Періодична преса. Життя більшості українських видань у Канаді було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та ін.
Останнім часом у зв'язку з розпорошенням української етнічної групи по величезній території Канади відбулися значні зміни у статусі української мови. Якщо раніше більшість членів української етнічної групи вважали українську мову своєю рідною, то в нинішній час, за свідченням канадської дослідниці І.Герус-Тарнавецької, вона перетворилася у другу мову (тобто мову набуту, вивчену як іноземну), часто вживається відносно неї термін heritage language, тобто мова “культурної спадщини”. Згідно з соціолінгвістичної теорії іммігрантська мова, як правило, має відмерти в другому-третьом поколіннях. Як відомо, мовні контакти або взаємодія мов - це явище, де тісно переплітаються фактори суто лінгвістичні, психологічні, соціальні, етно-історичні та інші. Для того, щоб дві або більше мов почали взаємодіяти, вони повинні наблизитися одна до одного у просторі, що частіше всього буває під час переселень, завоювань та інше. Живучи в одній країні, різномовне населення змушене користуватися кількома мовами. Особливого значення в житті відповідних мовних колективів набуває групова двомовність.
Деякі канадські науковці, зокрема М.Марунчак, вважає, що мовна асиміляція не тотожна з національною асиміляцією, тобто нівеляцією самої народності. Втішаючи себе, вони твердять, що навіть втративши свою мову, канадці українського походження продовжують ідентифікувати себе з національністю батьків. Але Ю.Жлуктенко у своїй монографії “Українська мова на лінгвістичній карті Канади” зауважує: “Якщо послідовно дотримуватися цієї лінії, то навіть тоді, коли в Канаді вже не залишиться жодної людини, яка ще б розмовляла українською мовою, можна буде продовжувати запевняти, що ніякої асиміляції, власне, не сталося: мова та культура зникли, зате залишилася… “ідентичність”.
До позалінгвістичних факторів, які мають важливе значення у випадках взаємодії між іммігрантською та місцевою мовами, Ю.Жлуктенко, окрім кілкісного показника, відносить ступінь суцільності поселення іммігрантів, їх соціально-політичне становище, тривалість перебування у новій країні, культурно-освітній рівень, наявність власної преси, літератури, шкіл, учбових закладів з викладанням імміграндською мовою, кіно, радіо і телепередач.
Зплином часу і розвитком двомовності в середовищі канадців українського походження зміни виникають не лише в українській мові. Англійське мовлення канадських українців також зазнає впливу значний шар українізмів в англійській мові канадських українських не знижує загального рівня мовної культури, яка, принаймні в друкованих джерелах є досить високою.
Між тими роками коли з тих чи інших причин, наші співвітчизники, змушені були залишати рідну землю і нашим часом минули роки, десятиріччя, але живе і квітне наша рідна українська мова. І, як сказав В.Овсянико-Куликовський: “Мова народу, нaродності чи діаспори - то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”.
Поки жива мова в устах народу, до того часу живе і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський)
Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі - Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва. Згідно з переписом 1989 р., проживало українців у цих державах:
· Білорусь - 291,0 тис. (2,9%);
· Молдова - понад 600 тис. (13,6%);
· РФ - 4 млн 362,9 тис. (3% );
· Казахстан - 896,2 тис. (5,4%);
· Азербайджан - 32,3 тис. (0,5%);
· Вірменія - 8,3 тис. (0,3%);
· Грузія - 52,4 (1,0% );
· Киргизстан - 108,3 тис. (2,5%);
· Таджикистан - 41,3 тис. (0,2%);
· Туркменістан - 35,6 тис. (1,0%);
· Узбекистан - 153,2 тис. (0,5%);
· Естонія - 48,3 тис. (3,1%);
· Латвія - 59,0 тис. (2,5%);
· Литва - 44,8 тис. (1,2%).
Всього: 6703600 осіб.
3.Мистецтво наших днів
Відродження української образотворчості, започатковане Т. Шевченком і К. Устияновичем, досягло вже сьогодні свого апогею. Українська архітектура, різьба й малярство, які спочатку не виходили поза вузькі межі аматорства у творців і люксусу у консументів, стали вже сьогодні органічною складовою частиною нашого культурно-національного життя. Українські митці вже не з'являються й не гаснуть, мов самітні метеори, але виступають на нашому небосхилі, як цілі сузір'я. Постають раз у раз все нові мистецькі гурти й групи, об'єднані не тільки ідеологічними, але й професійними інтересами. Це знак, що образотворчість стала в нас одним із соціальних чинників.
Правда, в підсовітській Україні нема сьогодні об'єктивних умов для вільного розвитку української образотворчості. Митці там «зрегламентовані», а мистецтво вдягнене в шори поневільної служби «казьонним» ідеалам. Не маємо також змоги слідкувати за тим, чи й наскільки боротьба мистецтва з казьонщиною режиму видає які успіхи. Сам відгомін розстрілів і ув'язнень за «національно-буржуазні ухили» в образотворчості свідчить про те, що приборкування творчого духу не проходить там гладко, без протесту. Зате можемо слідкувати за розвитком мистецтва по цей бік Збручу, на західних землях та в емігрантській діаспорі.
