Міністерство освіти України
Прикарпатський університет ім. В. Стефаника
Кафедра теорії та історії держави і права
КУРСОВА РОБОТА
"Центральна Рада її роль у відновленні української державності"
виконала: студентка І курсу юридичного факультету групи ПР-14
Королишин Л. Л.
науковий керівник: доц. Лісна І.С.
Івано - Франківськ
2000 рік.
ЗМІСТ
ВСТУП стр.
РОЗДІЛ 1
УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 7
1. Склад Центральної Ради 7
2. Прагнення Центральної Ради 8
3. І Універсал. Проголошення автономної України 9
РОЗДІЛ 2
ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА РОЛЬ 11
1. Універсал Центральної Ради 11
2. Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної
Республіки. 12
3. Універсал Центральної Ради і проголошення України незалежною державою 16
РОЗДІЛ 3
ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ. 20
ВИСНОВКИ 26
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30
ВСТУП
Над пошуком розв’язання так званої Української справи – проблеми відношення і побудування української державності працювало чимало поколінь українців. Її започаткували ще керило-мефодіївці й розвинули М. Даргоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бочинський, І Франко, Д. Донцов та інш. По різному відповідали вчені на це питання. Наприклад М. Драгоманов майже все життя був автономістом, тобто бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський як до IV Універсалу Центральної Ради (1918р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С Рудницький вже в перших своїх працях стояв на позиції самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна, незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі учений Україну. “Для всіх Українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.
Якщо підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалась українська держава. Її перша літописна історія творилась в IX-XIV ст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава — козацько–гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-угорська Імперії, що знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.
Тому на початку ХХ століття втретє відроджується українська державність: створюється Українська Народна Республіка та Західно Українська Народна Республіка, що 22 січня 1919 року об’єдналися в соборну Українську державу – УНР. Однак при підтримці Антанти агресивні сусіди – Росія, Польща, Чехословаччина і Румунія знову розчленують українські землі. Боротьба за незалежність українського народу не припиняться. Це засвідчують і визвольні змагання 40-50-х років і діяльність національно свідомої інтелігенції у 60-70-х роках.
Такі основні віхи боротьби українського народу передували історичному рішенню Верховної Ради, яка 24 серпня 1991 року прийняла Акт про назалежність України.
Народ України першого грудня 1991 року проголосував за державну незалежність і цим змінив установлений хід історії, засвідчив перед усім світом, що незважаючи на жорстоке і послідовне викорення генетичного коду ментальності нації державницька ідея не знищена. Відновлення державності України епохальна подія не тільки для самої України. Це одна з найвизначніших подій другої половини ХХ століття.
“Цілковита самостійність і незалежність - наголошував М. Грушевський, суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, що займе певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку”. Українському народові судилось незрівнянно довше, через тяжкі і тривалі випробування прийти до Акту про державну незалежність. На жертовник свободи він поклав титанічну працю і мільйони жертв своїх синів і дочок, щоб незалежна українська держава стала реальністю[1]
Центральна Рада… На цю назву натрапляємо, читаючи монографії і статті, археографічні видання та збірки спогадів, присвячені Історії революції 1917 р. на Україні. Що це за організація? Як коли виникла? Чиї класові, соціальні, політичні інтереси відстоювала? Які політичні цілі переслідувала? На ці, як і на багато інших запитань, навіть фахівці – історики відповісти вичерпно сьогодні, на жаль, на можуть. Пов’язано це за багатьма обставинами – і фізичним знищенням учасників подій, наукових шкіл та напрямків в епоху сталінищіни і адміністративним придушенням у 60-70 роках, і з мертвящим півсторічним пануванням концепції та схем “Короткого курсу Історії ВКП(б)”. Серед “білих плям” та "чорних дірок”, на які такою багатою є вітчизняна історія, ця тема є чи не найвизначнішою[2]
Навколо Центральної Ради як у відомості громадкості, так і в літературі нагромадилось безліч міфів і пліток, і щоб розібратись в них потрібен не один рік не один дослідник.
Я маю намір дослідити основні моменти існування першої у новій історії Української держави не тільки для того, щоб вичавити вузлові проблеми, які закономірно виникають у державотворчому процесі.
Це - ідеологія, на яку спиралась Центральна Рада. Це – дослідження дуже цікавого і повчального феномена переростання нечисленного інтелігентського гуртка у повноцінну державну організацію. Це, нарешті, питання саме цієї державності якою вона була. І в такому контексті важливо, хоча б побіжно, розглянути зовнішньополітичні аспекти діяльності. І, звісно, з’ясувати наскільки це взагалі можливо – причинити загибелі.
