувача. Якщо арешт проведено в зв'язку з конфіскацією майна, як відповідач притягаються засуджений і відповідний фінансовий орган. Якщо заарештоване майно вже реалізоване, відповідачем у справі суде також особа, якій передано це майно2.
Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпати права та інтереси відповідача[66].
Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.
Велике практичне значення в процесуальній діяльності по захисту проти позову є посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності. Якщо б позовна давність була поняттям лише матеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб'єктивне цивільне право, а відновлення строку означало б відновлення суб'єктивного права. Відновлення строків давності в той же час означає можливість процесуальної перевірки обгрунтованості позовних вимог позивача.
Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовної давності є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказу як підстави позову, так і заперечень проти нього.
Тому відповідач прямо може посилатися на те, що через давність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачем строку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строку неповажними [67].
Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, бо з ними пов'язане питання про право на позов. Про вплив строку позовної давності на право на позов у юридичній літературі були висловлені різні точки зору. Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право позивача на розгляд справи по суті [68].
Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовноїдавності погашає і право на пред 'явлення позову і право на його задоволення. Більшість вчених вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на пред'явлення позову, але погашає право на задоволення позову і саме спірне матеріальне право[69].
І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на звернення до суду, не пога шає саме матеріальне право,.а лише право на задоволення позову[70].
Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А. А. Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно розв'язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, суддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви і запропонувати звернутися до суду з заявою про відновлення пропускного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява не повинна прийматися.
Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнює процесу справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О. С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду. “Суддя, — пише О. С. Іоффе,—зобов'язаний прийняти позовну заяву навіть у тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов пред'являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною. Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результаті розгляду справи “[71].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21
