Колективізм і індивідуалізм як системи суспільного устрою.
Термін «колективізм» означає визнання абсолютного верховенства деякого колективу або групи - наприклад, суспільства, держави, націй або класу - над людською особистістю. Перефразовуючи відоме вираження Муссоліні, суть колективізму можна передати принципом: «Усе в суспільстві, всі завдяки суспільству, усе для суспільства». Колективізму, що ставить колектив над індивідом, протистоїть індивідуалізм, що підкреслює автономію особистості, її незалежність і самостійну цінність.
Терміном «колективізм» позначають і конкретні суспільства, які рішуче й послідовно реалізують принцип колективізму. Характерним прикладом такого суспільства є тоталітаризм, що підкоряє всі без винятку сторони соціального й індивідуального життя контролю держави. Іноді під «колективізмом» мають на увазі один з варіантів тоталітаризму - комуністичне суспільство, що відрізняється особливо послідовним колективізмом і максимальним обмеженням автономії особистості.
Далі будуть уведені строгим образом поняття колективістичного суспільства й індивідуалістичного суспільства, і терміни «колективізм» і «індивідуалізм» будуть уживатися тільки у зв'язку із прийнятими визначеннями цих понять.
Під колективізмом будемо приймати соціальну систему, що прагне за допомогою будь-яких коштів, включаючи й насильство, перешикувати суспільство в ім'я досягнення якоїсь єдиної всегнітючої мети й заперечливу автономію індивіда.
Терміну «колективізм» можуть надаватися й інші значення. Так, іноді під «колективізмом» мають на увазі раціональне планування політичних інститутів з метою розширення воль і зміцнення добробуту індивідів. При такому розумінні колективізм уже не протистоїть індивідуалізму, а є, скоріше, його різновидом. Колективізм може бути теоретичним, існуючим у формі більш-менш розробленого проекту колективістичної перебудови суспільства, і практичним, існуючим у вигляді конкретного колективістичного суспільства.
Колективізму протистоїть індивідуалізм, що не наміряється радикально перебудовувати суспільство заради якийсь універсальної, обов'язкової для всіх мети й, що допускає в широких межах незалежність індивідів. Індивідуалізм може існувати як у формі теорії, так і у вигляді реального індивідуалістичного суспільства, можливо, що не керується у своєму житті ніякою теорією.
Прикладом античного індивідуалістичного суспільства може служити Древня Греція, і насамперед афінська демократія. Практичний древній колективізм добре ілюструється давньоєгипетським суспільством. Двома варіантами сучасного практичного колективізму є нацистська німецька держава й комуністична радянська держава. До свого затвердження як соціальні системи нацизм і комунізм існували у формі теорії створення чисто арійської держави й марксистсько-ленінської теорії побудови комуністичного суспільства.
Розглянута далі соціальна утопія Платона являє гарний приклад, що проясняє основні розходження між колективізмом і індивідуалізмом і разом з тим що показує, що конкретна історична версія колективізму визначається цілісною культурою своєї епохи й може бути адекватно зрозуміла тільки в контексті цієї культури.
Теорія зробленої держави Платона є першою ясною, послідовною й добре аргументованою концепцією колективістичного суспільства. Вона була створена Платоном у середині його життя й викладена в діалозі «Держава», потім, уже наприкінці життя, вона повернувся до неї в діалозі «Закони».
У десяти книгах першого діалогу, названого С.М.Булгаковим «чудовим і загадковим», викладаються вчення про буття, про пізнання, про душу, про справедливість, про мистецтво у зв'язку з теорією зробленої держави. Платон виходить із ідеї недосконалості індивіда й ідеї підпорядкованості його інтересам цілого, будь те всесвіт, місто, рід, раса або будь-який інший колектив. Це - центральні ідеї всіх колективістичних суспільств, як придуманих теоретиками, так і реально існуючих. На противагу Сократові, Платон думає, що людський індивід у чинність внутрішньо властивої йому обмеженості, не може бути зробленим. Існують різні ступені людської досконалості, але навіть деякі відносно зроблені люди залежні від інших, менш зроблених, а виходить, від суспільства й держави. Навіть «рідкі й незвичайні» натури можуть досягти досконалості тільки в такій державі, завдяки якому вони можуть розгорнути свої здатності. Держава варто тому цінувати вище індивіда: можливі занепад і розвал держави, здатного бути зробленим, кореняться не в ньому самому, а в індивіді, у недосконалості людської душі й природи, у схильності людського роду виродженню. Платон розглядає можливі форми держави й знаходить, що чотири з них, втілені в сучасні йому державах, явно порочні: у них панують поділ, ворожнеча, розбрат, свавілля, прагнення до збагачення. П'ята форма державного устрою - це придумане самим Платоном зроблена держава, основною характеристикою якого є справедливість. У цій державі населення підрозділяється на три соціальні групи: філософів, стражів або воїнів, ремісників і хліборобів. Ці групи відповідають трьом складовим частинам людської душі: розуму, волі й тваринним інстинктам. Переходи між групами надзвичайно утруднені: діти ремісників і хліборобів не можуть стати навіть стражами; діти стражів стають стражами, а за погані нахили переводяться в ремісники або селяни; філософи, позбавлені права мати дітей, поповнюють свої ряди за рахунок тих кращих стражів, яким здійснилося 50 років, що було для античності високим рубежем. Філософам належить вся влада в державі, але про неї не можна сказати, що вона є необмеженою. По-перше, їхнє керування є