У Львові, що знову став столицею українського національного руху, працює АНУМ як найповажніша й найбільше репрезентативна мистецька установа. Та крім неї існує тут і Товариство прихильників українського мистецтва, яке, зложене з представників громадянства, дає моральну й матеріальну підтримку молодим талантам. Талановитий різьбар Павлось, малярі Ласовський, Гординський, Гаврилюк, Чорній, Смольський та знаменитий карикатурист Едуард Козак (Еко) -- це той авангард молодих, котрий нині-завтра перейме керму й репрезентацію нашої образотворчості.
У Кракові, в Мистецькій академії якого здобувало освіту стільки наших митців, гуртується наша мистецька молодь у товаристві «Зарево». У Варшаві митець Мегик зорганізував ще в 1927 р. гурток «Спокій», у виставках якого брали участь такі митці, як різьбар Побулавець і малярі Хасевич та виїмково талановитий і культурний митець, син Петра Івановича Холодного -- Петро Петрович Холодний.
У Празі від 1923 р. існує Українська студія пластичного мистецтва, що в складі своїх учителів, крім згаданого вже Р. Лісовського, має такі сили, як різьбар Стаховський, маляр Кулець та історик мистецтва Дмитро Антонович.
Про Париж з його мистецьким авангардом уже була мова. Поменші гуртки й угруповання існують у Берліні, Липську й Відні. Спроквола підіймається наше мистецьке життя на Закарпатті (маляр Бокшай). Нуртує воно й поза океаном, де крім Архипенка довший час працювала з успіхом наша емалістка Марія Дольницька.
У цілому сучасна українська образотворчість росте й розвивається органічно й нема вже сили, що могла б повернути той розвій в річище примітивізму й аматорства, з якого воно вже давним-давно вибилося.
4. Літературне життя в діаспорі: 1945 - 1997 рр.
За роки незалежності України поглибилося вивчення літературного процесу та літературних постатей ХХ ст. Раніше цьому питанню приділялося дуже мало уваги, проте тепер науковці мають великий шмат ще й досі малодослідженого та розглянутого матеріалу.
Окремим питанням в історії української літератури потрібно виділити творчість письменників-емігрантів, а також розвиток літературного життя за межами материкової України. Як це не парадоксально, у практиці світової літератури нерідко саме емігранти, депортанти створювали високомистецькі твори (Овідій, Данте, В.Набоков, Й.Бродський, Г.Маркес та ін.). На вимушеній чужині розквітнув талант українських письменників: Є. Маланюка, О.Теліги, Олега Ольжича, Ю.Липи, Т. Осьмачки, Василя Барки, У.Самчука, Івана Багряного, Н.Лівицької-Холодної та багатьох інших представників пера. Через історичні обставини сталося так, що від 1921р. багатовимірний у формах, але єдиний у державних межах літературний процес розділився на два шляхи: літературний процес в УРСР та літературний процес поза її межами (Галичина, Закарпаття, еміграція). Окрім специфічного розвитку літературного процесу в Західній Україні, можемо умовно поділити на чотири періоди розвиток літературного процесу в еміграції. Перший період: 1921 - 1940 рр. Саме в цей період літературне життя еміграції набуває свого розвитку у таких містах як Прага, Варшава, Париж. Друковані органи, що існували в цей час та були трибунами літературного процесу, в той час були: “Нова доба” (Відень, 1920-1921рр.), “Воля” (Відень, 1920-1923рр.), “Веселка” (Каліш, 1922-1923рр.), “Нова Україна” (Прага, 1922-1928рр.), “Літературно-науковий вісник” (Львів, 1922-1932рр.), “Вісник” (Львів, 1933-1939рр.), “Тризуб” (Париж, 1926-1939рр.), “Ми” (Варшава, 1933-1939рр.). Другий період: 1941 - 1945 рр. - міграційне літературне життя, яке було зосереджене в певних центрах, перестає існувати через Другу світову війну. Виникають тимчасові, інколи рухомі літературні органи в різних, окупованих німцями, місцевостях України: “Литаври” (Київ, 1941р.), “Український засів” (Харків, Київ, Єлисаветград, 1942-1943рр.), “Наші дні” (Львів,1941-1944рр.). Літературне життя виявлялося також і навколо недовготривалих газет та тижневиків: “Краківські вісті” (Краків), “Українське слово” (Київ), “Волинь” (Рівне), “Нова Україна” (Харків), “Львівські вісті” (Львів) тощо. Третій період: 1945 - 1954 рр. Саме в цей період створився Мистецький український рух, перше повоєнне літературне об'єднання письменницьких сил еміграції. Цей період - європейська переходова доба еміграції, доба таборів Ді-Пі. Літературні центри цієї доби: Мюнхен, Авсбург, Новий Ульм, Зальцбург, Париж, Штутгарт. Друковані органи: три збірники МУРу літературно-мистецького спрямування; МУР-альманах, ч.1; “Арка” - місячник літератури, мистецтва, критики; “Хорс” - збірник красного письменства, критики і перекладів; “Заграва” - літературний журнал; “Звено” - журнал літератури, мистецтва і критики. Четвертий період: 1954 - 1997 рр. У цей період постало та активно діяло Об'єднання українських письменників “Слово”. Виходив збірник “Слово”. Члени ОУП “Слово” проводили з'їзди, новорічні зустрічі митців, літературні вечори, доповіді в різних країнах. Це була найбільша за кількістю та найактивніша в своїй діяльності організація українських митців. Розглянемо детальніше діяльність МУРу та ОУП “Слово”, оскільки ці мистецькі організації були найдіяльнішими та найчисельнішими.
Страницы: 1, 2, 3, 4