РОЗДІЛ 1.
УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.
1.1 СКЛАД ЦЕНЇРАПЬНОЇ РАДИ.
Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно- визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її Центральна Рада. Довгий час в радянській історіографії їй давали однозначну оцінку -як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу. Вважаємо за необхідне зупинитися на окремих із цих питань
Отже, Центральна Рада утворилася 4 березня 1917 року[3] на зборах київської групи Товариства Українських Поступовців, яке складалося, в основному, з інтелігенції. Спочатку вона нараховувала кілька десятків чоловік. Потім, у квітні, відбувся Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від українських політичних партій та організацій. На ньому було перебрано Центральну Раду. Впродовж травня - липня 1917р. вона поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з'їздів: селянського, другого військового, робітничого. Склад Центральної Ради збільшився до 600 чоловік. Таким чином, вона поступово трансформувалася в демократичний орган. Враховуючи те, що продовжувалася війна, організувати більш демократичні її вибори було практично неможливо.
Тому можна стверджувати, що з цілому склад Центральної Ради відображав ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917 року. Провідну роль в її політиці відігравала інтелігенція. Це цілком звичайне явище в кожній цивілізованій країні, бо управління державою, а тим більше її будівництво, вимагає неаби яких знань. Основу Центральної Ради становили середні та заможні селяни, в липні 1917 року вона поповнилась національними меншинами. Вони одержали 30 % у Центральний Раді і 18 із 58 – у Малій Раді, що виконувала функції президії. Крім того у виконавчому органі Центральної Ради – Генеральному Секретаріаті, який з червня 1918 року почав виконувати функції уряду автономії. В Україні була посада Генерального секретаря міжнародних справ. Його заступники були представниками трьох найбільших меншин України: російської, єврейської, польської. За політичним складом Центральна Рада була багатопартійною. До неї входили партії українських соціал-демократів, есерів, соціалістів- федералістів, ППС представники, більшовики. Отже, з самого початку свого існування український парламент став на шлях політичного плюралізму[4].
1.2 ПРАГНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.
Центральна Рада спершу вважала головною метою відродити національну державність у формі автономії України у складі Росії. Остання ж розглядалася нею не як унітарна держава, а як союз рівноправних автономних держав. Ідея повної державної незалежності той час ще не знаходила підтримки у Центральній Раді. Перші реально вагомі кроки на шляху до відродження української державності були зроблені у травні 1917 року, коли Центральна Рада скликала І Всеукраїнський військовий з(їзд, який зажадав від Тимчасового уряду надання Україні автономії і створення української національної армії. Разом з тим, уже на з(їзді найвпливовіші політичні партії Центральної Ради – УСДРП і УПСР припустились величезної помилки, виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося провести на з(їзді свою революцію, у якій проголошувалась необхідність заміни постійної армії народною міліцією
Таке рішення було дуже небезпечним, тому що в умовах війни і боротьби за відновлення української державності лише національна регулярна армія могла стати її опорою та гарантом від зовнішньої загрози[5].
1.3 УНІВЕРСАЛ. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ.
Відомо, що російський Тимчасовий уряд надто вороже - ставився до українських національно-визвольних змагань, проводив відверту шовіністичну політику. Однак втримати закономірний процес українського відродження йому було не під силу. Свідченням цього стало прийняття 10 червня 1917 р., всупереч його волі, 1 Універсалу Центральної Ради, який проголошував автономію України. Всі загальноросійські партії, крил більшовиків, засудили його зміст. Більшовики не випадково підтримали в даному питанні Центральну Раду. Зазнаючи переслідувань і перебуваючи в опозиції до уряду, вони прагнули використати будь-який привід для критики його політики, заручитися хоч тимчасовою підтримкою іншої політичної сили, яка б зміцнювана їхні позиції у боротьбі за владу.
Якщо ЦК більшовицької партії і даному випадку ставився щодо домагань Центральної Ради через зрозумілі причини лояльно, та місцеві більшовики – вкрай вороже. Можливо, це була реакція на ту велику популярність, якою користувались українські політичні партії серед українського населення. Більшовики України звинуватили Центральну Раду в тому, що “загальний тон” універсалу заступає класові завдання української революційної демократії, висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств українського народу”
Страницы: 1, 2, 3, 4