колективним, по-друге, вони самі підкоряються важливим обмеженням. «Більшу частину часу вони стануть проводити у філософствуванні, а коли наступить черга, будуть трудитися над цивільним устроєм, займати державні посади - не тому, що це щось прекрасне, а тому, що так необхідно заради держави». Закони, установлювані філософами, повинні виходити не з їхніх інтересів, а з інтересів усієї держави: «Закон ставить своєю метою не благоденство однієї якої-небудь верстви населення, але благо всієї держави. То переконанням, то чинністю забезпечує він згуртованість всіх громадян, роблячи так, щоб вони були один одному взаємно корисні в тій мері, у якій вони взагалі можуть бути корисні для всього суспільства. Видатних людей він включає в державу не для того, щоб надати їм можливість ухилятися куди хто хоче, але щоб користуватися ними для зміцнення держави». У найкращій державі, говорить Платон, «все загальне. Чи існує в наш час де-небудь і чи буде коли, щоб загальними були дружини, діти, все майно й щоб вся власність, іменована приватної, всіма способами була всюди усунута з життя? Щоб вигадували в міру можливості кошти так чи інакше зробити загальним те, що від природи є часткою, - ока, вуха, руки, - так, щоб здавалося, начебто все спільно бачать, чують і діють, усі вихваляють або гудять те саме? По тим самим причинах усе будуть радуватися й засмучуватися, а закони в міру сил як можна більше об'єднають державу». Завдяки зробленій державі людська душа навчиться нічого не вміти робити що-небудь окремо від інших людей і перестане навіть розуміти, як це можливо. «Сильно сказано, - зауважує із приводу анти індивідуалістичних пасажів Платона К.Поппер. - Ніхто не виражав більш чесно свою ворожість до особистості. Ця ненависть глибоко вкорінена у фундаментальному дуалізмі філософії Платона. Особистість і волю він ненавидить так само сильно, як зміну окремих вражень, розмаїтість мінливого миру почуттєвих речей. У сфері політики особистість для Платона - сам сатана».
Зроблена держава Платона має риси, загальні для всякого колективізму, і одночасно воно несе на собі явний відбиток своєї епохи, що позначається й на самих загальколективістичних особливостях. Коротенько вони такі:
- єдина для всього держави ціль, проведена із твердою послідовністю й варта незмірно вище цілей і інтересів окремих груп і тим більше індивідів;
- строгий поділ на класи з ясним відділенням правлячого класу від всіх інших класів суспільства;
- ототожнення долі держави з долею правлячого класу, покликаного керувати;
- боротьба із приватною власністю;
- перетворення родини з наміром обмежити її роль у суспільстві;
- забезпечення однаковості поглядів і навіть почуттів членів суспільства;
- твердість і незмінність тієї доктрини, якою керується суспільство і яка визначає й обґрунтовує його глобальну мету;
- постійна цензура переконань, почуттів і дій громадян, безперервна пропаганда, що формує їхню свідомість по єдиному зразку.
Разом з тим Платон, будучи людиною свого часу, надає цим загальколективістичним особливостям певне, можна сказати, антична своєрідність. Він формулює свій проект так, ніби останній був звернений не до всіх громадян зробленої держави, а лише до його правлячої еліти. Від її насамперед потрібне єдність, на неї в першу чергу звертається нагляд за інтересами й діями й навіть пропагандою повинна адресуватися винятково їй. Передбачається, що все інше «людська череда» буде покірно йти за правлячою елітою, що складається з пастухів і сторожових псів. План Платона розрахований, далі, не на створення абстрактного, не обмеженого ніякими рамками держави, а на побудову античного по своєму типу міста-держави. Це держава, що працює стабільно, подібно добре налагодженій машині, повинна мати потужність приблизно в 10 тисяч людських чинностей, і правителі зобов'язані строго стежити за тим, щоб воно не розросталося. Висування в якості єдиної для всього держави мети - затримати всі зміни й забезпечити стабільність, що простирається необмежено, держави й тим самим справедливість, - носить на собі печатка тих античних уявлень , згідно яких справедливість означає перебування на своєму місці, а розважливість - достаток цих місць.
Держава Платона, що він називає «найкращим», а потім навіть «божественним», винятково вороже стосовно особистості й індивідуалізму.
Платон ототожнює індивідуалізм із егоїзмом, себелюбністю й протиставляє йому максиму, що має, очевидно, піфагорійське походження: «у друзів все загальне». Це ототожнення, характерне й для всіх більше пізніх колективістичних теорій, виявилося потужними коштами як для захисту колективізму, так і для нападок на індивідуалізм. Потрібно, однак, помітити, що прирівнювання індивідуалізму до егоїзму неправомірно з погляду мислення Древньої Греції, що витлумачує індивідуалізм як складову частину інтуїтивної ідеї справедливості. Справедливість, говорить Аристотель, - це певний спосіб відносини до особистості. Закони повинні гарантувати рівну справедливість у приватних справах усім, затверджує Перикл, і наполягає на тому, що індивідуалізм варто зв'язувати не з егоїзмом, а з його протилежністю - альтруїзмом. Давньогрецьке поняття справедливості є, можна сказати, індивідуалістичним, як і саме давньогрецьке суспільство. Платон же відстоює колективістичне розуміння справедливості: усе, що сприяє інтересам держави, є благо, чеснота й справедливість; усе, що йому загрожує, являє собою зло, порок і несправедливість. Таке чисто утилітаристське тлумачення справедливості, що робить інтереси держави основним і єдиним критерієм моральності, перетворює моральність у політичну гігієну.
Страницы: 1, 2
